— Мені здається, що обидві просто чудові, — від щирого серця сказав Сем.

— Це для подарунка?

— Щось таке.

— Я можу загорнути його в подарунковий папір, якщо хочете; на це знадобиться лише секунда.

— Гадаю, що не потрібно, — мовила Наомі.

Обидві книжки коштували двадцять два долари п’ятдесят сім центів.

— Повірити не можу, — сказав Сем, коли вони вийшли з книгарні й рушили туди, де Стен Соумз припаркував позичену машину. — Не можу повірити, що все так просто… що ми просто повернемо книжки.

— Не радій, — зупинила Наомі. — Навряд чи все буде так просто.

Коли вони поверталися до аеропорту, Сем спитав Соумза, чи може він розповісти їм про Дейва і бейсбольні м’ячі.

— Якщо це особисте, то не треба. Нам просто цікаво.

Соумз глянув на торбу, що Сем тримав на коліні.

— А мені наче цікаво дізнатися про оте, — сказав він. — Хочете угоду? Та історія з бейсбольними м’ячами сталася десять років тому. Я розповім вам про неї, якщо ви розповісте мені про ці книжки через десять років.

— Згода, — кинула Наомі із заднього сидіння, а тоді додала те, про що подумав також Сем: — Звісно, якщо будемо живі.

Соумз засміявся.

— Так… Гадаю, деякі можливості не можна відкидати, га?

Сем кивнув.

— Іноді трапляються паскудні речі.

— Ще й як. Одна з них трапилася з моїм єдиним сином у 1980 році. Лікарі назвали її лейкемією, але взагалі це саме те, що ти щойно сказав, — одна з тих паскудних речей, які іноді трапляються.

— Ой, мені так шкода, — сказала Наомі.

— Дякую. Час від часу мені здається, що я вже навчився жити з цим, а тоді воно заходить ззаду і знову б’є мене по потилиці. Гадаю, деякі речі доводиться струшувати із себе дуже довго, а інші струсити взагалі неможливо.

Деякі речі струсити неможливо.

Ходи-но зсі мною, зсинку… Я з поліцсії.

Мені вже треба йти додому… то мій штраф сплачено?

Сем приклав тремтячу руку до куточка губ.

— Що ж, чорт забирай, я знав Дейва задовго до того, як це сталося, — почав Стен Соумз. Вони проминули вказівник із написом «АЕРОПОРТ 3 МИЛІ». — Ми разом росли, разом ходили до школи, разом віддавалися нестямним захопленням молодості. Та тільки я показився й перестав, а Дейв так і не зупинився.

Соумз похитав головою.

— П’яний чи тверезий, він був одним із найкращих хлопців, яких я коли-небудь знав. Але так сталося, що він частіше був п’яний, аніж тверезий, і ми якось наче втратили одне одного з очей. Здавалося, що найгіршим часом для нього став кінець п’ятдесятих. У ті роки він був п’яним увесь час. Пізніше Дейв почав ходити до АА і, здавалося, трохи вичухався… але він завжди знову падав із воза.

Я одружився в 68-му і хотів запросити його бути мені на весіллі за дружбу, але не наважився. Так сталося, що він прийшов тверезим — того разу, — але підстав сподіватися на це тоді не було.

— Я знаю, про що ви, — тихо сказала Наомі.

Стен Соумз засміявся.

— Ну, це навряд — така молода красунечка навряд чи знає, у які негаразди може загнати себе затятий пияк, — але повірте мені. Якби я запросив Дейва стояти коло мене під час весілля, то Лора — моя колишня — забризкала б піною все довкола. Але Дейв усе одно прийшов, і після того, як у 1970-му народився Джо, мій малий, я почав бачитися з Дейвом трохи частіше. Він якось по-особливому ставився до всіх дітей у ті роки, коли намагався витягти себе з пляшки.

Джо любив бейсбол понад усе на світі. Просто шаленів за ним — збирав альбоми для наліпок, картки із жувальних гумок… навіть набридав мені, щоб я купив супутникову антену, аби ми могли дивитися всі ігри «Роялз» — вони ж бо були його улюбленими, — а також ігри «Кабз», які можна було дивитися по чиказькому каналу «Дабл-ю-Джи-Ен». Коли йому виповнилося вісім, він знав середні показники всіх гравців основного складу «Роялз», а також статистику вдалих і невдалих подач майже кожного пітчера в Американській лізі. Ми з Дейвом три чи чотири рази водили його на ігри. Малий виглядав так, наче йому випала подорож до раю. Двічі Дейв возив його на ігри сам, коли мені доводилося працювати. У Лори від цього ставалися напади — вона казала, що Дейв повернеться п’яний як чіп і без малого, а той бродитиме вулицями Канзас-Сіті чи сидітиме десь у поліційному відділку, чекаючи, поки його хтось забере. Але нічого такого ніколи не ставалося. Наскільки я знав, Дейв не пив ані краплі, коли малий був поруч.

Коли Джо захворів на лейкемію, найгіршим для нього стало те, що лікарі заборонили йому їздити на ігри принаймні до червня, а може, і назавжди. Це гнітило його більше, ніж те, що він захворів на рак. Коли Дейв прийшов до нього, малий розплакався через це. Дейв обійняв його і сказав: «Якщо тобі не можна ходити на ігри, Джо, то я приведу «Роялз» до тебе».

Джо глипнув на нього і каже: «Тобто самих гравців, дядьку Дейве?» Так він його називав — дядьком Дейвом.

«Цього я зробити не можу, — сказав Дейв, — але можу зробити дещо майже таке саме».

Соумз під’їхав до воріт терміналу цивільної авіації й посигналив. Ворота знову загуркотіли, зачиняючись, і машина рушила туди, де чекав «навахо».

Він вимкнув двигун і якусь мить просто сидів за кермом, дивлячись на руки.

— Я завжди знав, що Дейв — обдарований покидьок, — нарешті сказав Стен. — Але я так і не дізнався, як він зробив усе так швидко. Можу тільки уявити, що він працював удень і вночі, бо впорався за десять днів… і ті цяцьки були чудові.

Він знав, що мусить квапитися. Лікарі сказали нам із Лорою правду, а я сказав Дейвові. Джо мав мало шансів на одужання. Недугу виявили надто пізно. Вона вже бушувала в його крові, як степова пожежа.

Десь через десять днів після того, як Дейв дав свою обіцянку, заходить він у палату мого сина в лікарні з паперовим пакетом для покупок у кожній руці.

«Що це в тебе таке, дядьку Дейве? — питається Джо, сідаючи на ліжку. Він увесь той день сидів нахнюплений — гадаю, здебільшого через те, що втрачав волосся, бо, якщо в пацана в ті дні волосся не сягало принаймні плечей, його вважали не дуже крутим, — але коли ввійшов Дейв, Джо зразу прояснів.

«“Роялз”, що ж іще, — відповідає йому Дейв. — Хіба я тобі не казав?»

А тоді він поставив ті пакети на ліжко й висипав їх на ковдру. І ви ніколи, ніколи за все життя не бачили такого виразу на обличчі малого хлопця. Воно освітилося, як різдвяна ялинка… і… чорт, не знаю…

Голос Стена Соумза ставав дедалі глухішим. Тепер він так сильно схилився на кермо Довсонового «б’юїка», що ввімкнувся сигнал.

Стен витяг із задньої кишені велику хустину, витер нею очі, а тоді висякався.

Наомі також нахилилася вперед. Вона притулила долоню до Стенової щоки.

— Якщо вам надто важко розповідати, містере Соумз…

— Ні, — сказав він і трохи всміхнувся. Сем бачив, як сльоза, яку не витер Стен Соумз, крадькома збігала його щокою, виблискуючи в надвечірньому сонці. — Просто я так виразно згадав його. Яким він був. Це боляче, міс, але й приємно. Ці два почуття сплелися дуже тісно.

— Розумію, — мовила Наомі.

— Коли Дейв вивернув ті торбинки, звідти висипалися бейсбольні м’ячі — понад дві дюжини. Але то були не просто м’ячі, бо на кожному було намальоване обличчя одного з гравців бейсбольної команди «Канзас-Сіті Роялз» 1980 року. І то були, звичайно, не карикатури. Обличчя були намальовані не згірше за ті, які Норман Роквел малював на обкладинку «Сетеді Івнінґ Пост». Я бачив Дейвові роботи — ті, що він малював перед тим, як по шию занурився в пляшку, — і вони були хороші, але й близько не такі хороші, як ці. Там були Вілкі Ейкенс і Френк Вайт, і Ю.Л. Вашинґтон, і Джордж Брет… Віллі Вілсон і Еймос Отіс… Ден Квінсбері — та всі такі грізні, як ті стрільці у старих вестернах… Пол Спліторф і Кен Брет… я не пам’ятаю решти імен, але там була вся команда разом із тренером, Джимом Фреєм.

І десь у період між тим, як він їх намалював, і тим, як віддав моєму синові, Дейв повіз їх до Канзас-Сіті й здобув підписи всіх гравців, крім одного. Єдиним, хто не підписав м’яча, був кетчер Дарел Портер. Його тоді не було, бо він лежав хворий на грип, але пообіцяв підписати м’яч зі своїм портретом, щойно тільки зможе. І підписав.