— Ого, — тихо сказав Сем.

— І все це зробив Дейв — той, з кого в місті сміються і називають Паскудним Дейвом. Кажу вам, іноді, коли чую, як люди його зневажливо називають, і згадую, що він зробив для Джо, коли той помирав від лейкемії, мені хочеться їх усіх…

Соумз не договорив, але його руки на широких стегнах самі стислися в кулаки. І Сем — що до сьогодні сам частенько використовував те прізвисько і сміявся разом із Крейґом Джонсом і Френком Стівенсом зі старого п’яниці з візком, повним газет, — відчув, як його щоки обпікає сором.

— Він зробив прекрасну річ, правда? — сказала Наомі й знову торкнулася щоки Стена Соумза. Вона плакала.

— Бачили б ви його лице, — замріяно мовив Соумз. — Як же він дивився на ті обличчя гравців «Роялз» у командних бейсболках на круглих головах — ви й уявити собі не можете. Я не можу описати, але ніколи цього не забуду.

Бачили б ви його обличчя…

Ближче до кінця Джо стало доволі кепсько, але ніколи не настільки погано, щоб пропустити гру «Роялз» по телевізору — або по радіо, — і ті м’ячі були розкладені по всій кімнаті. А підвіконня коло його ліжка було місцем особливої пошани. Там він викладав тих дев’ятьох, що саме грали, коли він дивився чи слухав гру. Якщо Фрей міняв пітчера, Джо теж знімав свого з підвіконня і клав туди заміну. А коли хтось відбивав, Джо тримав його м’яча в руках. Отож…

Стен Соумз урвав розповідь і сховав обличчя в хустині. Його груди двічі сіпнулися, і Сем побачив, як Стенові здавило в горлі від стримуваного ридання. Тоді він знову витер очі й запхав хустину в задню кишеню.

— Тож тепер ви знаєте, чому я сьогодні відвіз вас до Де-Мойна і чому погодився б летіти по дві книжки й до Нью-Йорка, якби вам було треба. Це не я зробив вам послугу — це був Дейв. Він особлива людина.

— Гадаю, і ви теж, — сказав Сем.

Соумз усміхнувся їм — дивною, перекошеною усмішкою — і відчинив дверцята Довсонового «б’юїка».

— Що ж, дякую, — сказав він. — Дуже вам дякую. А тепер, гадаю, нам краще мастити п’яти салом, якщо ми хочемо випередити дощ. Не забудьте книжки, міс Гіґґінс.

— Не забуду, — пообіцяла Наомі, сідаючи в літак і тримаючи торбинку з намотаним на руку ременем. — Повірте мені, я не забуду.

Через двадцять хвилин після того, як вони вилетіли з Де-Мойна, Наомі відірвалася від вікна — вона стежила за 79-м шосе й милувалася іграшковими машинами, що мчали ним туди й сюди — і повернулася до Сема. Побачене злякало її. Він заснув, притуливши голову до одного з вікон, але на його обличчі не було спокою; Сем був схожий на людину, що страждає від глибокого й особистого болю.

З-під заплющених повік його обличчям повільно стікали сльози.

Наомі нахилилася вперед, щоб розбуркати його, і почула, як він сказав тремтячим голосом малого хлопчика: «Я вскочив у халепу, сер?»

«Навахо» тоді вже пробирався між хмарами, що купчилися над західною Айовою, і його почало підкидати, проте Наомі ледь зауважила це. Її рука на мить зависла над Семовим плечем, але вона одразу її прибрала.

Ким був ТВІЙ бібліотечний полісмен, Семе?

«Ким би він не був, — подумала Наомі, — здається, ти знову знайшов його. Здається, ти зараз із ним. Вибач, Семе… але я не можу тебе розбудити. Не тепер. Гадаю, зараз тобі слід бути там… де ти повинен бути. Вибач, спи далі. І пам’ятай те, що наснилося, коли прокинешся. Пам’ятай.

Пам’ятай».

Сем Піблз бачив уві сні, як маленька Червона Шапочка рушає від імбирного будиночка з накритим кошиком у руці; вона прямувала до будинку бабусі, де засів вовк, який тільки й чекав, коли зможе з’їсти дівчинку, починаючи з ніг. Тоді б він здер із неї скальп і виїв би з голови мозок довгою дерев’яною ложкою.

Та тільки все в тому сні було неправильно, бо Червона Шапочка в його сні стала хлопчиком, а імбирний будиночок — будинком на дві родини в Сент-Луїсі, де він жив із матір’ю після смерті тата, а ще в його кошику не було їжі. У тому кошику лежала книжка, «Чорна стріла» Роберта Льюїса Стівенсона, і він прочитав її від початку й до кінця, і прямував не до бабусиного будинку, а до відділення Громадської бібліотеки Сент-Луїса, і дуже поспішав, бо перетримав книжку вже на чотири дні.

У цьому сні він міг тільки дивитися.

Він дивився, як маленький Біленький Сем чекав на розі Данбар-стрит і Джонстаун-авеню, поки перемкнеться сигнал світлофора. Він дивився, як хлопчик стрімголов кинувся через дорогу з книжкою в руці… на той час кошик із неї вже зник. Він дивився, як маленький Біленький Сем зайшов до крамнички на Данбар-стрит, і Сем опинився всередині разом із ним, і теж відчув старий мішаний запах камфори, солодощів і люлькового тютюну. Він дивився, як маленький Біленький Сем наблизився до прилавка з пакетом червоної лакриці «Булз-Ай» — його улюбленої. Сем побачив, як малий обережно витягнув доларову банкноту, яку поклала до кишеньки всередині обгортки «Чорної стріли» його мати. Він побачив, як продавець узяв долара й повернув дев’яносто п’ять центів… більше ніж досить, щоб сплатити штраф. Він бачив, як маленький Біленький Сем вийшов із крамниці й зупинився на вулиці, щоб покласти решту грошей до кишені й розірвати зубами пакунок лакриці. Він дивився, як маленький Біленький Сем попростував далі — до бібліотеки залишилося лише три квартали, — жуючи довгасті солодкі прутики на ходу.

Сем намагався крикнути тому хлопчикові:

Стережись! Стережись! На тебе чигає вовк, хлопчику! Стережися вовка! Стережися вовка!

Але хлопчик ішов собі далі та їв червону лакрицю; він уже дістався Бріґґз-авеню, і бібліотека, величезна скеля з червоної цегли, бовваніла попереду.

У цю мить Сем — великий блідий Сем-у-літаку — спробував утекти з цього сну. Він відчув, що Наомі, Стен Соумз і решта справжніх речей на світі залишилися там, за тонкою шкаралупою яйця кошмару, у якому він опинився. Він чув гудіння двигуна «навахо» поверх шумів зі свого сну: машин на Бріґґз-авеню, жвавенького «дзинь-дзинь!» дзвіночка на велосипеді якогось хлопця, пташок, що чубилися в густих липневих кронах в’язів. Сем заплющив очі, занурившись у сон, і потягнувся до світу поза шкаралупою, до світу справжніх речей. Він навіть відчув, що зможе це зробити, зможе пробити шкаралупу.

«Ні, — сказав Дейв. — Ні, Семе, не роби цього. Не можна цього робити. Якщо хочеш урятувати Сару від Арделії, забудь про втечу з цього сну. У цій справі тільки один збіг, але він смертельний: колись у тебе теж був бібліотечний полісмен. І ти повинен згадати».

Я не хочу цього бачити. Не хочу знати. Мені й першого разу було так погано, що більше не треба.

Ніщо не може бути гіршим за те, що чекає на тебе, Семе. Ніщо.

Він розплющив очі — не зовнішні очі, а внутрішні — у сон.

Тепер маленький Біленький Сем іде бетонною доріжкою, що веде до східного боку громадської бібліотеки, до Дитячого крила. Він рухається неначе в зловісно-вповільненому кадрі, кожен крок — наче тихий змах маятника в скляній горлянці прабатьківського годинника, і все навколо видно дуже ясно: крихітні блискітки кварцу й слюди на бетонній доріжці; густі зарості зелених кущів навколо будівлі; повиті плющем стіни з червоної цегли; дивний і чомусь моторошний латинський девіз «Fuimus, non sumus»[250], вирізьблений півколом над зеленими дверима з товстими шибками з армованого скла.

А ще коло сходів стояв бібліотечний полісмен.

Він не блідий. Він розчервонілий. На його лобі горять цятки прищів. Він не високого, а радше середнього зросту з надзвичайно широкими плечима. На ньому не тренч, а пальто, що дуже дивно, бо в південному місті Сент-Луїсі стоїть спекотний літній день. Можливо, очі в нього і срібні; маленькому Біленькому Семові їх не було видно, бо бібліотечний полісмен носив маленькі чорні окуляри — окуляри сліпого.

Це не бібліотечний полісмен! Це вовк! Стережись! Це вовк! Бібліотечний ВОВК!