— Це єдиний, що його малював не я, — сказав він. — Плакат у неї був із собою. Також б’юсь об заклад, що його так і не знайшли. Закладаюся, що він і досі в неї. Мої плакати їй подобалися, але то був її улюблений.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Сем.

Дейв лиш похитав головою і сказав, щоб Сем продовжував.

Сем розповів їм про бібліотечний білет, про книжки, які взяв, і про ту дивну суперечку, що виникла між ними, коли він уже йшов.

— Оце й усе, — просто сказав Дейв. — Оце й усе, чим ти завинив. Можете не вірити, але я знаю її. Ти довів її до сказу. Хай чорти мене візьмуть, коли не так. Ти її розсердив… і тепер вона націлилася на тебе.

Сем розповідав так швидко, як зміг, але, коли дійшов до візиту бібліотечного полісмена в імлисто-сірому тренчі, його голос уповільнився і майже завмер. Коли він закінчив, то майже ридав, і його руки знову почали тремтіти.

— Можна мені склянку води? — хрипко попрохав він Наомі.

— Аякже, — сказала вона й підвелася, щоб принести її. Вона відійшла на два кроки, а тоді повернулася й поцілувала Сема в щоку. Її губи були м’які й прохолодні. І перш ніж піти по воду, вона промовила йому на вухо три заповітних слова:

— Я тобі вірю.

Сем підніс до губ склянку і випив половину одним нападом, тримаючи її обома руками, щоб не розлити. Тоді опустив її й сказав:

— А ти, Дейве? Ти мені віриш?

— Так, — мовив Дейв. Він говорив майже неуважно, неначе почуте було відомо йому наперед. Сем підозрював, що для Дейва так воно й було. Врешті-решт, він знав таємничу Арделію Лорц особисто, і його змарніле, надто старе обличчя давало підстави гадати, що їхні відносини не були ніжними.

Дейв іще трохи помовчав, але його обличчя набуло вже трохи звичнішого кольору. Він дивився за колію на зорані поля. За шість чи сім тижнів на них пробиватимуться паростки кукурудзи, але зараз вони видавалися пустищем. Його очі стежили за тінню від хмари у формі велетенського яструба, що пливла порожніми полями Середнього Заходу.

Нарешті він ніби розбуркав себе й повернувся до Сема.

— У мого бібліотечного полісмена — того, що я намалював для неї, — не було шраму, — сказав він.

Сем пригадав довгасте біле обличчя непроханого гостя. Шрам у нього точно був — тягнувся через щоку, під оком і через перенісся суцільною тонкою лінією.

— То й що? — спитав він. — Що це означає?

— Для мене воно нічого не означає, але гадаю, що має щось означати для вас… для тебе, Семе. Я знаю про жетон… той, що ти назвав зіркою з багатьма променями. Я знайшов її в книжці з геральдики в тій таки бібліотеці Джанкшн-Сіті. Вона називається мальтійським хрестом. Їх носили на грудях християнські лицарі, коли йшли в бій під час Хрестових походів. Вважалося, що вони мали чарівну силу. Мене так захопила ця форма, що я використав її на малюнку. Але… шрам? Ні. Не на моєму бібліотечному полісменові. Хто був твоїм бібліотечним полісменом, Семе?

— Я не… я не розумію, про що ти, — повільно мовив Сем, але знову почув у голові той голос — тихий, насмішкуватий, невідчепний: «Ходи-но зсі мною, зсинку… Я зс поліцсії». І його рот знову наповнився тим смаком. Солодко-липким смаком червоної лакриці. Його смакові рецептори постискалися; шлунок скрутило. Але ж це було безглуздо. Абсолютно безглуздо. Сем ніколи не їв червоної лакриці. Він її не зносив.

Якщо ти її ніколи не їв, звідки ж ти знаєш, що не можеш її зносити?

— Я справді не розумію, про що ти, — повторив він, цього разу впевненіше.

— Ти починаєш розуміти, — сказала Наомі. — Ти схожий на людину, котру щойно копнули в живіт.

Сем роздратовано зиркнув на неї. Вона відповіла спокійним поглядом, і Сем відчув, що його серце забилося швидше.

— Облишмо це поки що, — сказав Дейв, — але ненадовго, Семе, — не можна забувати про це, якщо ти не хочеш утратити бодай якусь надію виплутатися. Я розповім свою історію. Я ніколи не розповідав її раніше і ніколи більше не розповім знову… але зараз настав час.

— Я не завжди був Паскудним Дейвом Данканом, — заговорив він. — На початку п’ятдесятих я був просто собі Дейвом Данканом і подобався людям не гірше за інших. Я був членом того ж Ротаріанського клубу, у якому ти, Семе, виступав кілька днів тому. Чом би й ні? У мене була своя справа, яка давала гроші. Я малював вивіски, і то збіса добре. Я мав у Джанкшн-Сіті й Провербії стільки замовлень, скільки міг виконати, але іноді працював і в Сідар-Репідс. Якось я намалював для бейсбольної команди місцевої ліги рекламу цигарок «Лакі Страйк» на стіні їхнього стадіону в Омасі, чортзна-де звідси. На мене був чималий попит, і я був того вартий. Я добре малював, і нині мене, мабуть, називали б «графічним дизайнером», але тоді я був просто найкращим малярем вивісок у цих краях.

Я залишився тут, бо насправді мене цікавив серйозний живопис, і я подумав, що живописати можна будь-де. Я не здобув класичної художньої освіти — намагався, але мене відрахували, — і я знав, що це, так би мовити, опускає мене в рейтингу, але я також знав, що деякі митці обходилися й без усього того навчання-шкварчання — бабуся Мозес[242], приміром. Вона, так би мовити, на права ніколи не складала, але до міста все одно їздила.

Я навіть міг досягти успіху. Я продав кілька полотен, але не багато — та мені й не треба було, бо ж я був неодружений і грошей мені вистачало і від вивісок. Також я залишив собі більшість натюрмортів із карафками, щоб улаштовувати виставки, як і годиться художникам. І я навіть мав кілька. Спочатку тут, у місті, а тоді в Сідар-Репідс, а тоді в Де-Мойні. Про ту навіть написали статтю в «Демократі», і з їхніх слів виходило, що я — друге пришестя Джеймса Вістлера[243].

Дейв на хвилинку замовк і замислився. Тоді підвів голову і знову подивився на порожні поля під перелогом.

— В АА розповідають про людей, що однією ногою стоять у майбутньому, а другою — в минулому, і тому тільки те й роблять, що обсцикають своє теперішнє. Але іноді важко не замислитися, що могло б статися, якби ти зробив усе трохи інакше.

Дейв глянув на Наомі майже винувато, а вона всміхнулася і стисла його руку.

— Бо я, знаєш, мав добрі шанси і мені справді майже вдалося чогось досягти. Але навіть тоді я сильно пив. Я не дуже про це задумувався — чорт, та я ж був молодим і міцним, та й хто ж не знає, що всі великі митці випивали? Принаймні так мені здавалося. І навіть так у мене все ще могло вийти — і тимчасово виходило, — але тоді до Джанкшн-Сіті прибула Арделія Лорц.

І коли вона приїхала, я пропав.

Дейв глянув на Сема.

— Я впізнав її з твоєї розповіді, Семе, але в мої дні вона мала інакший вигляд. Ти очікував, що бібліотекаркою буде якась літня пані, і її це влаштовувало, тож такою ти її й побачив. Але коли вона з’явилася в Джанкшн-Сіті влітку 57-го, її волосся було попелясто-білявим, а пухкенькою вона була лише в тих місцях, де жінці й годиться такою бути.

Я тоді жив у Провербії й ходив до Баптистської церкви. Був не надто релігійний, але серед пастви було чимало вродливих жінок. Серед них і твоя мама, Саро.

Наомі усміхнулася, як усміхаються жінки, коли їм говорять таке, у що важко до кінця повірити.

— Арделія відразу знайшла з нашими людьми спільну мову. Сьогодні, коли люди з тієї церкви згадують про неї — якщо згадують узагалі, — закладаюся, що вони кажуть щось на кшталт: «Я від самого початку знала, що з тією Лорц щось негаразд» або «Мені ніколи не подобався вираз очей тієї жінки», але кажу вам, усе було не так. Вони юрмилися навколо неї — і чоловіки, й жінки, — наче ті бджоли довкола першої весняної квітки. Вона отримала посаду помічниці містера Левіна, не пробувши в місті ще й місяця, але за два тижні до того Арделія вже навчала малечу в недільній школі в Провербії.