«Убивство, — подумав Сем. — Це мало бути вбивство. Це ж єдина по-справжньому паскудна річ, щоб…»

І в ту мить на Семове плече лягла чиясь рука.

Якби він закричав, то, безперечно, перелякав би власницю руки майже так само, як вона вже перелякала його, але Сем був не здатен крикнути. Натомість із нього вийшло все повітря, і перед очима знову посіріло. Семові здавалося, що його груди — це акордеон, який повільно розчавлює слоняча нога. Усі його м’язи наче перетворилися на локшину. Цього разу він не замочив штани. Певно, це єдине, чим він міг утішатися.

— Семе? — почув він чийсь голос. Здавалось, він долинає з чималої відстані — скажімо, з Канзасу. — Це ти?

Він розвернувся, ледь не впавши зі стільця перед пристроєм для перегляду мікроплівки, і побачив Наомі. Сем намагався відсапатися, перш ніж зможе щось сказати, але не спромігся на щось більше, ніж захеканий хрип. Кімната ніби захиталася перед його очима. Сіра пелена поволі розвіювалася.

Тоді він побачив, як Наомі відсахується назад, її очі розширюються, а рука піднімається до рота. Вона вдарилася об одну з полиць із мікроплівками й ледве її не перекинула. Та захиталася, дві чи три коробки глухо гупнулися об килим, а тоді полиця знову стала рівно.

— Омс, — спромігся він нарешті. Його голос пискляво шепотів. Він пригадав, що малим у Сент-Луїсі якось накрив бейсболкою мишу. Та метушилася під нею саме з таким звуком, шукаючи рятівну лазівку.

— Семе, що з тобою трапилося? — Вона теж говорила як людина, що зараз би закричала, якби не була настільки вражена, що їй дух забило. «Ох ми ж і пара, — подумав Сем. — Еббот і Костелло зустрічають чудовиськ»[240].

— Що ти тут робиш? — спитав він. — Ти налякала мене до всирачки!

«Ну от, — подумав Сем. — Знову вилаявся при тобі. І знову назвав тебе «Омс». Даруй мені». Йому трохи покращало, і він подумав, чи не підвестися, але вирішив не випробовувати свого щастя. Сем іще не був упевнений, що його серце зараз не вискочить із грудей.

— Я ходила до твоєї контори, щоб зустрітися з тобою, — розповіла вона. — Кемі Гаррінґтон сказала, що наче бачила, як ти заходив сюди. Я хотіла вибачитися. Мабуть. Спочатку я думала, що ти якось позбиткувався з Дейва. Він сказав, що ти б ніколи такого не зробив, і я почала й собі думати, що на тебе це не схоже. Ти завжди здавався таким милим…

— Дякую, — сказав Сем. — Мабуть.

— …і по телефону ти здавався таким… таким спантеличеним. Я спитала Дейва, що сталося, але він більше нічого не захотів говорити. Я знаю тільки те, що почула… і який він мав вигляд, коли балакав із тобою. Неначе привида побачив.

«Ні, — хотів заперечити Сем. — Це я побачив привида. А сьогодні вранці я побачив і дещо гірше».

— Семе, ти повинен знати дещо про Дейва… і про мене. Ну, гадаю, про Дейва ти це вже знаєш, але я…

— Здається, я знаю, — сказав їй Сем. — Я написав Дейву в записці, що нікого не бачив у «Домі Ангола», але це неправда. Спочатку я справді нікого не знайшов, але потім пройшов поверхом, сподіваючись знайти Дейва. Я бачив вас на задвірку. Тож… я знаю. Але я дізнався не навмисне, якщо ти розумієш, про що кажу.

— Так, — мовила вона. — Усе гаразд. Але… Семе… милий Боже, що сталося? Твоє волосся…

— Що не так із моїм волоссям? — різко спитав він.

Вона поспіхом розкрила сумочку трохи тремтячими руками й витягла звідти пудреницю.

— Поглянь, — сказала вона.

Він подивився, хоч уже й здогадався, що зараз побачить.

З пів на дев’яту того ранку його волосся майже геть побіліло.

— Я бачу, ви знайшли свого друга, — сказала Дорін Макґіл до Наомі, коли вони піднялися сходами. Вона приклала нігтя до куточка губ і усміхнулася манірною усмішкою.

— Так.

— Ви не забули записатися на виході?

— Ні, — знову сказала Наомі. Сем забув, але вона зробила це за них обох.

— І повернули мікроплівки, які дивилися?

Цього разу Сем запевнив, що так. Він не пам’ятав, чи хтось із них відніс на місце ту шпульку, що він її брав, але йому було байдуже. Сем хотів лише одного: чимшвидше забратися звідси.

Дорін кокетувала далі. Постукуючи пальцем по краю нижньої губи, вона схилила голову набік і мовила Семові:

— Ви справді виглядали на фотографії якось інакше. Та я не можу збагнути, що не так.

Уже коли вони вийшли за двері, Наомі сказала:

— Він нарешті порозумнішав і перестав фарбувати волосся.

Уже на сходах назовні Сем вибухнув реготом. Сила нападу скрутила його вдвоє. Сміх був істеричний, такий, що лишень за півкроку від крику, але він не зважав. Йому було приємно. Він відчув, як сміх очищує найдальші куточки його душі.

Наомі стояла біля нього, і здавалося, що її не обходять ані Семові напади сміху, ані здивовані погляди, що на них кидали перехожі. Вона навіть підняла руку і помахала котромусь знайомому. Сем уперся руками в стегна, ще й досі не спроможний стримати вибухи реготу, але якась часточка його розуму змогла водночас тверезо подумати: вона не вперше бачить таку реакцію. Цікаво, де вона її вже бачила? Але відповідь прийшла до нього раніше, ніж це питання встигло повністю сформуватися. Наомі була алкоголіком, вона працювала з іншими алкоголіками, допомагала їм — це була частина її власної терапії. Певно, вона в «Домі Ангола» бачила чимало нападів істеричного сміху.

«Вона дасть мені ляпаса, — подумав він, ще й досі безпорадно завиваючи від сміху, уявляючи себе перед дзеркалом у ванній кімнаті, старанно розчісуючи по волоссю «Грецьку формулу»[241]. — Вона дасть мені ляпаса, бо істерикові інакше не допоможеш».

Вочевидь, Наомі знала про це більше. Вона лише терпляче стояла поруч і чекала, поки він отямиться. Нарешті його сміх ущух до дикого пирхання й переривчастого гиготіння. М’язи Семового живота боліли, він усе бачив розмито, а його щоки змокріли від сліз.

— Тобі краще? — спитала вона.

— Ох, Наомі… — почав він, і в нього вирвався ще один коник реготу і поскакав кудись у ранкове сонце. — Ти й не уявляєш, наскільки краще.

— Чудово уявляю, — сказала вона. — Ходімо — поїдемо на моїй машині.

— Куди… — Він гикнув. — Куди поїдемо?

— До «Дому Ангела», — відповіла вона, вимовивши друге слово так, як задумував маляр. — Я дуже непокоюся через Дейва. Сьогодні вранці я спершу поїхала туди, але не застала його. Боюся, що він пішов пити.

— Це ж не вперше, чи не так? — спитав він, ідучи з нею сходами. Її «датсан» стояв на узбіччі, позаду Семової машини.

Вона глянула на нього. То був короткий погляд, але в ньому змішалося багато чого: роздратування, визнання, співчуття. Сем подумав, що якщо передати цей погляд словами, то вийде щось на кшталт: «Ти не знаєш, про що говориш, але це не твоя провина».

— Дейв уже майже рік як тверезий, але загалом його здоров’я не дуже міцне. Як ти сказав, він і раніше падав із воза, але цього разу падіння може його вбити.

— І це буде моя провина. — Джерело його реготу остаточно висохло.

Вона трохи здивовано подивилася на нього.

— Ні, — заперечила вона. — Це не буде чиясь провина… але це не значить, ніби я хочу, аби це сталося. Чи що це неодмінно має статися. Ходімо. Поїдемо на моїй машині. Можемо говорити й дорогою.

— Розкажи, що з тобою сталося, — запитала Наомі, коли вони вирушили до околиці міста. — Розкажи мені все. Річ не тільки у твоєму волоссі, Семе; ти наче постарішав на десять років.

— Нісенітниці, — буркнув Сем. У дзеркалі пудрениці Наомі він побачив не тільки волосся; насправді він роздивився себе набагато краще, ніж хотів. — Скоріше на двадцять. А почуваюся я так, ніби на сотню.

— То що сталося? Що то було?

Сем розтулив рота, щоб розповісти їй, подумав, як це звучатиме, а тоді похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Не зараз. Спочатку ти мені дещо скажи. Розкажи мені про Арделію Лорц. Кілька днів тому ти подумала, що я жартую. Тоді я цього не зрозумів, але тепер стало ясно. Розкажи мені, хто вона така і що вчинила.