— Люблю? — Сем засміявся і поклав решту до кишені. — Я його ненавиджу. Це не для мене. — Він знову засміявся. — Можна сказати, що це подарунок.

Тоді продавець раптом побачив щось у Семових очах і поспіхом відступив від нього подалі, ледь не перекинувши стенд із тютюном «Скоул Бендитс».

Сем пильно подивився в обличчя продавця й вирішив не просити торбинку. Він зібрав пакунки, порозпихав їх по кишенях пальта, яке вдягнув тисячу років тому, і вийшов із крамниці. Целофан діловито шарудів у кишенях із кожним Семовим кроком.

Наомі пересіла за кермо й вела машину решту шляху до бібліотеки. Коли вона виводила авто з паркувального майданчика, Сем витяг книжки з торбинки і якусь мить похмуро на них дивився. «Уся ця халепа, — думав він, — уся ця халепа через книжечку старих, як світ, віршів і посібник для жовторотих ораторів». Та, звісно, річ була не в них. Адже йшлося зовсім не про книжки.

Сем стягнув гумову стрічку з руки й натягнув її на книжки. Тоді дістав гаманця, витяг зі свого чимдалі меншого запасу готівки п’ятидоларову банкноту і теж запхнув її під гумку.

— А це для чого?

— Це штраф. Те, що я маю сплатити за ці дві книжки й іще за одну, яку винен уже дуже давно, — «Чорну стрілу» Роберта Льюїса Стівенсона. Я покладу цьому край.

Він поклав книжки між сидіннями й витяг із кишені пакунок червоної лакриці. Коли він розірвав його, цукристий запах лакриці відразу вдарив Семові в носа із силою ляпаса. Звідти він ніби перебрався просто всередину голови, а потім каменем упав у шлунок, котрий одразу міцно стиснувся в суцільний тугий кулак. Протягом однієї жахливої миті Сем думав, що його знудить просто на власні коліна. Вочевидь, деякі речі не змінювалися ніколи.

Попри те, він продовжив розкривати пакунки лакриці, складаючи м’які, воскові на дотик солодкі палички в пучок. На наступному перехресті світлофор перемкнувся на червоне, і Наомі спочатку пригальмувала, а тоді зупинилася, хоч Сем і не бачив жодних машин із будь-якого боку. Їхнє маленьке авто шмагало вітром і дощем. До бібліотеки залишалося лише чотири квартали.

— Семе, заради всього святого, що ти робиш?

Сем і сам не дуже розумів, що він, заради всього святого, робив, а тому сказав:

— Наомі, якщо Арделія живиться страхом, то ми мусимо знайти щось інше — щось протилежне страху. Тому що це, чим би воно не було, стане для неї отрутою. Отож… як думаєш, що б то могло бути?

— Ну, навряд чи це червона лакриця.

Він нетерпляче замахав рукою.

— Звідки ти знаєш? Хрести начебто мають убивати вампірів — кровопитущих гадів, — але хрест — це ж просто дві дерев’яні палиці чи металеві пластини, скріплені під потрібним кутом. Може, капустина впоралася б не гірше… якби знати, як її застосовувати.

Світлофор перемкнувся на зелене.

— Може, якби капустина мала відповідну форму… — замислено сказала Наомі, рушивши далі.

— Правильно! — Сем підняв півдюжини довгих червоних паличок. — Мені лише відомо, що це все, що я маю. Може, це безглуздо. Певно, так і є. Але мені все одно. Їй-богу, це символ усього того, що забрав у мене бібліотечний полісмен, — любові, дружби, відчуття належності до чогось. Я все життя почувався вигнанцем, Наомі, і не міг зрозуміти чому. Тепер я знаю. Це просто одна з тих речей, яких він мене позбавив. Я раніше любив лакрицю. Тепер я ледве витримую її запах. Усе гаразд; я впораюся з ним. Але мені треба дізнатися, як її застосувати.

Сем почав качати лакричні палички в долонях, поступово перетворюючи їх на липку кульку. Він думав, що запах — це найгірше, чим може його вдарити лакриця, але помилявся. Найгіршим був дотик… фарба сходила з неї на його долоні й пальці, забарвлюючи їх темно-червоним кольором. Однак він усе одно продовжував розкачувати палички лакриці, зупиняючись десь раз на півхвилини лише для того, щоб додати до м’якої маси вміст нового пакунка.

— Може, я шукаю надто глибоко, — сказав Сем. — Може, протилежність страху — це звичайна хоробрість. Відвага, інакше кажучи. Може, так і є? То як? Хоробрість — це те, що відрізняє Наомі від Сари?

Питання заскочило її зненацька.

— Ти питаєш, чи те, що я кинула пити, було виявом хоробрості?

— Я не знаю, про що питаю, — мовив він, — але гадаю, що ти йдеш у правильному напрямку. Я не питаю про страх; я знаю, що це таке. Страх — це емоція, що паралізує й унеможливлює зміни. То чи було виявом хоробрості рішення кинути пити?

— Я так ніколи й не кинула, — відповіла вона. — Алкоголіки так не роблять. Вони не можуть. Натомість вони використовують багато трюків для зміни способу мислення. Усі ці «тихіше їдеш — далі будеш», «живи й допомагай жити іншим» і т. д. Але найголовніше в цьому ось що: ти перестаєш вірити в те, що можеш контролювати те, скільки п’єш. Ця думка — це казочка, яку ти собі розповідаєш, і саме її треба відкинути. Казочку. От і скажи мені — це хоробрість?

— Аякже. Просто не траншейна.

— Не траншейна, — сказала вона і засміялася. — Мені подобається. Але ти правильно сказав. Те, що я роблю — що ми робимо, — ми тримаємося подалі він першої склянки… і це зовсім інший різновид хоробрості. Що б там не показували у фільмах на кшталт «Втрачені вихідні»[252], думаю, те, що ми робимо, не настільки драматичне.

Сем пригадав жахливу апатію, що охопила його після того, як його зґвалтували в кущах під стінами бібліотеки на Бріґґз-авеню в Сент-Луїсі. Зґвалтував чоловік, що назвався полісменом. Це теж було не дуже драматично, просто брудний фокус і все — брудний, тупий фокус чоловіка із серйозними психічними проблемами. Сем гадав, що коли все врахувати, то, слід визнати, йому пощастило — бібліотечний коп міг його і вбити.

Попереду замерехтіли під дощем білі кулі ліхтарів, що позначали Громадську бібліотеку Джанкшн-Сіті. Наомі нерішуче мовила:

— Гадаю, що справжньою протилежністю страху може бути чесність. Чесність і віра. Як тобі?

— Чесність і віра, — тихо повторив Сем, пробуючи слова на смак. Він стис у правій руці кульку червоної лакриці. — Думаю, непогано. Хай там як, але доведеться цим задовольнитися. Ми приїхали.

На приладовій панелі машини тьмяно світилися цифри 19:57. Вони таки встигли до восьмої.

— Можливо, нам краще почекати, поки всі підуть, перш ніж підійти ближче, — сказала вона.

— Гадаю, це слушно.

Вони заїхали на порожній паркувальний майданчик через дорогу від входу до бібліотеки. Кулі ліхтарів слабенько мерехтіли крізь дощ. Листя на деревах добряче шелестіло; вітер і далі набирав силу. Дуби стогнали, ніби вві сні, коли сниться тільки погане.

За дві хвилини до восьмої через дорогу від них зупинився фургон із ляльковим Ґарфілдом і наклейкою «МАМИНЕ ТАКСІ» на задньому вікні. Загудів сигнал, і двері бібліотеки — навіть у цьому освітленні й близько не такі похмурі, як тоді, коли Сем прийшов сюди вперше, геть не схожі на рот велетенського гранітного робота — одразу відчинилися. Троє дітлахів, які, судячи з їхнього вигляду, щойно перейшли до старшої школи, вистрибнули з дверей і скочили на сходи. Поки вони бігли до «МАМИНОГО ТАКСІ», двоє з них натягнули на голови піджаки, щоб прикритися від дощу. Загуркотіли бокові двері фургона, і діти заскочили всередину. Сем чув їхній приглушений сміх і позаздрив йому. Він подумав, як добре було б виходити з бібліотеки й сміятися. Чоловік у круглих чорних окулярах позбавив його такої радості.

«Чесність, — подумав Сем. — Чесність і віра, — а тоді ще: — Штраф сплачено. Штраф сплачено, біс його бери». Він розірвав два останні пакунки лакриці й почав домішувати їхній вміст до липкої смердючої червоної кулі. Сем дивився на «МАМИНЕ ТАКСІ» і розминав лакрицю. Він бачив білий димок вихлопу, що виходив із фургона, і вітер одразу розривав його на клапті. Раптом Сем почав усвідомлювати, що саме надумав робити.

— Колись давно, у старших класах, — сказав він, — я бачив, як гурт хлопців пожартував над пацаном, який їм не подобався. У ті дні я тільки те й робив, що просто дивився. Вони взяли кавалок глини для ліплення з кабінету образотворчого мистецтва і запхали його у вихлопну трубу «понтіака» того хлопця. Знаєш, що трапилося?