Я заповз аж під саму стіну й знайшов під купою сухого листя і старого павутиння півбутля вина. Я приховав його там бозна-коли й геть забув. Я випив вино трьома довгими ковтками. Тоді поповз назад, до передньої частини платформи, але вимкнувся десь на півдорозі. Коли прокинувся, то спершу подумав, що минуло небагато часу, бо світло і тіні були такі самі, що й раніше. Тільки голова перестала боліти, а шлунок гарчав і вимагав їжі.

— Ти проспав цілу добу, чи не так? — припустила Наомі.

— Ні, майже дві доби. Я телефонував до поліційної дільниці десь о десятій ранку в понеділок. Коли отямився під вантажною платформою, тримаючи в руці той порожній бутель з-під вина, якраз повернуло на восьму ранку середи. Та тільки я не спав, тобто не зовсім спав. Ви маєте пам’ятати, що я до того гуляв-пиячив не одну добу і навіть не тиждень. Я два роки пив майже безперестанку, і це ще не все — були ще Арделія, бібліотека, діти й Казкова година. Я два роки катався на цій пекельній каруселі. Гадаю, що та частина мене, що й досі хотіла жити й залишалася при пам’яті, вирішила, що єдине, чим можна зарадити, — це висмикнути дрота й вимкнутися. А коли я прокинувся, все вже закінчилось. Тіл Петсі Герріґен і Тома Ґібсона ще не знайшли, але все закінчилось. І я зрозумів це ще до того, як висунув носа з-під тієї вантажної платформи. У мені з’явилася порожнеча, як порожня лунка в яснах після того, коли випаде зуб. Тільки це порожнє місце було в моїй голові. І я зрозумів. Її не стало. Арделії не стало.

Тож я виліз звідти й ледве не зомлів від голоду. Я побачив Браяна Келлі, що в ті дні був на залізниці наглядачем. Він рахував мішки чи щось таке на іншій платформі й робив помітки на якомусь бланку. Я спромігся підійти до нього. Він побачив мене, і на його обличчі з’явилася відраза. Бували часи, коли ми з ним пригощали один одного випивкою в «Доміно» — барі при дорозі, що згорів задовго до твого приїзду, Семе, — але ті дні давно минули. Він бачив у мені лиш огидного брудного п’яницю з листям і землею у волоссі, п’яницю, від якого тхнуло сечею і «Старим герцогом»[247].

«Забирайся-но звідси, татусю, бо я зараз копів викличу», — каже він.

Того дня ще дещо сталося зі мною вперше. От що можна сказати про життя п’яниці — ти завжди знаходиш якісь незвідані землі. Я вперше жебрав гроші. Я спитав, чи нема в нього четвертака, на який зміг би купити кави з тостами в кафетерії на 32-му шосе. Він поліз у кишеню й витяг звідти трохи дріб’язку. Він не висипав його мені в руку, а просто жбурнув десь у мій бік. Мені довелося повзати в пилюці, щоб зібрати його. Не думаю, що він жбурнув їх, аби принизити мене. Він просто не хотів мене торкатися. І я його не звинувачую.

Коли він побачив, що я зібрав гроші, то сказав: «А тепер щезни звідси, татусю. І якщо я побачу тебе тут знову, то справді викличу копів».

«Аякже», — сказав я і пішов своєю дорогою. Він так і не впізнав мого обличчя, і мене це тішить.

На півдорозі до того кафетерію я проминав стенд із газетами й побачив там свіжий номер «Вісника». Отоді я й зрозумів, що проспав два дні замість одного. Дата мені нічого не сказала — на ту пору я вже не дуже цікавився календарем, — але я знав, що Арделія востаннє випхала мене з ліжка в понеділок, і того ж дня я дзвонив до поліції.

Тоді я побачив заголовки. Виходило, що я проспав день найгучніших сенсацій, що коли-небудь випадали на долю Джанкшн-Сіті. «ПОШУКИ ЗНИКЛИХ ДІТЕЙ ТРИВАЮТЬ», — ішлося на одній сторінці. Під заголовком надрукували фотографії Тома Ґібсона і Петсі Герріґен. Заголовок на іншій сторінці сповіщав: «ЗАСТУПНИК ПОМЕР ВІД СЕРЦЕВОГО НАПАДУ, КАЖЕ ОКРУЖНИЙ КОРОНЕР». Під цим заголовком помістили фото Джона Павера.

Я взяв одну газету й залишив замість неї п’ять центів, як робили в ті часи, коли люди ще здебільшого довіряли одне одному. Тоді сів прямо на бордюр і прочитав обидві статті. Та, що про дітей, була коротша. Річ у тім, що за них іще не дуже хвилювалися — шериф Бімен трактував їх зникнення як утечу.

У діточках вона таки не помилилася; ті двоє справді були шибениками, а одного пера птиця разом табуниться. Приятелі вони були нерозлийвода, жили в одному кварталі; у статті також ішлося, що тиждень тому вони вже встрявали в халепу, коли мати Петсі Герріґен спіймала їх у сараї з цигарками. У Тома Ґібсона жив у Небрасці на фермі якийсь дядько, і Норм Бімен гадав, що туди діти й дременули, — я казав вам, що голова в нього микитила поганенько, але звідки ж він міг знати? І в одному він мав рацію — це були не ті діти, що можуть просто впасти в колодязь чи втопитися, плаваючи в Провербії-річці. Але я знав, де вони були, і знав, що Арделія знову встигла зробити своє. Я знав, що їх знайдуть усіх трьох — пізніше того ж дня так і сталося. Я врятував Тензі Павер і себе, але це мені не додало багато втіхи.

Стаття про заступника Павера була довша. Вона розміщувалася на другій сторінці, бо Павера знайшли мертвим у понеділок по обіді. Про його смерть писали у вівторок, але про причину її — тільки сьогодні. Коли його знайшли, він лежав на кермі патрульної машини десь за милю від ферми Ордея. Те місце я добре знав, бо саме там зазвичай сходив із дороги в кукурудзу, прямуючи до Арделії.

Я досить легко міг заповнити білі плями. Джон Павер був не з тих, у кого на підошвах може вирости мох, тож він, певно, рушив до будинку Арделії відразу, як я поклав слухавку в тій будці коло заправки «Тексако». Можливо, Павер спершу подзвонив дружині й наказав їй не випускати Тензі з дому, поки він не зателефонує знову. Звісно, у газеті цього не було, але закладаюся, що він так і зробив.

Коли Павер дістався туди, Арделія мусила якось дізнатися, що я її виказав і що гру закінчено. Тож вона вбила його. Вона… вона стисла його в смертельних обіймах, так само, як і містера Левіна. Як я й сказав їй, кора на ньому була дуже груба, але вона тверда й на клені, та якщо загнати трубку на потрібну глибину, то і з нього можна добути сік. Гадаю, що вона загнала свою достатньо глибоко.

Коли він помер, Арделія, певно, відвела його машину до того місця, де її знайшли. Хоч тією дорогою — Ґарсон-роуд — у ті часи майже ніхто не їздив, усе одно на це потрібна була неабияка хоробрість. Але що їй ще було робити? Зателефонувати до поліційної дільниці й сказати, що в Джона Павера стався серцевий напад, поки він із нею балакав? Це б викликало величезну купу запитань якраз у той час, коли їй хотілося, щоб про неї думали якомога менше. Розумієте, навіть Норм Бімен захотів би дізнатися, чого це Джон Павер із таким поспіхом рвонув поговорити з міською бібліотекаркою.

Тож Арделія відвезла його по Ґарсон-роуд аж до ферми Ордея, завела машину в канаву, а тоді пішла додому тим шляхом, що ним завжди ходив я, — через кукурудзу.

Дейв перевів погляд із Сема на Наомі, а тоді знову на Сема.

— Закладаюся, що знаю, що вона робила далі. Арделія почала шукати мене.

Я не маю на увазі, що вона скочила в машину й почала їздити вулицями Джанкшн-Сіті, зазираючи до моїх звичних лігов; їй цього не треба було. За ті роки Арделія раз за разом або сама з’являлася коло мене, коли я був їй потрібен, або посилала когось із дітей зі згорнутою запискою в руках. Чи я сидів на купі коробок позаду перукарні, чи рибалив у струмку, чи лежав п’яний за товарною станцією — вона знала, де мене шукати. То був один із її талантів.

Але цього разу — коли Арделія найбільше хотіла мене знайти — у неї нічого не вийшло, і мені здається, що я знаю причину. Я казав вам, що не заснув і навіть не зомлів після того, як дзвонив у поліцію; це більше скидалося на кому або смерть. А коли Арделія наставила на мене те своє третє око, чи чим там вона шукала, то воно мене не побачило. Не знаю, скільки разів за ті день і ніч її око могло дивитися прямо на місце, де я лежав, і не хочу знати. Знаю тільки, що коли б вона мене знайшла, то до мене не прийшла б жодна дитина із запискою. Натомість вона прийшла б сама, і я навіть не уявляю, що б Арделія зробила зі мною за те, що я втрутився отак у її плани.