Не хочу думати, чого саме вона їх там навчала — можете битися об заклад на останній долар, що то було не Євангеліє від Матвія, — але вона їх учила. І люди просто не могли передати словами, як сильно малеча любила її. Діти теж у цьому присягалися, але, коли вони це говорили, в їхніх очах було щось таке… далеке. Наче вони не зовсім розуміють, де перебувають, чи навіть, хто вони такі.

Ну, вона впала мені в око… а я їй. Зараз, дивлячись на мене, цього не скажеш, але в ті дні я був доволі показним парубком. Від роботи надворі завжди засмаглий, м’язистий, волосся вигоріло майже до білявого, а живіт у мене був такий плаский, як твоя прасувальна дошка, Саро.

Арделія винаймала собі будиночок десь за півтори милі від церкви, не дуже просторий, але він потребував свіжої фарби так само, як ото людина в пустелі просить води. Тож якось після церковної відправи, на другий тиждень після того, як я її там побачив, — а ходив я туди нечасто, і на ту пору серпень уже наполовину минув, — я запропонував їй пофарбувати той будиночок.

Арделія мала такі великі очі, які тільки бувають на світі. Мабуть, більшість би сказала, що вони сірі, але коли вони дивилися на тебе пильно і прямо, то можна було заприсягтися, що вони сріблясті. І того дня після візиту до церкви вона пильно на мене подивилася. Арделія пахтилася такими парфумами, яких я не нюхав ніколи ані до того, ані опісля. Лавандові, здається. Не знаю, як вам їх описати, але вони завжди нагадували мені маленькі білі квіти, що цвітуть лише після того, як зайде сонце. Це мене вразило. Прямо тоді й там.

Вона стояла близько — так близько, що наші тіла майже торкалися. На ній була така старосвітська чорна сукня, які частіше носять літні пані, і капелюшок із невеликою вуаллю, а в руках вона тримала сумочку. Уся така пристойна та стримана. Але її очі не були стримані. Аж ніяк. І анітрохи не пристойні.

«Сподіваюся, ви не маєте наміру покрити весь мій новий будинок рекламами відбілювача й жувального тютюну», — каже вона.

«Ні, мем, — кажу я їй. — Гадаю, тут потрібні два шари простої й надійної білої фарби. Я заробляю не фарбуванням будинків, але ж ви щойно приїхали до міста, тож я подумав, що можу запропонувати по-сусідському…»

«Аякже», — каже вона і торкається мого плеча.

Дейв глянув на Наомі, ніби просив пробачення.

— Гадаю, що повинен дати тобі можливість вчасно піти, якщо хочеш. Скоро я почну розповідати непристойні речі, Саро. Мені соромно за це, але я хочу викласти все так, як воно в мене з нею було.

Вона поплескала його по старій порепаній долоні.

— Розповідай, — тихо дозволила вона. — Кажи все, що мусиш.

Дейв набрав повні груди повітря й продовжив:

— Коли вона торкнулася мене, я знав, що мушу або здобути її, або пропасти. Від одного того доторку я відчув себе набагато краще — і шаленіше, — ніж від будь-якого жіночого доторку за все моє життя. Арделія теж зрозуміла це. З очей було видно. Погляд її став лукавий і водночас недобрий, але саме це й розпалювало мене найбільше.

«Це було б дуже по-сусідському, Дейве, — каже вона, — і я хочу стати дуже хорошою сусідкою».

Тож я пішов проводжати її додому. Усі інші парубки, що стояли коло дверей церкви, можна сказати, аж кипіли й, мабуть, шпетили й кляли мене на всі заставки. Вони не знали, як їм пощастило. Ніхто з них не знав.

Мій «форд» тоді був у майстерні, а вона машини не мала, тож ми помалу почовгали пішки. Я був не проти, і вона, здавалось, також. Ми пішли по Трумен-роуд, яка в ті дні була ще ґрунтова, хоча раз на два чи три тижні нею їздила машина, що розпилювала мастило, аби прибити пилюку.

Пройшовши десь півдороги до свого будинку, вона зупинилася. Ми були лише удвох, стояли посеред Трумен-роуд у самий полудень літньої днини, з одного боку від нас тягнувся десь мільйон акрів кукурудзи Сема Ордея, а з другого — близько двох мільйонів акрів кукурудзи Білла Гумпе, і вся вона виросла вищою від людського зросту і шелестіла, як завжди шелестить кукурудза, навіть коли навколо і не дмухне вітерець.

Мій дід казав, бувало, що це вона з таким звуком росте. Хтозна, правда це чи ні, але той звук доволі лячний. Повірте мені.

«Дивись! — сказала вона мені. — Бачиш?»

Я подивився, але не побачив нічого, крім кукурудзи. Я так їй і сказав.

«Я покажу тобі», — каже вона і тікає в кукурудзу, у недільній сукні, на високих підборах. Вона навіть не зняла того капелюшка з вуаллю.

Я стояв там зо три секунди, наче оглушений. Тоді почув її сміх. Почув, як вона сміялася в кукурудзі. Тож я побіг за нею, почасти, аби подивитися, що вона там побачила, але головне, через її сміх. Він був такий похітливий, що не можу й переказати.

Я бачив її у своєму ряді, а тоді вона, сміючись, втекла до наступного. Я теж почав сміятися, і сам пішов крізь кукурудзу, не надто переймаючись тим, що товчу врожаї Сема Ордея. Він би ніколи цього не помітив у тій тьмі акрів, яку мав. Але коли я, із кукурудзяними ниточками на плечах і зеленим листком на краватці, схожим на якийсь новий вид затискача, пройшов у сусідній ряд, то зразу перестав сміятися, бо її там не було. Тоді я почув її з іншого боку від себе. Я й гадки не мав, як вона туди перебігла так, що я не побачив, але вона змогла. Тож знову рвонув крізь кукурудзу, якраз вчасно, щоб побачити, як вона зникає в наступному ряді.

Ми грали в ці піжмурки десь із півгодини, і я не міг її впіймати. Я лише дедалі більше розпалювався і хтивішав. Я думав, що вона в наступному ряді попереду, пробивався туди й чув її за два ряди позаду. Іноді я бачив її ступню чи й ногу, і Арделія, звісно, залишала сліди на м’якому ґрунті, але з них не було користі, бо вони, здавалося, вели в усі боки одразу.

Тоді я вже почав шаленіти — спітнів у своїй найкращій сорочці, моя краватка розв’язалася, я набрав повні черевики землі — і от заходжу в наступний ряд і бачу її капелюшок, який висів на кукурудзі, а вітерець, що саме почав подувати, легенько ворушив на ньому вуаль.

«Ходи й візьми мене, Дейве!» — гукає вона.

Я схопив її капелюшка і рвонув до наступного ряду головою вперед. Арделія втекла — я бачив, як хилиталася кукурудза там, де вона пройшла, — але обидва її черевички залишилися тут. У наступному ряду я знайшов одну з її шовкових панчіх, що звисала з качана. І знову почув її сміх. Вона стояла позаду, поза моїм полем зору, і лише один Бог знає, як та курва там опинилася. Хоч на той час мені було все одно.

Я зірвав краватку і рвонув за нею, бігав кружкома і хекав, як дурний пес, якому не вистачає клепки в спекотний день, щоб лягти й не ворушитися. І ще одне скажу — я ламав кукурудзу скрізь, де б не пройшов. Залишав по собі втоптані в землю поламані стебла. А вона не зламала жодного. Вони тільки хиталися там, де Арделія проходила, неначе це не вона, а літній вітерець.

Я знайшов її сукню, нижню спідницю і пояс із підв’язками. Тоді я надибав її станик і трусики. Я вже не чув її сміху. Вже не чув нічого, крім кукурудзи. Я стояв серед рядів, пахкав, як дірявий котел, притискаючи до грудей жмут її одягу. Я вдихав її парфуми, і той запах зводив мене з розуму.

«Де ти?» — загорлав я, але відповіді не було. Ну, тоді я, нарешті, втратив і ту дрібку здорового глузду, що мав… а їй, звісно, тільки того й треба було. «У яку сраку ти провалилася?» — заволав я, і її довга біла рука витягнулася з кукурудзи прямо біля мене й погладила мою шию одним пальцем. Налякала мене до всирачки.

«Я чекала на тебе, — сказала вона. — Чого ти так довго? Хіба ти не хочеш побачити мене?» — вона схопила мене й протягла крізь кукурудзу — і ось вона, стоїть босими ногами в землі, ані ниточки на ній, а очі в неї срібні, як дощ у туманний день.

Дейв надовго приклався до води, а тоді заплющив очі й продовжив.

— Ми не кохалися в кукурудзі — за весь час, що я її знав, ми жодного разу не кохалися. Але ми робили дещо інше. Я мав Арделію в кожний спосіб, у який чоловік може мати жінку, і, гадаю, ще в кілька таких, які можуть здатися неймовірними. Я не можу згадати всього, але пам’ятаю, яким білим було її тіло; які в неї були ноги; як у неї загиналися пальці на ногах і як вона ніби пестила ними стебла, що витикалися із землі; пригадую, як вона шкребла нігтями шкіру на моїх шиї та горлі.