«То не слухай його», — подала голос інша частина його розуму, і тепер Сем так спантеличився, що не знав, розсудлива ця думка чи ні. Вона здавалася розсудливою, але водночас і трошки боягузливою. Він усвідомив, що стояв над телефоном геть спітнілий і гриз нігті, а ще тихо й нестямно бурчав.

«З четвертого класу прямісінько до палати навіжених, — подумав він. — Ну, нехай мені грець, якщо я піддамся, крихітко».

Він натиснув кнопку.

— Вітаю! — зазвучав грубий від віскі голос. — Містере Піблз, це Джозеф Рендовскі. Моє сценічне ім’я — Дивовижний Джо. Я просто хотів подякувати вам за те, що підмінили мене на тій зустрічі «Ківаніс»[235] чи що то було. Також хотів сказати, що мені вже набагато легше — я не зламав шию, як усі спершу подумали, а тільки її розтягнув. Я надішлю вам цілу купу квитків на виставу. Роздайте їх друзям. Бережіть себе. Ще раз дякую. До побачення.

Запис закінчився. Спалахнув вогник «УСІ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРОСЛУХАНО». Сем пирхнув, коли згадав свій нервовий напад — якщо Арделія Лорц хотіла, щоб він страхався кожної тіні, то вона домоглася свого. Сем натиснув кнопку «НАЗАД», і зненацька йому спало на думку ще дещо. Перемотувати плівку після прослуховування повідомлень стало в нього звичкою, але це означило, що старі повідомлення зникали під новими. Повідомлення Дивовижного Джо напевне записалося поверх повідомлення Арделії, яке вона залишила раніше. Він утратив єдиний доказ того, що ця жінка справді існує.

Але ж ні, він має ще дещо. Бібліотечний квиток. Сем стояв перед триклятим столом видачі й дивився, як вона виводила на ньому своє ім’я великими пишними літерами.

Сем витягнув гаманця і тричі перебрав його вміст, перш ніж визнати, що бібліотечний квиток теж зник. І Сем, здається, навіть знав, як це сталося. Він невиразно пригадав, як поклав його до кишеньки всередині обгортки «Улюблених віршів американців».

Щоб не загубити.

Чудово. Просто чудово.

Сем сів на канапу й приклав руку до лоба. Голова починала боліти.

П’ятнадцять хвилин по тому Сем розігрівав на плиті бляшанку супу, сподіваючись, що гаряча страва якось допоможе його голові, аж знову подумав про Наомі — Наомі, що так нагадувала жінку з плаката Паскудного Дейва. Питання, чи вела Наомі таємне життя під іменем Сара, поступилося місцем дечому, що здавалося зараз набагато важливішим: вона знала, хто така Арделія Лорц. Але її реакція на це ім’я… була трохи дивною, чи не так? Воно її спершу наче сполошило, а тоді Наомі почала зводити це на жарт, після чого подзвонив Берт Айверсон. Сем намагався заново прокрутити в голові всю розмову з Наомі й був розчарований тим, як мало запам’ятав. Вона сказала, що Арделія — специфічна пані, та ще й яка; у цьому він переконався, але більше нічого не знав напевне. Тоді це здалося несуттєвим. Важливішим для нього було те, що його справи взяли рекордну висоту. Це й досі важливо, але не на тлі його нової проблеми. Правду кажучи, на її тлі блякло все. Його розум уперто повертався до тієї сучасної, аж ніяк не примарної підвісної стелі й невисоких стелажів. Сем анітрохи не вважав себе божевільним, але почав уже думати, що таки збожеволіє, коли не розбереться у всьому цьому. Він мовби знайшов у голові яму, та таку глибоку, що, хоч які великі предмети туди кидай і хоч скільки чекай із наставленим вухом, плюскоту води на дні все одно не почуєш. Він сподівався, що це відчуття мине — можливо, — але наразі почувався жахливо.

Сем прикрутив вогонь під супом, пішов до кабінету і знайшов телефонний номер Наомі. Після трьох гудків надтріснутий старечий голос запитав:

— Хто це?

Сем одразу впізнав цей голос, хоч і не бачив його власницю вже два роки. То була хирява мати Наомі.

— Доброго вечора, місіс Гіґґінс, — сказав він. — Це Сем Піблз.

Він помовчав, почекав, чи не скаже вона: «О, привіт, Семе» чи, може, «Як ся маєш?», але дочекався від місіс Гіґґінс тільки важкого емфіземного дихання. Сем ніколи не був її улюбленцем, і виходило, що його відсутність теж не зробила його милішим її серцю.

Оскільки вона не збиралася озиватися, Сем вирішив, що в такому разі спитати може він:

— Як ся маєте, місіс Гіґґінс?

— Бувають хороші дні, а бувають погані.

На хвилинку Сем розгубився і не знав, що сказати. То була одна з тих фраз, на які немає адекватної відповіді. «Мені шкода це чути» не підходило, але й «Та це ж чудово, місіс Гіґґінс» звучало б іще гірше.

Він зупинився на тому, що спитав, чи може поговорити з Наомі.

— Вона сьогодні ввечері не вдома. Не знаю, коли повернеться.

— А ви можете попросити її зателефонувати мені?

— Я вже лягаю спати. І записати їй повідомлення теж не проси, бо артрит мене вже добиває.

Сем зітхнув.

— Я зателефоную завтра.

— Ми завтра йдемо до церкви, — заявила місіс Гіґґінс тим самим пісним, байдужим голосом, — а ще завтра буде перший цього року Молодіжний баптистський пікнік. Наомі обіцяла допомогти.

Сем зрозумів, що пора закінчувати розмову. Було ясно, що місіс Гіґґінс твердо вирішила триматися по-партизанськи й не говорити більше, ніж необхідно. Він уже хотів прощатися, але передумав:

— Місіс Гіґґінс, а прізвище Лорц вам про щось говорить? Арделія Лорц?

Важкий посвист її сопіння урвався посередині. На мить у слухавці запала повна тиша, а тоді місіс Гіґґінс заговорила тихим злим голосом:

— Допоки ж ви, погані безбожники, тикатимете нам у лице цією жінкою? Думаєте, це смішно? Думаєте, це дотепно?

— Місіс Гіґґінс, ви не зрозуміли. Я тільки хотів спитати…

У слухавці різко клацнуло. Звучало так, ніби місіс Гіґґінс зламала об коліно суху паличку. І все затихло.

Сем поїв супу, а тоді з півгодини намагався дивитися телевізор. Це не допомогло. Семові думки все одно весь час тікали деінде. Подеколи це починалося з жінки на плакаті Паскудного Дейва або з болотистого сліду черевика на обкладинці «Улюблених віршів американців», або зі зниклого плаката з Червоною Шапочкою. Але з чого б не брали початок його думки, вони завжди приводили до одного: зовсім іншої стелі в головній залі Громадської бібліотеки Джанкшн-Сіті.

Нарешті Сем здався і пішов спати. Ця субота видалася найгіршою з тих, що він пам’ятав за все життя. Єдине, чого він зараз хотів, — це швидше потрапити до царства забуття, вільного від сонних марень.

Але сон не йшов.

Натомість прийшли кошмари.

Головним серед них був страх того, що він утрачає глузд. Сем ніколи не усвідомлював, якою жахливою може бути така ймовірність. Він бачив фільми, у яких людина приходила до психіатра й казала: «Доку, мені здається, що я божеволію», — і драматично стискала голову руками. Сем подумав, що раніше уявляв початок психічної нестабільності схожим на страшний головний біль, від якого, якщо вірити рекламі, допомагає тільки екседрин[236]. Але, як з’ясувалося за нескінченні години, що минали собі, поки сьоме квітня ставало восьмим, він помилявся. Насправді це було схоже на той випадок, коли тягнешся рукою почухати промежину, а намацуєш там чималий кавалок, що випирає з-під шкіри і, найпевніше, насправді є якоюсь пухлиною.

Бібліотека не могла так докорінно змінитися за якийсь тиждень. Сем ніяк не міг побачити вікна в даху із зали. Та дівчина, Синтія Беріґен, сказала, що їх закрили дошками, що так було, відколи вона почала там працювати — не менш як рік тому. Тож це точно був якийсь нервовий розлад. А може, у нього в мозку пухлина. А як щодо хвороби Альцгеймера? Ото вже втішна думка. Він десь вичитав — мабуть, у «Ньюсвіку», — що середній вік жертв Альцгеймера постійно знижується. Можливо, уся ця дика ситуація була сигналом передчасного старечого недоумства, що насувалося на нього.

У Семовій уяві почав рости неприємний рекламний щит із трьома словами, написаними розляпистими літерами кольору червоної лакриці. Слова були такі: