— Вони, а ще книжки про те, як полагодити сантехніку, як навчитися простих магічних трюків, довідники з етикету… ти б здивувався, коли б знав, по які книжки приходять люди, коли їм припече. Але я знаю.

— Не маю жодного сумніву.

— Я в цій справі вже дуже, дуже давно, Семе. Тижневий термін продовжувати не можна, тож обов’язково поверни їх до шостого квітня. — Вона підвела голову, і на її очі впало світло. Сем ледь не махнув рукою на побачене, думаючи, що то просто відблиск… але то був не відблиск. Її очі світилися. Рівним, упевненим сяйвом. На якусь мить Семові здалося, що в Арделії Лорц замість обох очей п’ятицентові монети.

— Або що? — спитав він, і його усмішка раптом перестала бути схожою на усмішку — і стала схожою на маску.

— Або доведеться послати до тебе бібліотечного полісмена, — сказала вона.

На мить їхні погляди зустрілися, і Сем подумав, що побачив справжню Арделію Лорц і що в цій жінці не було геть нічого від чарівної, милої старої діви-бібліотекарки.

«Ця жінка може бути по-справжньому небезпечною, — подумав він, а тоді трохи знітився і відігнав цю думку. Похмурий день, а ще, мабуть, напруга від наближення часу промови таки допекли йому. — Вона така ж небезпечна, як консервовані персики… І річ не в хмарах на небі й не в зустрічі з ротаріанцями. Це все через ті кляті плакати».

Сем узяв «Порадника промовця» й «Улюблені вірші американців» під руку, і вони вже майже дісталися до дверей, перш ніж він зрозумів, що міс Лорц проводжає його до виходу. Сем непорушно став на місці. Вона здивовано подивилася на нього.

— Можна мені спитати дещо, міс Лорц?

— Аякже, Семе. Я тут саме для цього — відповідати на питання.

— Ідеться про дитячу залу, — сказав він, — і про ті плакати. Деякі з них мене здивували. Майже шокували. — Він боявся, що скидатиметься на баптистського проповідника, якому серед інших журналів на столику парафіянина потрапив на очі номер «Плейбоя», але прозвучало зовсім не так. «Мабуть, тому, — подумав він, — що зараз це не просто усталений вислів. Мене справді шокувало. Без усякого “майже”».

— Плакати? — спитала вона, насуплюючись, а тоді її чоло розгладилося. Вона засміялася — А! Ти, певно, кажеш про бібліотечного полісмена… і, звісно, Простака Саймона.

— Простака Саймона?

— Ну, з того плаката, на якому написано «НІКОЛИ НЕ СІДАЙТЕ В МАШИНУ ДО НЕЗНАЙОМЦІВ!». Так діти кличуть хлопчика, що там намальований. Того, що кричить. Вони кличуть його «Простаком Саймоном» — мабуть, зневажають його за те, що він учинив таку нерозумну річ. Мені здається, це дуже здорова реакція, чи не так?

— Він не кричить, — повільно мовив Сем. — Він верещить.

Вона знизала плечима.

— Кричить, верещить — яка різниця? Ми тут не чуємо ані того, ані іншого. Діти дуже хороші — дуже шанобливі.

— Ще б пак, — сказав Сем. Тепер вони вже вийшли до передпокою, і він глянув на напис на підставці, той, що не просто повідомляв:

МОВЧАННЯ — ЗОЛОТО

чи:

ДОТРИМУЙТЕСЯ, БУДЬ ЛАСКА, ТИШІ

а містив один незаперечний наказ:

ТИХО!

— Крім того — усе ж залежить від тлумачення, чи не так?

— Мабуть, що так, — погодився Сем. Йому здавалося, що його заманюють — і дуже вміло — у таке місце, де в нього не буде моральної опори під ногами, і поле діалектичного бою знову залишиться за Арделією Лорц. Він гадав, що для неї це далеко не первина, і через це затявся. — Але мені ті плакати здалися дещо надмірними.

— Невже? — ввічливо спитала вона. Тепер вони вже стояли назовні коло дверей.

— Так. Страшними. — Він наважився і сказав так, як думав. — Недоречними для місця, куди приходять малі діти.

Семові здалося, що його слова не прозвучали тирадою обуреного фарисея чи святенника, і це його втішило.

Вона усміхалася, і та усмішка дратувала його.

— Ти не перший, хто висловив таку думку, Семе. Бездітні дорослі нечасто заходять до дитячої зали, але іноді вони туди таки потрапляють — дядьки, тітоньки, кавалери матерів-одиначок, яким довелося забирати дитину… або ті, котрі шукають мене, Семе, як оце ти.

«Люди, яким припекло, — казали її холодні сіро-блакитні очі. — Ті, що прийшли по допомогу, а щойно отримали її, починають критикувати те, як ведуться справи в Громадській бібліотеці Джанкшн-Сіті. Те, як я веду справи в Громадській бібліотеці Джанкшн-Сіті».

— Вам, певно, здається, що я дарма пхаю свого п’ятака, — миролюбно додав Сем. Він почувався геть не миролюбно — насправді він раптом утратив усю миролюбність, — але це була ще одна професійна звичка, якою Сем зараз прикрився, ніби плащем.

— Анітрохи. Просто мені здається, що ти не розумієш. Минулого літа, Семе, у нас було опитування — це частина щорічної програми літнього читання. Ми називаємо її «Читальною гарячкою Джанкшн-Сіті», і кожна дитина отримує один голос за кожну прочитану книжку. Це одна зі стратегій заохочення дітей до читання, які ми розробили за багато років. Як ти розумієш, це один із наших найважливіших обов’язків.

«Ми знаємо, що робимо, — повідомив йому її незмигний погляд. — І я тобі дуже ввічливо на це натякаю. Особливо зважаючи на те, що ти, котрий уперше в житті переступив цей поріг, почав поливати все навколо зауваженнями, ледве встромивши сюди голову».

Сем відчув непевність і слабкість свого становища. Діалектичне поле бою ще не залишилося за цією Лорц — принаймні не повністю, — але Сем визнав факт свого відступу.

— Згідно з результатами опитування, минулого літа найпопулярнішим фільмом серед дітей став «Кошмар на вулиці В’язів 5». Їхня улюблена музична група зветься «Ґанз-н-роузес» — вони випередили когось на ім’я Оззі Озборн, котрий, як я зрозуміла, здобув собі репутацію, відкушуючи на концертах голови живим тваринам. Їхнім улюбленим романом стала «Пісня Лебедя», недавно видана в м’якій обкладинці. Це роман жахів, який написав Роберт Маккамон. Ми не можемо її настачитися, Семе. Кожен новий примірник вони за кілька тижнів зачитують до дірок. Один примірник ми віддали загорнути у «Вайнабайнд»[222], але його, звісно, вкрали. Хтось із поганих дітей. — Її губи стислися в тоненьку лінію. — Другим за популярністю виявився роман жахів про інцест і вбивство дитини під назвою «Квіти на горищі»[223]. До того ця книжка була переможцем п’ять років поспіль. Дехто з дітей навіть голосував за «Пейтон-Плейс»[224]! — Вона суворо подивилася на Сема. — Особисто я не бачила жодного з «Кошмару на вулиці В’язів». Я ніколи не чула записів Оззі Озборна і не маю до того найменшої охоти, як і до читання романів Роберта Маккамона, Стівена Кінга чи В.К. Ендрюс. Ти розумієш, для чого я це розповідаю, Семе?

— Здається, розумію. Ви кажете, що було б нечесно… — він пошукав потрібного слова і знайшов його — узурпувати смаки дітей.

Вона осяйно усміхнулася — крім очей, що знову, здавалося, поступилися місцем монетам.

— Почасти так, але це не все. Плакати в дитячій залі — як милі, несуперечливі, так і ті, що збентежили тебе — надійшли від Асоціації бібліотек Айови. АБА є членом Асоціації бібліотек Середнього Заходу, а та, своєю чергою, — членом Національної асоціації бібліотек, що переважно отримує фінансування з податків. Від простого громадянина — тобто від мене. І від тебе.

Сем переступав з ноги на ногу. Він не хотів слухати лекцію на тему «Як бібліотеки працюють на вас» увесь полудень, але ж він сам напросився. Певно, що сам. Єдине, у чому він тепер абсолютно не сумнівався, було те, що Арделія Лорц подобається йому чимдалі менше.

— Асоціація бібліотек Айови щомісяця надсилає каталог із репродукціями сорока чи навіть більше плакатів, — безжалісно провадила далі міс Лорц. — Ми можемо безкоштовно обрати п’ять із них; додаткові коштують по три долари кожен. Бачу, Семе, що тобі вже набридло, але ти заслуговуєш на пояснення, і ми вже нарешті дісталися до самої суті.