«Вони відчули її нюхом, дітки — ведмеді ж бо вміють це робити, — казала було Арделія, а всі діти — її Слухнятка — кивали, бо розуміли, що ведмедям так і годиться. — Вони принесли голову Золотоволоски на кухню, зварили її й з’їли мізки на сніданок. Вона дуже припала їм до смаку… і жили вони довго та щасливо».

На ґанку запала важка, майже мертва тиша. Дейв потягнувся до склянки з водою і ледь не перекинув її через поруччя тремтячими пальцями. Він ухопив склянку в останню мить і тепер приклався до неї, тримаючи обома руками. Тоді поставив її на місце і спитав Сема:

— Ти й досі дивуєшся, як я втратив контроль над випивкою?

Сем похитав головою.

Дейв подивився на Наомі й сказав:

— Ти розумієш, чому я так і не зміг розповісти про це? Чому я замкнув спогади в тій кімнаті?

— Так, — видихнула вона тремтячим голосом, не гучнішим за шепіт. — І гадаю, що розумію, чому діти нікому нічого не казали. Деякі речі просто занадто… занадто страхітливі.

— Для нас — можливо, — сказав Дейв. — Але для дітей? Не знаю, Саро. Не думаю, що діти вміють розпізнавати чудовиськ із першого погляду. Їх цього мусять навчати батьки. На користь Арделії грало ще дещо. Пам’ятаєте, я казав про те, що коли приходив хтось із батьків, то діти немов прокидалися з глибокого сну? Так от, вони справді спали якимось чудернацьким сном. То був не гіпноз — принаймні я так не думаю, — але щось дуже схоже на нього. І коли вони йшли додому, то не пам’ятали або в усякому разі не усвідомлювали, що було в тих казках і на плакатах. А от десь глибоко, я гадаю, вони пам’ятали все чудово… як Сем глибоко в душі пам’ятає, хто такий його бібліотечний полісмен. Гадаю, вони всі й досі пам’ятають — банкіри, юристи, заможні фермери, — що були колись Слухнятками Арделії. Я й досі пам’ятаю, як вони, одягнуті у фартушки чи шортики, сиділи на тих стільчиках і дивилися на Арделію, що сиділа всередині кола, такими великими й круглими очима, що скидалися на чайні блюдця. Мені здається, що тепер, коли темнішає і налітає буря або коли вони лягають спати й бачать уві сні кошмари, ці дорослі знову стають дітьми. Гадаю, що таємні двері знову відчиняються і вони бачать, як Три Ведмеді — Три Ведмеді Арделії — дерев’яними ложками для каші вишкрібають мізки з голови Золотоволоски, а Ведмежа натягнуло на голову її скальп із довгими золотавими пасмами замість перуки. Думаю, вони прокидаються, спітнілі, немічні й налякані. От що вона лишила по собі нашому місту. Спадщину таємних кошмарів.

Але ми ще не дісталися до найгіршого. Бачте, ці казки — ну, іноді й плакати, але здебільшого казки — або лякали когось із дітей до плачу, або хтось із них утрачав здатність мислити чи непритомнів абощо. І коли таке траплялося, Арделія казала всім: «Опустіть голівки й відпочиньте, поки я відведу Біллі… чи Сандру… чи Томмі… до вбиральні, щоб йому або їй стало легше».

І вони куняли тієї самої миті. Неначе помирали. Коли я вперше побачив це, то почекав дві хвилини, після того як вона вийшла з якоюсь дівчинкою з кімнати, а тоді підвівся й підійшов до дітей, що сиділи кружечком. Спочатку я підступив до Віллі Клемарта.

«Віллі! — прошепотів я і тицьнув його в плече пальцем. — Віллі, усе гаразд?»

Він не поворухнувся, тож я тицьнув сильніше і знову гукнув його. Віллі не рухався. Я чув, як він дихає — трохи хропе чи сопе, як часто буває з дітьми, бо вони ж постійно бігають застуджені, — але він усе одно скидався на мертвого. Його повіки були напіврозплющені, але я бачив тільки білки очей, а з нижньої губи в нього звисала довга нитка слини. Я злякався й підійшов іще до трьох чи чотирьох, але жодне дитя не подивилося на мене й не обізвалось ані звуком.

— Хочеш сказати, що вона їх зачарувала? — спитав Сем. — Щоб вони заснули, мов Білосніжка, після того як з’їла отруєне яблуко?

— Так, — погодився Дейв. — Саме на це й скидалося. Зі мною було трохи інакше, але теж схоже на це. Коли я вже приготувався взяти Віллі Клемарта за плечі й трусонути його так, щоб із нього лайно посипалося, то почув, що вона повертається із вбиральні. Я побіг на своє місце, щоб Арделія не піймала мене на гарячому. За себе я боявся набагато більше, ніж за них.

Вона ввійшла, і та дівчинка, що була півпритомна і сіра, як зачовгане простирадло, коли Арделія виводила її, тепер виглядала так, наче її по вінця залили найкращим заспокійливим на світі. Вона геть очуняла, на щоках розквітли троянди, а очі іскрилися. Арделія поплескала її ззаду, і та побігла на своє місце.

Тоді Арделія плеснула в долоні й сказала: «Підніміть голівоньки, Слухнятка мої! Соня почувається набагато краще, і вона хоче дослухати казочку, чи не так, Соню?»

«Так, мем» — цвірінькає Соня, жвавенька, як та вільшанка, що купається у водичці.

І тоді їхні голови піднялися. Ніхто й не здогадався б, що дві секунди тому кімната неначе була повна мертвих дітей.

Коли це трапилося втретє чи вчетверте, я дав змогу їй вийти, а тоді пішов назирці. Я знав, що вона навмисне лякає їх, і здогадувався навіщо. Я й сам був наляканий до смерті, але хотів дізнатися, у чому річ.

Того разу до вбиральні вона повела Віллі Клемарта. Він почав битися в істериці через «Гензеля і Гретель» у переказі Арделії. Я дуже обережно й тихо відчинив двері й побачив, що Арделія стоїть перед Віллі на колінах біля раковини. Він перестав плакати, але, окрім цього, я нічого не бачив. Адже вона стояла до мене спиною, а Віллі був такий низенький, що Арделія повністю затулила його собою, навіть стоячи на колінах. Я бачив його руки на плечах її джемпера і край рукава його червоного светрика, але це все. Тоді я почув дещо — звук смоктання, схожий на той, який чутно, коли висьорбуєш останні краплини молочного коктейлю через соломинку. Я тоді подумав, що вона… ну, розбещувала його. І вона таки розбещувала, але не так, як я уявляв.

Я пройшов трохи далі й правіше, йдучи лише на носках черевиків, щоб не стукнути підбором. Однак усе одно боявся, що вона мене почує — вуха в неї були, як бісові радари, і я думав, що Арделія от-от розвернеться і пришпилить мене тими червоними очиськами. Але я не міг зупинитися. Я мусив побачити. Я переходив правіше, і помалу картина почала відкриватися.

Обличчя Віллі поволі виринало з-за її плеча, як той місяць із затемнення. Спочатку я бачив лише її біляве волосся — нескінченні кучері, — але потім мені стало видно і її обличчя. І я побачив, що вона робить. Уся сила витекла з моїх ніг, як вода з раковини. Вони не могли мене побачити, хіба що я підняв би руку й почав гатити об труби, що йшли над головою. Їхні очі були заплющені, але річ була не тільки в цьому. Вони, бачте, занурилися в те, що робили, вони обоє зникли разом, тому що були пов’язані.

Обличчя Арделії вже не було людським. Воно розтануло, як тепле масло й набуло форми лійки. Її ніс розплющився, а очі витяглися в боки й стали геть китайські, і вона почала скидатися на якусь комаху… на муху чи, може, бджолу. Рот знову зник. Він перетворився на ту штуку, що я бачив після того, як вона вбила містера Левіна, того вечора, як ми лежали в гамаку. Він перетворився на вузький край лійки. Я побачив на ньому дивні червоні плями й спочатку подумав, що то кров чи, може, вени під шкірою, а тоді зрозумів, що то помада. У неї тепер не було губ, але червона помада показувала, де вони були раніше.

І тим смокталом вона пила з очей Віллі.

Сем приголомшено дивився на Дейва. Якусь мить він думав, чи, бува, не збожеволів. Привиди — то одне; тут же було зовсім інше. Він не мав жодного уявлення, що саме. Але обличчя Дейва світилося чесністю і правдивістю, мов той ліхтар, і Сем подумав: «Якщо він і бреше, то сам цього не усвідомлює».

— Дейве, ти кажеш, що Арделія Лорц пила його сльози? — нерішуче спитала Наомі.

— Так… і ні. Вона пила особливі сльози. Її лице витягнулося до нього, воно пульсувало, як серце, і всі риси обличчя розгладилися. Воно нагадувало ті морди, що іноді малюють на торбинках, щоб зробити з них маску для Гелловіну.