Вона, певно, все одно знайшла б мене, якби мала більше часу, але його якраз було обмаль. Арделія вже все підготувала. До того ж вона швидко втрачала енергію. Наближалася пора її сну, і вона не могла гаяти час на мої пошуки. Крім того, Арделія, певно, подумала, що ще матиме таку нагоду в майбутньому. І зараз це майбутнє настало.

— Не розумію, про що ти, — сказав Сем.

— Ще й як розумієш, — відповів Дейв. — Хто забрав книжки, через які ти потрапив у цю біду? Хто віддав їх на перероблювання разом із твоїми газетами? Я. Думаєш, вона цього не знає?

— Гадаєш, ти й досі їй потрібен? — спитала Наомі.

— Звісно, але не так, як був потрібен раніше. Тепер Арделія лише хоче вбити мене. — Він повернув голову, і його ясні зажурені очі зазирнули в Семові. — Тепер їй потрібен ти.

Сем напружено засміявся.

— Я певен, що вона була запальною кралею тридцять років тому, — мовив він, — але ця пані постаріла. Мені не дуже подобаються такі жінки.

— Я бачу, ти таки не зрозумів мене, — сказав Дейв. — Вона не хоче з тобою трахатися, Семе; вона хоче тобою стати.

За кілька секунд Сем мовив:

— Стривай. Зажди-но трохи.

— Ти почув мене, але не взяв мої слова так близько до серця, як треба було б, — сказав йому Дейв. Він говорив терпляче, але втомлено — жахливо втомлено. — Тож дозволь я розкажу тобі щось іще.

Після того як Арделія вбила Джона Павера, вона завезла його так далеко тому, щоб не потрапити під підозру першою. Тоді поїхала й відчинила бібліотеку, як це робила завжди. Частково тому, що винувата людина виглядає підозрілішою, коли відхиляється від звичного розпорядку, але не тільки через це. Час її перевтілення насувався дедалі швидше, і Арделії потрібні були життя тих дітей. І не питайте мене навіщо, бо я не знаю. Може, вона, як той ведмідь, мусить напхатися по саму зав’язку, перш ніж упасти в сплячку. Я лишень переконаний, що їй конче треба було провести Казкову годину того понеділка… і вона провела.

Під час тієї Казкової години, коли всі діти сиділи довкола неї в трансі, у який вона їх занурила, Арделія сказала Томові й Петсі, що хоче, аби вони прийшли до бібліотеки у вівторок зранку, хоч улітку бібліотека щовівторка і щочетверга була зачинена. І вони прийшли, і вона їх порішила, запавши потому в сплячку… яка так схожа на смерть. А тоді, через тридцять років, Семе, з’явився ти. Ти знав мене, а Арделія хотіла зі мною поквитатися, тож для неї це непоганий початок… але є дещо набагато краще за це. Ти також знаєш про бібліотечну поліцію.

— Я не знаю, звідки…

— Так, ти не знаєш, звідки ти про неї дізнався, і від цього їй тільки краще. Коли таємниці настільки страшні, що ми мусимо ховати їх від самих себе… для таких, як Арделія Лорц, це найкращі таємниці з усіх. До того ж поглянь на додаткові призи: ти молодий, неодружений, не маєш близьких друзів. Це правда, чи не так?

— До сьогодні я б так і сказав, — мовив Сем, трохи подумавши. — Я б сказав, що єдині друзі, яких я придбав із того часу, як приїхав до Джанкшн-Сіті, вже виїхали звідси. Але я, Дейве, вважаю тебе і Наомі своїми друзями. Дуже добрими друзями. Найкращими.

Наомі взяла Сема за руку і трохи її стиснула.

— Я ціную це, — сказав Дейв, — але це не важливо, бо Арделія має намір спровадити на той світ і мене, і Сару теж. Укупі веселіше, як вона сказала мені колись. Їй треба забирати життя, коли вона проходить через пору перевтілення… і пробудження також повинно бути такою порою.

— Ти хочеш сказати, що вона намагається якось заволодіти Семовим розумом, так? — спитала Наомі.

— Я припускаю трохи більше, Саро. Мені здається, що Арделія намірилася знищити всередині Сема те, що робить його Семом, — вона хоче вичистити його, як дітлахи вичищають гарбузи, щоб зробити з них гелловінські світильники, а тоді надягти його на себе, як ти надягаєш нову сукню. А коли це станеться — якщо станеться, — він продовжить видаватися чоловіком на ім’я Сем Піблз, але буде ним не більше, ніж Арделія Лорц колись була жінкою. Щось нелюдське ховалося під її шкірою, і, здається, я завжди знав це. Воно всередині тіла… але ніколи не всередині громади. Звідки прийшла Арделія Лорц? Де вона жила до своєї появи в Джанкшн-Сіті? Гадаю, якщо перевірити, то виявиться, що рекомендації, які вона показала містерові Левіну, — суцільна брехня і що ніхто в місті точно не знав, звідки вона взялася. Думаю, що бажання Джона Павера дізнатися про це й визначило його долю. Але гадаю, що колись була і справжня Арделія Лорц… десь у Пас-Кристьєні, штат Міссісіпі… чи в Герисберзі, штат Пенсильванія… чи в Портленді, штат Мейн… і воно заволоділо нею й одягло на себе. І тепер Арделія хоче зробити це знову. Якщо ми дозволимо цьому трапитися, то гадаю, що трохи пізніше ніж цього року десь в іншому місті, скажімо в Сан-Франциско, штат Каліфорнія… чи в Б’юті, штат Монтана… чи в Кінгстоні, штат Род-Айленд… з’явиться чоловік на ім’я Сем Піблз. Більшості людей він подобатиметься. А найдужче його любитимуть діти… хоч, може, вони й будуть якось по-особливому боятися його, але самі цього не розумітимуть і не зможуть про це розповісти.

І він, звісно, буде бібліотекарем.

Сем глянув на годинника і з подивом зрозумів, що вже третя по півдні. До півночі залишалося лише дев’ять годин, а тоді високий чоловік зі сріблястими очима прийде знову. Він або Арделія Лорц. Або обоє разом.

— Як думаєш, що мені робити, Дейве? Піти на місцеве кладовище, знайти тіло Арделії й забити кілка в серце?

— Це був би першокласний фокус, — відповів той, — зважаючи на те, що цю пані кремували.

— Ох, — вихопилося в Сема. Він безпорадно зітхнув і сів на стілець.

Наомі знову взяла його за руку.

— У будь-якому разі ти не робитимеш це сам, — рішуче сказала вона. — Дейв каже, що вона хоче позбутися нас так само, як і тебе, але це не відіграє майже ніякої ролі. Друзі допомагають один одному в біді. Ось що важливо. Навіщо ж іще вони потрібні?

Сем підняв її долоню до губ і поцілував її.

— Дякую… але я не знаю, що ти можеш зробити. Та і я сам теж. Не бачу, що взагалі тут можна вдіяти. Хіба що… — Він із надією подивився на Дейва. — Хіба що я втечу?

Дейв похитав головою.

— Вона — чи воно — все бачить. Я вже казав тобі. Думаю, якби ти добряче натиснув і копи тебе не схопили, до півночі ти міг би доїхати майже до Денвера, але Арделія Лорц привітала б тебе там, коли ти виходив би з машини. Або на якійсь особливо темній ділянці дороги ти повернеш голову й побачиш, що бібліотечний полісмен сидить поруч на пасажирському місці.

Думка про це біле обличчя і сріблясті очі, освітлені лише слабким зеленкуватим сяйвом панелі приладів, змусила Сема здригнутися.

— То що ж тоді?

— Гадаю, ви обоє знаєте, що треба зробити спочатку, — сказав Дейв. Він допив чай із льодом і поставив склянку на ґанок. — Зачекайте хвильку і зрозумієте.

Тоді вони всі трохи подивилися на зерновий елеватор. Семові думки наввипередки бігали туди-сюди; усе, на чому він міг зосередитися, були окремі уривки розповіді Дейва Данкана і той трохи шепелявий голос бібліотечного полісмена, що казав: «Не хочу слухати твої дурні відмовки… Маєш часу до півночі… А тоді я прийду знову».

Раптом обличчя Наомі просвітліло.

— Ну звісно! — вигукнула вона. — Як же це просто! Але…

Вона спитала щось у Дейва, і Семові очі розширилися від розуміння.

— У Де-Мойні є одне місце, наскільки я пригадую, — сказав Дейв, — «Книгарня Пелла». Якщо хтось і може вам допомогти, то це вони. Чом би тобі їм не зателефонувати, Саро?

Коли вона договорила, Сем сказав:

— Навіть коли вони й допоможуть, не думаю, що ми встигнемо дістатися туди раніше, ніж вони зачиняться. Звісно, можна спробувати…

— Я й гадки не мав, щоб ви їхали машиною, — озвався Дейв. — Ні, вам із Сарою треба дістатися аеропорту Провербії.