Так, Сем зрозумів. Він усе одно ризикував розгнівати бібліотечного полісмена тим, що лізе в те, що його не обходить… але формально він нікого ні про що не питає, і насправді це його таки обходило — аж до розпачу.

Я наглядатиму. І я не один.

Сем нервово глянув через плече і нічого не побачив, але все одно не міг наважитися рушити в будь-який бік. Він зайшов так далеко, але не знав, чи зможе зробити ще бодай крок. Він відчував не просто загрозу чи страх. Сем почувався знищеним.

— Ти мусиш це зробити, — суворо пробурмотів він і витер губи тремтячою рукою. — Ти просто мусиш.

Сем присилував себе ступнути лівою ногою. Якусь мить він стояв, розставивши ноги, наче людина, що переходить струмок. Тоді змусив праву ногу підтягтися до лівої. У такому нерішучому стилі він здолав увесь шлях до полиці, найближчої до оправлених фоліантів.

Табличка збоку полиці повідомляла:

1987–1989.

Йому, напевне, треба було шукати щось давніше — взагалі-то реставрація бібліотеки мала закінчитися ще до весни 1984, коли Сем переїхав до Джанкшн-Сіті. Якби її проводили пізніше, він помітив би робітників, чув би, як люди про це говорять, і читав би про це у «Віснику». Але, крім здогадки, що це мало статися десь в останні п’ятнадцять чи двадцять років (підвісна стеля не виглядала старшою), звузити коло пошуків далі він не міг. Якби ж йому вдалося очистити думки! Але ні. Те, що сталося вранці, перепаскуджувало будь-яку спробу думати в нормальний, раціональний спосіб, так само, як активність на поверхні сонця порушувала радіо- і телепередачі на Землі. Реальність і нереальність зійшлися разом, як два величезні жорна, а Сем Піблз — лише нещасна, крихітна людська піщинка, що борсається і перелякано кричить між ними.

Сем пройшов на два проходи лівіше, здебільшого через страх того, що коли він перестане рухатися, то замерзне остаточно, і підійшов до проходу з табличкою

1981–1983.

Сем узяв коробку майже навмання і переніс її до одного з пристроїв для перегляду мікроплівки. Він увімкнув його і спробував зосередитися на шпульці мікроплівки (шпулька також була синя, і Сем спитав себе, чи була якась особлива причина, щоб цсе в цьому чистому, добре освітленому місці добирати за кольором). Спочатку треба було насадити її на один зі шпинделів — готово; тоді засилити плівку — є; потім закріпити початок плівки в приймальній шпульці — гаразд. Пристрій був такий простий, що ці дії могла виконати восьмирічна дитина, але Семові знадобилося на це майже п’ять хвилин; руки в нього тремтіли, а думки бігали туди-сюди. Коли він нарешті закріпив плівку і прокрутив її до першого кадру, то побачив, що поставив шпульку не тим боком. Друковані аркуші показувалися перевернутими.

Він терпляче змотав плівку, розвернув шпульку і знову засилив плівку. Сем анітрохи не знітився через цю невелику затримку; повторивши всю процедуру вдруге, виконавши один за одним низку простих рухів, він наче заспокоївся. Цього разу перша сторінка номера «Вісника Джанкшн-Сіті» за 1 квітня 1981 з’явилася перед ним правильним боком. Заголовок передової статті сповіщав про несподівану відставку міського службовця, про якого Сем ніколи не чув, але його увагу швидко привернуло обрамлене повідомлення внизу сторінки. Усередині рамки надрукували таке:

РІЧАРД ПРАЙС І ВСІ ПРАЦІВНИКИ ГРОМАДСЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ ДЖАНКШН-СІТІ НАГАДУЮТЬ, ЩО З 6 ДО 13 КВІТНЯ ПРОХОДИТЬ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ БІБЛІОТЕК. ПРИХОДЬТЕ ДО НАС У ГОСТІ!

«Невже я знав це? — замислився Сем. — Це тому я схопив саме цю коробку? Невже я підсвідомо пам’ятав, що другий тиждень квітня — Національний тиждень бібліотек?»

«Ходи-но зсі мною, — відповів гнітючий шепіт. — Ходи-но зсі мною, зсинку… Я зс поліцсії».

Він вкрився сиротами; його затрусило. Сем спустив із думки і своє питання, і той примарний голос. Урешті-решт, яка різниця, чому він вибрав номери «Вісника» за квітень 1981 року; важливий лише факт того, що він це зробив і що тут йому пощастило.

Начебто.

Він перемотав плівку до шостого квітня й побачив саме те, на що сподівався. Над назвою «Вісника» червоним шрифтом було надруковано:

НОМЕР МІСТИТЬ СПЕЦІАЛЬНИЙ БІБЛІОТЕЧНИЙ ДОДАТОК!

Сем перемотав на додаток. На першій сторінці було дві фотографії. Одна показувала бібліотеку ззовні. Інша зображала Річарда Прайса, головного бібліотекаря, що стояв за столом видачі й нервово усміхався на камеру. Він виглядав точно так, як його описала Наомі, — високий чоловік років сорока, в окулярах і з вузькими вусиками. Сема більше цікавив задній план. Він бачив на ньому підвісну стелю, що так вразила його під час другого візиту до бібліотеки. Виходить, реставрацію зробили раніше від квітня 1981 року.

Статті в додатку були якраз такими самовітальними бундючками, яких він і очікував — Сем читав «Вісник» уже шість років і добре ознайомився з передовицями на зразок «ну хіба ж ми з вами не загін бравих джейсійців?». Були серед них змістовні (й доволі пісні) статті про Національний тиждень бібліотек, Програму літнього читання, книгомобіль, що їздив вулицями Джанкшн-Сіті, а також про новий збір благодійних внесків, який тільки-но розпочався. Сем швидко все це продивився. На останній сторінці додатку він знайшов набагато цікавішу замітку, написану самим Прайсом. Вона називалася

ГРОМАДСЬКА БІБЛІОТЕКА ДЖАНКШН-СІТІ

Сто років історії

Семове пожвавлення скоро вщухло. Про Арделію там не згадувалося. Він уже потягнувся до кнопки, щоб перемотати мікроплівку назад, але зупинився. Сем побачив згадку про проект реставрації — її провели в 1970-му, — а також знайшов іще дещо. Таке, що виглядало підозріло. Він почав перечитувати останню частину велемовної історичної довідки містера Прайса, цього разу уважніше.

Після закінчення Великої депресії міська рада ухвалила виділити 5000 доларів на відновлення бібліотеки після шкоди, якої вона зазнала під час повені 1932 року, а місіс Феліція Калпепер стала головною бібліотекаркою, працюючи на цій посаді без винагороди. Вона рішуче йшла до мети — повністю оновленої бібліотеки, що могла б слугувати містечку, яке швидко ставало містом.

У 1951 році місіс Калпепер передала посаду Крістоферові Левіну, першому бібліотекареві Джанкшн-Сіті, що мав ступінь з бібліотекознавства. Згодом містер Левін заснував Фонд імені Феліції Калпепер, який зібрав понад 15 000 доларів на придбання нових книжок лише за перший рік, і Громадська бібліотека Джанкшн-Сіті стала на шлях до сучасності!

Невдовзі після того, як у 1964 році я став головним бібліотекарем, своєю першорядною метою визначив масштабну реставрацію. Необхідні для цього кошти були, нарешті, зібрані наприкінці 1969 року, і хоч до перебудови прекрасної споруди, якою милуються сьогодні «книжкові хробаки» Джанкшн-Сіті, були залучені й кошти з міського і федерального бюджетів, цей проект не міг бути втілений без допомоги всіх тих волонтерів, що пізніше приходили сюди, щоб попрацювати молотком чи ножівкою під час акції «Побудуй свою бібліотеку» в липні 1970!

Іншими значними проектами в 1970-х і 1980-х стали такі…

Сем замислено відірвався від читання. Йому здавалося, що в Прайсовій докладній, монотонній розповіді про історію бібліотеки щось пропущено. Ні. Подумавши, він вирішив, що «пропущено» — неправильне слово. Судячи зі статті, Прайс був шпорталом першої величини — можливо, чудовою людиною, але все одно шпорталом, — а такі люди нічого не пропускають, особливо коли говорять про матерії, що, очевидно, так близькі їхнім серцям.

Отож не пропущено. Приховано.

Щось тут не збігалося, хро-но-ло-гіч-но кажучи. У 1951 році чоловік на ім’я Крістофер Левін заступив на посаді головного бібліотекаря ту святу Феліцію Калпепер. У 1964 році міським бібліотекарем став Річард Прайс. Чи замінив Прайс Левіна? Сем вважав, що ні. Він подумав, що десь протягом тих тридцяти неописаних років Левіна заступила на посаді жінка на ім’я Арделія Лорц. А Прайс, думав собі Сем, замінив її. Прайс не згадав її у своєму шпортальському нарисі про історію бібліотеки, бо вона зробила… щось. Це не наблизило Сема до розуміння, чим оте «щось» могло бути, але дало йому певне уявлення про його масштаби. Що б тоді не сталося, воно було достатньо паскудним, аби Прайс заплющив очі на її існування і намагався її випарувати, ставши на горло своїй дуже очевидній любові до подробиць і послідовності.