Наомі невпевнено подивилася на нього.

— Ні… а що?

— Глушник розірвало на два шматки, — відповів він. — Вони розлетілися в обидва боки від машини, як та шрапнель. Розумієш, глушник виявився слабким місцем. Гадаю, якби гази дісталися аж до двигуна, то ними могло й циліндри позривати.

— Семе, про що ти говориш?

— Про надію, — сказав він. — Я говорю про надію. Гадаю, чесність і віра мають іти трохи пізніше.

«МАМИНЕ ТАКСІ» від’їхало від тротуару, висвітлюючи фарами сріблясті штрихи дощу.

Зелені цифри на приладовій панелі показували 20:06, коли двері бібліотеки знову відчинилися. З них вийшли чоловік і жінка. Чоловік, що незграбно застібав пальто, тримаючи під пахвою парасольку, був, безперечно, Річардом Прайсом; Сем одразу впізнав його, хоч раніше тільки раз бачив його фото в старій газеті. Дівчина виявилася Синтією Беріґен, помічницею бібліотекаря, з якою Сем говорив у суботу ввечері.

Прайс сказав щось дівчині. Семові здалося, що вона засміялася. Раптом він усвідомив, що сидить у «датсані» Наомі випростаний, мов цвях, і кожен його м’яз аж тріщить від напруження. Сем спробував розслабитися і зрозумів, що не може.

«І чого це мене не дивує?» — подумав він.

Прайс підняв парасольку. Вони удвох сховалися під нею і швидко пішли доріжкою, а Синтія на ходу ще пов’язала голову цератовою хустинкою від дощу. У кінці доріжки вони розійшлися в різні боки: Прайс пішов до старої «імпали» завбільшки з добрий моторний човен, а Синтія — до «юґо», що стояв за півкварталу звідси. Прайс розвернувся через дорогу (Наомі трохи пригнулася, коли світло його фар зненацька ковзнуло по її машині) і коротко засигналив, коли проминав «юґо». Синтія Беріґен засигналила у відповідь, і вони роз’їхалися в різні боки.

Тепер залишилися тільки вони, бібліотека і, можливо, Арделія, що чекала на них десь усередині.

Разом із давнім Семовим приятелем — бібліотечним полісменом.

Наомі повільно об’їхала квартал і звернула на Веґмен-стрит. Проїхавши півкварталу, вони побачили непримітний знак біля невеликої прогалини в огорожі. На ньому був напис:

ТІЛЬКИ ДЛЯ БІБЛІОТЕЧНИХ ДОСТАВОК.

Їх шмагонуло таким поривом вітру, що «датсан» захитався на ресорах, а дощ забарабанив у вікно, як пісок під час бурі. Десь неподалік почувся тріск дерева — якась товста гілка або маленьке деревце не витримали сильного вітру. Потому ця гілка чи дерево гупнули на дорогу.

— Боже! — сказала Наомі тоненьким, збентеженим голосом. — Мені це не подобається!

— Я й сам від цього не в захваті, — погодився Сем, хоч майже не почув Наомі. Він думав про те, як виглядав той шмат глини для ліплення. Як він випинався з вихлопної труби машини того хлопця. Наче натертий пухир на нозі.

Наомі повернула до знака. Вони під’їхали короткою доріжкою до невеликої вантажної платформи. Над маленьким квадратом майданчика висіла єдина жовтогаряча натрієва лампа. Вона горіла сильним яскравим світлом, і рухливі гілки дубів, які оточували майданчик, кидали в цьому сяйві тіні, що зійшлися в шаленому танці на задньому фасаді будівлі. Дві з цих тіней на краю майданчика на мить наче зрослися, утворивши майже людську фігуру: здавалося, що там хтось чекав на них, а тепер вибирається на світло, щоб привітати.

«За якусь мить, — подумав Сем, — жовтогарячий спалах блисне на його окулярах — маленьких круглих чорних окулярах — і він подивиться крізь скло машини просто на мене. Не на Наомі — тільки на мене». Подивиться і скаже: «Зсдоров, зсинку. Я цекав на тебе. Я цекав на тебе взсі цсі роки. Ходи тепер зсі мною. Ходи-но зсі мною, зсинку, бо я зс поліцсії».

Знову щось розчахнулося з гучним тріском, і на майданчик, не далі як за три фути від багажника «датсана», впала гілка, розкидавши на всі боки кору і тріски зогнилої деревини. Якби вона впала на машину, то зім’яла б її дах, як бляшанку з-під супу.

Наомі скрикнула.

Вітер, що посилювався, закричав їй у відповідь.

Сем потягся до неї, щоб заспокійливо обійняти, коли двері за майданчиком прочинилися, і з них виступив Дейв Данкан. Він притримував двері, щоб вітер не вирвав їх із рук. Обличчя старого здалося Семові надто білим і майже гротескно переляканим. Він несамовито замахав вільною рукою, підкликаючи їх до себе.

— Поглянь, Наомі, онде Дейв.

— Де..? О так, я бачу. — Її очі розширилися. — Господи, який він страшний!

Вона почала відчиняти дверцята. Порив вітру вирвав їх з її руки й залетів усередину «датсана» маленьким торнадо, піднявши в повітря обгортки лакриці й закружлявши їх у запаморочливому танку.

Наомі встигла прибрати руку, щоб її не вдарило — і, певно, не скалічило — зворотним ходом дверцят власної машини. Коли вона вискочила назовні, волосся й собі закружляло над її головою маленьким вихором, а спідниця миттю змокла й обліпила її стегна.

Сем штовхнув дверцята — вітер дув назустріч, тож йому довелося підставити плече — і таки пробився назовні. Він іще встиг подумати, звідки, в біса, взялася ця буря; Принц «Піґлі-Віґлі» сказав, що в прогнозах не було жодного натяку на таку видовищну виставу з вітром і дощем. «Місцями зливи», — сказав він.

Арделія. Мабуть, це її буря.

Немов підтверджуючи цей здогад, у мить тиші до них долинув голос Дейва:

— Давайте швидше! Я скрізь чую її трикляті парфуми!

Думка про те, що запах парфумів Арделії може передувати її власній матеріалізації, злякала його.

Сем уже пройшов півдороги до сходів на платформу і аж тоді зрозумів, що хоч і тримав у руках шмарклясту кулю лакриці, але книжки залишив у машині. Він повернувся, з натугою відчинив дверцята й дістав їх. І в цю мить світло від ліхтаря змінилося — з яскравого жовтогарячого на біле. Сем побачив цю зміну на шкірі рук, і на мить його очі ніби застигли. Він відскочив від машини з книжками в руках і рвучко розвернувся.

Жовтогаряча натрієва лампа зникла. Замість неї з’явився старий ртутний вуличний ліхтар. Дерева, що танцювали й стогнали від вітру навколо вантажної платформи, стали товстіші; серед них переважали поважні старі в’язи, що здіймалися набагато вище від дубів. Форма вантажної платформи змінилася, і тепер переплетені парості плюща дерлися вгору задньою стіною бібліотеки, яка мить тому була гола.

«Ласкаво просимо до 1960 року, — подумав Сем. — Ласкаво просимо до Громадської бібліотеки Джанкшн-Сіті часів Арделії Лорц».

Наомі зійшла на платформу. Вона щось говорила Дейвові. Той відповідав, озираючись через плече. Його тіло сіпнулося. У ту ж мить Наомі закричала. Сем кинувся до сходів на платформу так швидко, що пальто хвостом тріпотіло за ним у повітрі. Біжучи вгору, він побачив білу руку, що витяглася з темряви й лягла на Дейвове плече. Вона затягнула його всередину бібліотеки.

— Тримай двері! — загукав Сем. — Наомі, хапай двері! Не дай їм замкнутися!

Бодай у цьому вітер їм допоміг. Він широко розчинив двері, вдаривши Наомі в плече, від чого вона поточилася назад. Сем устиг вчасно добігти до них і вхопити, коли вони знову зачинялися.

Наомі глянула на нього величезними переляканими очима.

— То був чоловік, що приходив до тебе додому, Семе. Високий чоловік зі сріблястими очима. Я бачила його. Він схопив Дейва!

Часу думати про це не було.

— Ходімо.

Він узяв Наомі за талію і повів до бібліотеки. Вітер позаду стих, і двері з грюкотом зачинилися.

Вони опинилися в тьмяному, хоч і не зовсім темному куточку для каталогізації книжок. На столі бібліотекаря стояв невеликий настільний світильник під абажуром із червоною облямівкою. За цим куточком, що весь був заставлений коробками й пакувальними матеріалами (переважно пожмаканими газетами, на яких Сем побачив напис — 1960 рік, і той пінопластовий поп-корн ще не винайшли), тягнулися полиці. В одному з проходів, між стелажами книжок з обох боків, стояв бібліотечний полісмен. Він із майже непомітним зусиллям підняв Дейва Данкана й утримував його за три дюйми від підлоги.

Полісмен подивився на Сема і Наомі. Його сріблясті очі блиснули, й на білому обличчі з’явився жовтуватий півмісяць посмішки.