Те, що сочилося з куточків очей Віллі, було смолисте й рожеве, наче криваві шмарклі або шматки м’яса, що розм’якли до напіврідкого стану. Вона всмоктувала їх і присьорбувала. Арделія пила його страх. Вона якось зробила його матеріальним, і таким сильним, що, якби він не вийшов назовні, ті страшні сльози вбили б його.

— То ти кажеш, що та Арделія була якимось вампіром? — спитав Сем.

Дейвові ніби полегшало.

— Так. Саме так. Коли я пізніше згадував той день — коли наважувався згадати, — то саме так про неї й думав. Усі ті старі історії про вампірів, що заганяють зуби в шиї людей і п’ють кров, помиляються. Не набагато, але в таких справах приблизної точності недостатньо. Вони п’ють, але не з шиї; вони живуть і гладшають із того, що витягують зі своїх жертв, але то не кров. Може, те, що вони смокчуть, у дорослих жертв червоніше й кривавіше. Може, вона висмоктала це з містера Левіна. Гадаю, що так. Але то не кров.

То страх.

Не знаю, скільки я там простояв, дивлячись на неї, але недовго, — вона ніколи не виходила з ними довше, ніж на п’ять хвилин. Трохи згодом рідота, що сочилася з очей Віллі, почала бліднішати, і її стало виходити менше. Я бачив, що той… ну, та її штука…

— Хоботок, — тихо підказала Наомі. — Гадаю, то був хоботок.

— Хіба? Ну, гаразд. Я бачив, як та хобоштука витягується дедалі сильніше, щоб не втратити ані краплини, і зрозумів, що вона от-от відірветься від малого. А тоді Арделія прокинеться й побачить мене. А по тому вже точно вб’є.

Я почав відходити назад, крок за кроком. Я не думав, що зможу, але нарешті вдарився спиною об двері вбиральні. Коли це сталося, то ледь не закричав, бо подумав, що це вона якось обійшла мене ззаду. Я був певен, що так, хоч і бачив, що вона стоїть на колінах прямо переді мною.

Я затулив рота долонею, щоб стримати крик, і штовхнув двері. А тоді стояв біля них, коли вони зачинялися на пневматичних завісах. Здавалося, що двері зачинялися цілу вічність. Після того я пішов до виходу з бібліотеки. Я напівзбожеволів; я хотів одного — втекти й повік не повертатися. Мені хотілося бігти й ніколи не зупинятись.

Я дістався передпокою, де Арделія поставила того знака, що ти його бачив, Семе — на якому написано «ТИХО!», — а тоді опанував себе. Якби вона привела Віллі назад до дитячої зали й побачила, що я зник, то зрозуміла б, що я бачив їх. Вона кинулася б за мною і схопила. Навряд чи їй довелося б докладати для цього багато зусиль. Я пам’ятав про той день у кукурудзі, як вона кружляла навколо мене і навіть не спітніла.

Тож натомість я розвернувся й пішов до свого стільця в дитячій залі. То було найважче, що я робив у житті, але якимсь чином я таки переміг себе. Не минуло й двох секунд, як я вмостив дупу на стілець, коли почув, що вони повертаються. І Віллі, звісно, став радісний і усміхнений, і вона теж. Арделія наче була готова вийти на ринг до Кармена Базиліо[245] і за три раунди заганяти його до смерті.

«Підніміть голівоньки, Слухнятка мої! — гукнула вона і плеснула в долоні. Вони всі підняли голови й подивилися на неї. — Віллі почувається набагато краще і хоче дослухати казочку. Чи не так, Віллі?»

«Так, мем», — сказав Віллі.

Арделія поцілувала його, і він побіг на своє місце. Вона продовжила розповідати. Я сидів і слухав. А коли та Казкова година закінчилася, я почав пити. З того часу й до самого кінця я вже не зупинявся.

— І як усе закінчилося? — спитав Сем. — Що ти знаєш про це?

— Не стільки, скільки б знав, якби весь час не був п’яний, як ніч, але більше, ніж мені хотілося б. Я навіть не пам’ятаю до пуття, скільки тривала ця остання частина. Гадаю, що близько чотирьох місяців, але могло бути й шість, і вісім. Я тоді вже не дуже зважав навіть на пори року. Коли такий п’яниця, як я, справді пускається берега, Семе, то він переймається тільки тією погодою, що всередині пляшки. Але я знаю тільки дві речі, що мають силу. Хтось таки сів їй на хвіст — це перша. І надходила пора, коли їй треба було залягати в сплячку. Це друга.

Пам’ятаю один вечір у неї вдома — до мене Арделія жодного разу не приходила, — коли вона сказала: «Я засинаю, Дейве. Я тепер увесь час сонна. Скоро прийде час мого спочинку. Коли він настане, я хочу, щоб ти спочив зі мною. Ти мені припав до душі».

Звісно, я був п’яний, але від її слів мене мов снігом обсипало. Мені здалося, що я її зрозумів, але коли перепитав, то вона тільки засміялася.

«Ні, не так, — сказала вона й кинула на мене глумливий погляд. — Я кажу про сон, а не смерть. Але тобі треба буде поїсти зі мною».

Від цього я протверезів за мить. Їй здавалося, що я не знаю, про що вона говорила, але ж я знав. Я бачив.

Після того вона почала питати мене про дітей. Питала, котре з них мені не подобається, хто, на мою думку, був надто хитрий, а хто забагато галасував і хто був найбільшим шибеником.

«Це Непослухи, вони не заслуговують на життя, — казала вона. — Вони невиховані, шкідливі, після них у книжках усе покреслено олівцем і бракує сторінок. Хто з них, по-твоєму, заслуговує смерті, Дейві?»

От тоді я зрозумів, що мушу тікати від неї, і навіть якщо єдиний мій вихід — самогубство, то все одно мені краще втекти таким чином. Розумієте, з нею щось коїлося. Її волосся стало тьмянішим, а на шкірі, що завжди була бездоганною, з’явилися якісь плямки. Було ще дещо — я бачив ту штуку, в яку перетворювався її рот, — тепер я бачив її постійно, прямо під шкірою. Але вона стала зморшкувата і схожа на індичу сережку, а ще її ніби вкривало павутиння.

Одного вечора ми лежали в ліжку й Арделія побачила, як я роздивляюся її волосся, і сказала: «Ти бачиш, як я змінююся, чи не так, Дейві? — Вона поплескала мене по обличчі. — Усе гаразд; це абсолютно природно. Так завжди буває, коли я готуюся до сну. Незабаром я знову засну, і, якщо ти хочеш приєднатися, тобі скоро треба буде дібрати дитину. Або двох. Або трьох! Укупі веселіше! — Вона залилася скаженим сміхом, а коли глянула на мене, її очі знову почервоніли. — Хай там як, я не хочу залишати тебе. Окрім усього іншого, це було б небезпечно. Ти ж розумієш це, правда?»

Я сказав, що розумію.

«Тож якщо ти не хочеш помирати, Дейві, то все треба зробити скоро. Дуже скоро. А якщо ти вирішиш залишитися, то скажи мені зараз. Ми можемо вже сьогодні закінчити наші стосунки в приємний і безболісний спосіб».

Вона схилилася наді мною, і я відчув запах з її рота. Він нагадував тухлий собачий корм, і я не міг повірити, що колись, тверезим чи п’яним, цілував губи, з яких линув цей сморід. Але якась частина мене — крихітна частина, — певно, будь-що-будь хотіла вижити, бо я сказав, що таки хочу приєднатися до неї, але мені потрібно більше часу, щоб підготуватися. Зібрати думки.

«Тобто, щоб випити, так? — сказала вона. — Тобі варто стати на коліна й уславити свої жалюгідні нещасливі зірки за мене, Дейве Данкане. Якби не я, ти б лежав у канаві вже за рік або й менше. Зі мною ж ти зможеш жити майже вічно».

Її рот витягся лише на мить, витягся і торкнувся моєї щоки. І якимось дивом я спромігся не заволати.

Дейв подивився на них втомленими, приреченими очима. А тоді усміхнувся. Сем Піблз назавжди запам’ятав, яка та усмішка була примарно-страшна; з тих пір вона переслідувала його в снах.

— Але то нічого, — мовив він. — Десь глибоко в душі я й досі безперестанку кричу.

— Хотів би я сказати, що врешті зміг звільнитися від її влади, але це неправда. То була просто проява — чи як там публіка з Програми називає найвищу силу. Вам слід розуміти, що на 1960 рік я був повністю відрізаний від решти міста. Пригадуєш, Семе, я сказав, що колись був членом Ротаріанського клубу? Так от, у лютому 60-го ті хлопці не довірили б мені навіть чистити унітази у своїх туалетах. З погляду Джанкшн-Сіті, я був іще одним Поганцем, що став волоцюгою. Люди, яких я знав усе життя, переходили на інший бік дороги, щойно мене забачивши. У ті дні в мене була статура бронзового орла, але пійло все одно роз’їдало мене зсередини, а що не забирало воно, те забирала Арделія Лорц.