Бібліотека стояла порожня.

З усіх боків над Семом височіли книжкові полиці. Від погляду вгору, на армовані вікна в даху з плетивом дротів, Семові трохи запаморочилося в голові: йому здалося, що він перевернувся догори ногами, що його підвісили за п’яти над квадратним проваллям, викладеним із книжок.

До стін тут і там були приставлені драбини, що ковзали рейками і їздили підлогою на гумових коліщатках. Два дерев’яні острівці здіймалися посеред озера простору між місцем, де він стояв, і столом видавання літератури на тому кінці великої і високої зали. Один острівець був довгим дубовим вішаком для журналів. Періодичні видання, кожне в прозорій пластиковій обгортці, звисали з дерев’яних гачків на ньому. Здавалося, що це шкури дивовижних тварин, розвішені просихати в цьому мовчазному приміщенні. Закріплений згори вішака знак наказував:

ПОВЕРТАЙТЕ ЖУРНАЛИ НА МІСЦЕ!

Зліва від вішака із журналами стояли полиці зі свіжими романами й нехудожньою літературою. Знак нагорі обмежував термін їх видачі сімома днями.

Сем попростував широким проходом поміж журналами й семиденною полицею, а його підбори стукали й відлунювали попри Семове силкування рухатися тихо. Тепер він шкодував, що не піддався першому пориву повернутися до контори. Це місце лякало. На столі стояла й гуділа накрита маленька камера для мікроплівки, але за столом — жодного чоловіка чи жінки. На столі стояла маленька табличка з написом

А. ЛОРЦ

та навколо не було й сліду жодних А. Лорців чи ще кого-небудь.

Мабуть, сидить у туалеті й вивчає новий номер «Бібліотечного кур’єра».

Сем відчув шалене бажання загорлати: «Як там у тебе виходить, А. Лорц? Добре?» Це швидко минулося. Громадська бібліотека Джанкшн-Сіті не заохочувала до таких витівок.

У Семових думках раптом промайнув віршик із дитинства: «Досить сміху, досить гри; зайшли в хату квакери. Будеш корчити лице — то приплатишся за це».

Цікаво, а якщо я зараз скорчу гримасу, чи змусить мене А. Лорц приплатитися, подумалося йому. Він знову озирнувся, дав змогу нервовим закінченням відчути грізні ноти тиші цієї зали й подумав, що про це можна написати книжку.

Не зацікавлений більше в книжці із жартами чи в «Улюблених віршах американців», але мимохіть зачарований застиглою, мрійливою атмосферою, Сем пішов до дверей праворуч від семиденних книжок. Знак на дверях сповіщав, що за ними ховалася «Дитяча зала». Чи ходив він до дитячої зали бібліотеки, поки ріс у Сент-Луїсі? Мабуть, що так, але спогади про це були невиразні. Хай там як, а підійшовши до дверей дитячої зали, він відчув якусь дивну тривогу, схожу на ту, яку відчувають, коли повертаються додому.

Двері були зачинені. На них висів малюнок Червоної Шапочки, яка дивилася на вовка в бабусиному ліжку. Вовк лежав у бабусиній нічній сорочці й нічному ковпаку. Він гарчав. Піна стікала з вишкірених іклів. На обличчі Червоної Шапочки закляк вираз майже смертельного жаху, і плакат, здавалося, не просто натякав, а голосно проголошував, що щаслива кінцівка цієї казки — та й усіх інших казок — це просто зручна брехня. Батьки можуть вірити в такі нісенітниці, промовляло обличчя Червоної Шапочки, але ж діти розуміють усе краще, хіба ні?

«Чудово, — подумалося Семові. — Певно, з такими плакатами на дверях діти ходять сюди натовпами. Закладаюся, що особливо тут люблять бувати найменші».

Він прочинив двері й зазирнув усередину.

Напружене відчуття неспокою покинуло його; зала причарувала з першого погляду. Звісно, плакат на дверях був геть недоречний, але за дверима все було саме так, як треба. Звісно, він дитиною ходив до бібліотеки; щоб оживити спогади, вистачило й одного погляду на цю модель кімнати в зменшеному масштабі. Його батько помер рано; Сема виховувала мати, що працювала і рідко бачила його, окрім неділі та свят. Коли хлопцеві не вдавалося випросити грошей на кіно після школи — а таке бувало часто, — йому доводилося вдовольнятися бібліотекою, і кімната, яку він оце побачив, повернула ті дні раптовою хвилею солодкої і якоїсь щемливої ностальгії.

То був маленький світ, і це теж був маленький світ; той світ був добре освітлений, навіть у найпохмуріші, найдощовіші дні, і цей був такий самий. У цій кімнаті не висіли скляні кулі; тут горіли всі флуоресцентні лампи за матовими панелями в підвісній стелі, проганяючи тіні. Столи були лише два фути заввишки, а сидіння стільців — іще нижчі. У цьому світі дорослі здавалися б зайдами, незграбними чужинцями. Якби вони спробували сісти за стіл, їм довелося б тримати його на колінах, а коли б вони нахилилися до фонтанчика, встановленого на дальній стіні, напитися води, то легко могли б розбити коло нього голову.

Тут полиці не тягнулися до стелі, не викривлювали перспективу і не створювали дивних ілюзій, від яких паморочилося в голові, якщо дивитися надто довго; стеля була низькою, але не занадто, щоб діти почувалися вільно. Не було також рядів похмурих обкладинок, бо книжки тут, здавалося, гукали з полиць, щоб похвалитися яскравими кольорами: насиченими синіми, червоними, жовтими. У цьому світі Доктор Сус[217] був королем, Джуді Блюм[218] — королевою, а всі принци й принцеси навчалися в Школі Цукрової Долини[219]. Сема огорнуло давнє післяшкільне відчуття доброзичливої гостинності, тут книжки ледь не благали, щоб їх торкнулися, взяли в руки, оглянули, дослідили. Та все одно ці почуття мали якийсь незрозумілий присмак.

Однак найчіткіше Сем відчув якусь майже щемливу насолоду. На одній стіні висіла фотографія цуцика з великими, задуманими очима. Слова, написані трохи нижче від сповненого надії цуцикового писка, були однією з головних істин цього світу: «ХОРОШИМ БУТИ НЕЛЕГКО». На іншій стіні висів малюнок диких качок, що спускалися берегом до порослої очеретом води. «ДОРОГУ КАЧЕНЯТАМ!» — проголошував плакат.

Сем глянув ліворуч, і легенька посмішка на його губах спочатку затремтіла, а тоді й зовсім зникла. Він побачив плакат, на якому велика темна машина мчала геть від будівлі, що скидалася на школу. З пасажирського боку з вікна визирав хлопчик. Він прилип долонями до скла, а його рот широко розкрився від крику. На задньому плані над кермом схилилася нечітка зловісна фігура чоловіка, що гнав з усього духу. Під малюнком було написано:

НІКОЛИ НЕ СІДАЙТЕ В МАШИНУ ДО НЕЗНАЙОМЦІВ!

Сем бачив, що цей плакат і малюнок із Червоною Шапочкою на дверях дитячої зали викликали те саме примітивне почуття страху, але плакат збентежив його найбільше. Звісно, дітям не слід сідати в машину до незнайомців і, звісно, їх треба було навчати не робити цього, але хіба це правильний спосіб донести свою думку?

«Скільком дітям, — запитував він себе, — ще тиждень опісля сняться жахіття через оце невеличке оголошення?»

А прямо навпроти столу видавання книг висів іще один плакат, від якого Семовою спиною пробіг справжній січневий мороз. На ньому були зображені розгублені, не старше восьми років хлопчик і дівчинка, що зіщулилися перед чоловіком у тренчі й сірому капелюсі. Криси його капелюха-федори в стилі 1940-х відкидали тінь, із чорних глибин якої невблаганно світилися очі чоловіка в плащі. Схожі на уламки криги, вони пильно обводили дітей суворим і невблаганним поглядом Влади. Він показував дітям посвідку, до шкіряної обгортки якої була приколота зірка — і то якась дивна, з не менш як дев’ятьма променями. А може, і з дюжиною. Нижче було написано:

СТЕРЕЖІТЬСЯ БІБЛІОТЕЧНОЇ ПОЛІЦІЇ!

ХОРОШІ ХЛОПЧИКИ Й ДІВЧАТКА ПОВЕРТАЮТЬ КНИЖКИ ВЧАСНО!

І знову цей смак у роті. Цей солодкавий неприємний смак. І химерна, лячна думка в його голові: «Я вже бачив цього чоловіка». Але це ж просто смішно. Хіба ні?

Сем уявив, як цей плакат налякав би його в дитинстві — скільки простої, незатьмареної насолоди й затишку він би вкрав із тихої гавані бібліотеки, — і відчув, як у грудях наростає обурення. Він ступив уперед, щоб ліпше роздивитися дивну зірку на плакаті, одночасно виймаючи з кишені пачку «Тамз».