— Мені? Мені не набридло, — нетерпляче сказав Сем.

Вона усміхнулася, показавши такі рівні зуби, які просто не могли не бути вставними.

— У нас є Комітет дитячої зали, — продовжила вона. — Хто до нього входить? Діти, хто ж іще! Дев’ятеро. Четверо з них навчаються в старших класах, троє — в середніх і двоє — у початкових. Щоб потрапити до Комітету, треба мати в школі середню оцінку, не нижчу за «добре». Вони вибирають частину книжок, які ми замовляємо, вони вибирали столи й шпалери, коли минулої осені в нас був ремонт… і, звичайно ж, вони вибирають плакати. Це, як сказав один із молодших членів Комітету, — «найвесельша частина». Тепер ти розумієш?

— Так, — сказав Сем. — Це діти вибрали Червону Шапочку, Простака Саймона і бібліотечного полісмена. Вони їм подобаються, бо вони страшні.

— Правильно! — Її усмішка засяяла знову.

Раптом він відчув, що йому вже задосить. Щось не так було з бібліотекою. Не з плакатами, не з бібліотекаркою, а із самою бібліотекою. Раптом ця бібліотека стала схожою на дратівливу, до нестями дошкульну скалку, що засіла глибоко в сідниці й доводить до нестями. У чому б не була річ… йому вже досить.

— Міс Лорц, у вас у дитячій залі є касета з «Кошмаром на вулиці В’язів 5»? Чи вибрані альбоми «Ґанз-н-роузес» і Оззі Озборна?

— Семе, йдеться ж не про те, — терпляче почала вона.

— Як щодо «Пейтон-Плейс»? Ви тримаєте примірник у дитячій залі тільки тому, що хтось із дітей її читав?

Він говорив це і думав: «Невже БОДАЙ ХТОСЬ іще й досі читає ту старовину?»

— Ні, — сказала вона, і Сем побачив, як на її щоках з’являється гнівний рум’янець. Ця жінка не звикла, щоб її погляди піддавали сумніву. — Але в нас є книжки про незаконне проникнення до будинку, жорстокість батьків і пограбування. Я, звісно, маю на увазі «Золотоволоску і трьох ведмедів», «Гензеля і Ґретель» і «Джека й бобове стебло». Мені здавалося, що така людина, як ти, Семе, виявить більше розуміння.

«Людина, якій ти допомогла, коли їй припекло, хотіла сказати ти, — подумав Сем, — але якого дідька, пані, — хіба вам не за це платять?»

Тоді він опанував себе. Він не знав точно, що вона мала на увазі під «такою людиною, як він», і не був певен, що хотів дізнатися, але розумів, що ця розмова ще трохи й зійде з пристойних рейок — і стане сваркою. Він прийшов сюди, щоб знайти засіб для зволоження своєї сухої промови, а не для того, щоб гризтися з головною бібліотекаркою через дитячу залу.

— Перепрошую, якщо чимось образив вас, — вибачився Сем. — Мені насправді час іти.

— Так, — сказала вона. — Здається, що час. — «Вибачення не прийняті, — передали її очі. — Жодною мірою не прийняті».

— Гадаю, — мовив він, — що я трохи знервований через свій ораторський дебют. І не спав до пізньої ночі, бо працював над ним. — Він усміхнувся доброзичливою усмішкою Сема Піблза і підхопив дипломата.

Вона відтанула — трішки, — але її очі й досі наче гарчали на Сема.

— Це зрозуміло. Ми тут для того, щоб допомагати людям, і, звичайно, ми завжди раді вислухати конструктивну критику від платників податків. — Вона легесенько виділила слово «конструктивну», щоб, як він подумав, дати йому зрозуміти, що його зауваження могли бути якими завгодно, але не конструктивними.

Тепер, коли Сем усе вирішив, він відчув потяг — майже потребу — залагодити й решту проблем, розрівняти все, як покривало на добре застеленому ліжку. Це теж було частиною його ділових звичок, як він гадав… або частиною ділового захисного забарвлення. Семові спало на думку, досить-таки дивну, що йому слід сьогодні ввечері конче розповісти про зустріч із Арделією Лорц. Ця зустріч краще описувала дух і засади того, як провадяться справи в маленькому містечку, аніж уся його наготована промова. Не все в цій історії звучатиме приємно, але сухо точно не буде. І в ній лунатиме те, що так рідко чутно в Ротаріанському клубі щоп’ятниці під час промови — непомильний дзвін правди.

— Що ж, ми трохи погризлися якусь хвилинку, — почув він свої слова, а тоді побачив свою простягнуту вперед руку. — Здається, я зайшов далі, ніж мені слід було. Сподіваюся, що не завдав образи.

Вона торкнулася його руки. Короткий, символічний жест. Прохолодна, гладка шкіра. Якась неприємна. Наче він потиснув підставку для парасольок.

— Анітрохи, — сказала вона, але її очі й далі співали геть іншої.

— Тоді… я, певно, піду.

— Так. Пам’ятай — один тиждень, Семе. — Вона підняла пальця. Вказала добре доглянутим нігтем на книжки в його руках. І всміхнулася. Сем побачив у цій усмішці щось неймовірно бентежне, але хоч убий не міг сказати, що саме. — Мені не хотілося б спускати на тебе бібліотечного полісмена.

— Ні, — погодився Сем. — Мені теж би цього не хотілося.

— Звісно, — сказала Арделія Лорц, і досі всміхаючись. — Навряд чи тобі хотілося б.

Коли він пройшов половину стежки, обличчя малого, що верещав

(Простак Саймон, діти називають його Простаком Саймоном, мені здається, це дуже природна реакція, чи не так),

знову постало перед його очима, а з ним з’явилася й думка — така проста і розважлива, що він зупинився на місці. Думка була така: якби діти мали змогу вибрати такий плакат, вони, мабуть, так і вчинили б… але як могло статися, щоб Асоціація бібліотек Айови, Середнього Заходу чи всієї країни взагалі запропонувала їх дітям на вибір?

Сем Піблз подумав про долоні, що благально притислися до холодного, непроникного скла, подумав про викривлений від вереску й розпачу рот, і зненацька йому стало дуже важко в це повірити. Повірити в це було неможливо.

І «Пейтон-Плейс». Як щодо цього? Як він здогадувався, більшість дорослих, що відвідували бібліотеку, вже забули про цю книжку. Невже він справді повірив, що хтось із їхніх дітей — тих, котрі ще мали ходити до дитячої зали — справді викопав цю старовину?

У це я теж не вірю.

У нього не було жодного бажання отримати другу порцію гніву Арделії Лорц — йому вистачило й першої, і він підозрював, що її регулятор гучності ще й близько не був накручений на повну потужність, — але ці думки мали досить ваги, щоб змусити його обернувся.

Вона зникла.

Двері бібліотеки — вертикальний ротовий отвір насупленого гранітного обличчя — стояли зачинені.

Сем постояв на сходах ще хвильку, а тоді поспішив до місця, де припаркував машину.

Промова мала приголомшливий успіх.

Сем почав із власної редакції двох жартів із розділу «Ламаємо кригу» з «Порадника промовця» — один був про фермера, що виграв у лотерею, але мав намір і далі опікуватися господарством, поки воно не зжере увесь виграш, а другий — про продаж заморожених обідів ескімосам. Він вставив ще й третій (насправді доволі примітивний) у середину промови. Крім того, Сем знайшов іще один доволі непоганий анекдот у розділі «Підсікаємо» і почав уже вписувати його олівцем до промови, коли згадав Арделію Лорц і «Улюблені вірші американців». «Можна очікувати, що твої слухачі запам’ятають добре дібраного вірша, навіть якщо й забудуть усе інше», — сказала тоді вона, і Сем знайшов хорошого короткого вірша в розділі «Натхнення», як вона й казала.

Він подивився на звернуті до трибуни обличчя товаришів-ротаріанців і сказав:

— Я намагався розповісти вам про кілька причин, чому я живу й працюю в такому невеликому місті, як Джанкшн-Сіті, і сподіваюся, що в них є якийсь здоровий глузд. Бо коли ні, то я в чималій халепі.

Публіка сприйняла ці слова доброзичливим сміхом (а ще слабким мішаним духом скотчу й бурбону).

Сем рясно пітнів, але почувався доволі непогано. Це дало йому підстави повірити, що у цій справі в нього все вийде на добре. Мікрофон вискнув лише раз, ніхто не вийшов із зали, ніхто не кидався їжею, і лише кілька разів хтось легенько свиснув — і то доволі доброзичливо.

— Гадаю, поет на ім’я Спенсер Майкл Фрі підсумував те, що я намагався сказати, набагато краще, ніж я коли-небудь зміг би зробити сам. Розумієте, майже все, що ми з вами продаємо в маленькому місті, можна купити дешевше в торгових центрах і супермаркетах у великих містах. Такі місця хизуються тим, що в них можна придбати всі товари й послуги, що вам будь-коли знадобляться, а на додачу там іще й паркування безкоштовне. І я думаю, що все це майже правда. Але заклади в маленьких містах усе одно мають дещо таке, чого в супермаркетах і торгових центрах не знайдеш, і саме про це говорить містер Фрі у своєму вірші. Вірш цей не дуже великий, але говорить він чимало. Ось він.