Будь обережним. Ні… будь НОРМАЛЬНИМ. Вони вже й без того думають, що ти наполовину з’їхав з глузду.

Він раптом подумав про Люкі, і жахливий, руйнівний порив ледь не обгорнув його. Сем аж побачив, як розтуляє рота і на повну силу волає на цих двох стривожених молодих людей, вимагаючи, щоб вони дали йому кілька сраних «Слім-Слім-Джимів», бо це хрум, хрум, це хрум-бурум.

Натомість він заговорив спокійним, тихим голосом:

— Чи не могли б ви мені допомогти? Я хотів би поговорити з бібліотекарем.

— Ой, мені шкода, — сказала дівчина. — Містер Прайс не приходить увечері в суботу.

Сем глянув униз, на стіл. Як і під час його минулого візиту до бібліотеки, біля камери для мікроплівки стояла невелика табличка, але на ній уже було написано не

А. ЛОРЦ

Тепер там були слова

МІСТЕР ПРАЙС

У Семовій голові пролунав голос Наомі: «Такий високий? Худий? Десь під п’ятдесят?»

— Ні, — сказав він. — Мені потрібен не містер Прайс. І не містер Пекгем. Інша бібліотекарка. Арделія Лорц.

Хлопець і дівчина обмінялися здивованими поглядами.

— Тут немає нікого на ім’я Арделія Лорд, — пояснив хлопець. — Ви, мабуть, маєте на увазі якусь іншу бібліотеку.

— Не Лорд, — сказав їм Сем. Він чув свій голос ніби здалеку: — Лорц.

— Ні, — озвалася дівчина. — Ви справді помилилися, сер.

Вони знову почали напружуватися, і Сем змусив себе відступити, хоч йому й хотілося наполягти й сказати, що Арделія Лорц, безперечно, працює саме тут, бо він зустрів її в цій залі лише вісім днів тому. Певним чином це було абсолютно природно, чи не так? Звісно, це було природно в межах теорії про скаламучений розум спостерігача, але внутрішня логіка цієї теорії залишилася неушкодженою. Коли вже з бібліотеки зникли плакати, вікна в даху й вішак для журналів, Арделія Лорц також перестала існувати.

У його голові знову заговорив голос Наомі: «Он воно що. Кажеш, міс Лорц? Ото вже, певно, було весело».

— Наомі впізнала це ім’я, — пробурмотів він.

Тепер помічники бібліотекаря дивилися на нього однаково переляканими поглядами.

— Даруйте мені, — вибачився Сем і спробував усміхнутися. Йому здалося, що вийшло криво. — У мене просто важкий день.

— Так, — сказав хлопець.

— Аякже, — сказала дівчина.

«Вони гадають, що я здурів, — подумав Сем, — але знаєте що? Їх можна зрозуміти».

— Ми можемо допомогти вам чимось іще? — спитав хлопець.

Сем розтулив рота, щоб сказати «ні», а тоді квапливо відступити, але передумав. Хата в нього вже згоріла; він вирішив, що нехай горить і повітка.

— Як довго містер Прайс працює тут головним бібліотекарем?

Помічники ще раз обмінялися поглядами. Дівчина знизала плечима.

— Скільки ми тут працюємо, — мовила вона, — але це не дуже давно, містере…

— Піблз, — назвався Сем, простягаючи руку. — Сем Піблз. Даруйте. Здається, мої манери покинули мене разом із залишками розуму.

Вони трохи розслабилися — що неможливо виміряти, але можливо побачити, і це допомогло Семові зробити те саме. Попри збентеженість, він спромігся зберегти принаймні частку свого неабиякого вміння впливати на людей заспокійливо. Без такої здатності агент зі страхування і продажу нерухомості навряд чи затримався б на цій ниві надовго.

— Я Синтія Беріґен, — сказала дівчина, невпевнено потискаючи Семову руку. — А це Том Стенфорд.

— Радий знайомству, — мовив Том Стенфорд. Його голос прозвучав не дуже впевнено, але він також швидко потиснув подану руку.

— Перепрошую? — втрутилася жінка з детективами. — Хтось може мені допомогти? Я запізнююся на партію в бридж.

— Я все зроблю, — запевнив Том Синтію і пішов до столу видачі з книжками тієї жінки.

Синтія сказала:

— Ми з Томом ходимо до професійного коледжу «Чейплтон», містере Піблз. Працюємо в бібліотеці у вільний час. Я тут уже третій семестр — містер Прайс найняв мене минулої весни. Том прийшов улітку.

— То містер Прайс — єдиний штатний працівник?

— Ага. — Вона мала чарівні карі очі, і зараз Сем бачив у них тінь занепокоєння. — Щось не так?

— Не знаю. — Сем знову глянув угору. Не зміг стриматися. — А ця підвісна стеля висіла весь час, відколи ти тут працюєш?

Вона простежила його погляд.

— Ну, — сказала вона, — я не знала, що вона так називається, але так, вона тут, відколи я прийшла.

— Просто мені здавалося, що тут у даху були вікна.

Синтія всміхнулася.

— Ну, все правильно. Їх же видно ззовні, якщо обійти будівлю збоку. І, звісно, їх видно з книгосховища, але там усе забито дошками. Тобто вікна забиті дошками — не книгосховище. Здається, так було багато років.

Багато років.

— І ти ніколи не чула про Арделію Лорц.

Вона похитала головою.

— Та ні. Вибачте.

— А про бібліотечну поліцію? — піддався пориву Сем.

Вона засміялася.

— Тільки від тітки. Вона казала, що бібліотечна поліція прийде по мене, якщо я не здаватиму книжки вчасно. Але то було ще в Провіденсі, штат Род-Айленд, коли я була маленькою. Дуже давно.

«Аякже, — подумав Сем. — Може, аж десять чи дванадцять років тому. Коли Землею ходили динозаври».

— Ну, — мовив він, — дякую за інформацію. Я не хотів вас лякати.

— Ви й не лякали.

— Та таки трохи злякав. Просто я на мить заплутався.

— То хто така Арделія Лорц? — спитав Том Стенфорд, повертаючись до них. — Ім’я мені здається знайомим, але цур мені, якщо я знаю чому.

— От і в мене таке. Не знаю чому, — сказав Сем.

— Ну, завтра ми зачинені, але містер Прайс буде тут у понеділок удень і ввечері, — сказав Том. — Можливо, він зможе що-небудь вам розповісти.

Сем кивнув.

— Гадаю, що прийду і спитаю його. А поки що ще раз дякую.

— На те ми тут і потрібні, — сказав Том. — Хотілося б, звісно, щоб ми могли допомогти вам більше, містере Піблз.

— Мені теж, — підтвердив Сем.

Усе було гаразд, аж поки Сем не повернувся до машини, але коли він відчиняв дверцята, усі м’язи в животі й ногах наче повимикалися. Йому довелося спертися рукою на дах машини, щоб не впасти, поки відчиняв дверцята. Він не стільки сів, скільки просто повалився за кермо, важко дихаючи й стривожено думаючи, чи не знепритомніє.

Що зі мною діється? Я наче персонаж тієї старої програми Рода Серлінґа[234].

Сьогодні до вашої уваги такий собі Сем Піблз, колишній житель Джанкшн-Сіті, який нині продає нерухомість і страхує життя… в «Присмерковій зоні».

Так, саме на це воно і скидалося. Дивитися по телевізору, як із людьми трапляються незбагненні пригоди, було цікаво. Сем помітив, що незбагненне втрачає більшу частину привабливості, якщо боротися з ним власноруч.

Він подивився через дорогу на бібліотеку, звідки виходили й куди заходили люди в м’якому світлі вуличних ліхтарів. Літня жінка з детективами йшла вулицею, вочевидь поспішаючи на партію в бридж. Сходами спускалося двійко дівчат, що балакали й сміялися, притиснувши книжки до розквітлих грудей. Усе здавалось абсолютно звичайним… бо таким воно й було. Незвичайною була та бібліотека, до якої він ходив тиждень тому. Сем гадав, що єдиною причиною, чому її дивацтва не вразили його навідліг, було те, що думки про кляту промову геть забили йому голову.

«Не думай про це, — наказав він собі, хоч і боявся, що це може бути один із тих випадків, коли розум просто відмовиться виконувати накази. — Зроби, як Скарлет О’Гара, і подумай про це завтра. Щойно зійде сонце, у твоїй голові теж розвидниться».

Сем увімкнув передачу й думав про це всю дорогу додому.

Перше, що він зробив після того, як увійшов додому, — перевірив автовідповідач. Його серце забилося трохи частіше, коли він побачив, що вогник «НЕПРОСУХАНІ ПОВІДОМЛЕННЯ» горить.

Це точно вона. Не знаю, хто вона така насправді, але щось мені каже, що вона не заспокоїться, поки я геть не очманію.