— Не знаю, — чесно відповів Алберт. — Скільки нас тут? Одинадцять?

— Так. Рахуючи того парубка позаду — того, що в коматозному стані, — нас налічується одинадцятеро.

— Якщо ви праві, чи не мусить нас бути більше?

— Чому?

Але Алберт замовк, раптом вражений яскравим спогадом зі свого дитинства. Він виховувався в теологічно присмерковій зоні батьками, які не належали до ортодоксів, але й агностиками вони також не були. Алберт з його братами росли, дотримуючись певних дієтичних традицій (чи законів, чи що воно там), вони пройшли через Бар-Міцви[85], їх виховували з розумінням, хто вони такі, звідки вони прийшли і що це мусить означати. А історія, яку найясніше запам’ятав Алберт зі своїх відвідувань храму, була історією про останню кару, накладену на фараона, — про ту бузувірську пожертву, стягнуту ранковим темним янголом Господнім.

І тепер, внутрішнім зором, він побачив того янгола, як він рухається не через Єгипет, а через їхній літак, прибираючи більшість пасажирів до своїх жахливих грудей… не тому, що вони знехтували намазати свої одвірки (чи, можливо, ремені безпеки) кров’ю ягнят, а тому що…[86]

— Чому? Ну, то чому?

Алберт не знав, але його все одно пройняло дрижаками. Він пошкодував, що йому згадалася ця стара моторошна історія. «Відпусти моїх постійних пасажирів», — подумав він. От тільки це зовсім не було смішно[87].

— Алберте? — здавалося, голос містера Дженкінса доноситься з якоїсь дальньої далечини. — Алберте, з вами все гаразд?

— Так, просто думаю, — прокашлявся хлопець. — Розумієте, якби це оминуло всіх пасажирів, які спали, нас було б щонайменше шістдесят. Можливо, й більше. Я маю на увазі, це ж досвітній рейс.

— Хлопчику мій милесенький, ви коли-небудь…

— Ви не могли б називати мене Албертом, містере Дженкінс. Це моє ім’я.

Дженкінс поплескав Алберта по плечу.

— Вибачте. Дійсно. Це в мене не через зверхність. Я збентежений, а коли я збентежений, я маю тенденцію ховатися… як та черепаха, що втягує голову собі під панцир. Тільки я ховаюся до літературних вигадок. Здається, я наразі грав Філо Венса. Це такий детектив — видатний детектив, — створений покійним С.С. Ван Дайном[88]. Маю підозру, що ви його ніколи не читали. Навряд чи хтось його читає в наші дні, що сумно. У будь-якому випадку, я вибачаюся.

— Та все гаразд, — відповів Алберт ніяково.

— Албертом ви є і будете Албертом відтепер і надалі, — пообіцяв Роберт Дженкінс. — Я хотів у вас спитати, чи літали ви досвітніми рейсами раніше?

— Ні. Я навіть через усю країну ніколи раніше не літав.

— Ну, я літав. Багато разів. Кілька разів я навіть пішов проти власної природної схильності й не засинав деякий час. Здебільшого, коли був молодшим, а в літаках гуло гучніше. Сказавши так багато, тепер уже я, либонь, можу епатажно виказати свій вік, зізнавшись, що моя перша подорож від узбережжя до узбережжя відбулася ще на гвинтовому літальному апараті «Ті-Дабл’ю-Ей»[89], який робив дорогою дві посадки… щоб заправитися. З моїх спостережень, схоже на те, що мало людей на таких рейсах засинають у першу годину… а от пізніше сплять уже майже всі. Першу годину люди займаються тим, що роздивляються на краєвиди, балакають зі своїми благовірними чи з сусідами по подорожі, випивають чарочку або дві.

— Освоюються, ви хочете сказати, — докинув Алберт. Він абсолютно погоджувався з тим, що говорив містер Дженкінс, хоча його власне освоювання було вкрай коротким; він перебував у такому збудженні перед подорожжю і тим новим життям, яке на нього чекало, що останні пару ночей майже не спав. І в наслідку вимкнувся, як лампочка, майже відразу, щойно «Боїнг-767» покинув землю.

— Влаштовуються у своїх гніздечках, — погодився містер Дженкінс. — Ви, часом, не звернули увагу на той столик-візок перед кабіною пілотів, хлопчи… Алберте?

— Я бачив, він там стоїть, — кивнув Алберт.

Очі Дженкінса спалахнули:

— Так, дійсно, його можна було або побачити, або перечепитися через нього. Але чи побачили ви його по-справжньому?

— Здогадуюсь, що ні — якщо вам там щось кинулось в очі, то мені — ні.

— Помічають не очі, Алберте, помічає розум. Тренований, дедуктивний розум. Я не Шерлок Голмс, але я помітив, що його тільки недавно витягли з тієї маленької комірки, куди його ховають, і на його нижній поличці все ще стоять ужиті склянки з подачі напоїв перед злетом. З цього я роблю такі висновки: літак злетів нормально, піднявся до своєї крейсерської висоти і, на наше щастя, було задіяно автопілот. Потім капітан вимкнув світлове застереження щодо ременів безпеки. Це відбулося приблизно через тридцять хвилин від початку польоту, тобто якщо я правильно інтерпретую обставини — приблизно о першій ночі за Тихоокеанським літнім часом.

Коли вимкнулося світлове застереження про ремені безпеки, підвелися стюардеси й почали виконувати своє перше завдання — на висоті 24 000 футів, яка дедалі зростала, вони готували коктейлі для приблизно ста п’ятдесяти осіб. Тим часом, капітан програмує автопілот летіти на схід таким-то курсом, утримуючи літак на висоті 36 000 футів. Кілька пасажирів — фактично, одинадцятеро нас — заснули. Серед решти хтось, можливо, куняє (але западаючи в сон недостатньо глибоко, бо це не врятувало його від того, що трапилося потім), інші ж залишаються цілком бадьорими.

— Влаштовуються у своїх гніздечках, — підказав Алберт.

— Точно! Влаштовуються у своїх гніздечках. — Дженкінс помовчав, а потім не без мелодраматичності додав: — От тоді це й трапилося.

— Що трапилося, містере Дженкінс? — перепитав Алберт. — У вас є якісь припущення щодо цього?

Дженкінс довго не відповідав, а коли нарешті почав, чимало веселості пропало з його тону. Слухаючи його, Алберт уперше зрозумів, що під своїм дещо театральним флером Роберт Дженкінс наляканий не менше за самого Алберта. І виявив, що йому це байдуже; це робило літнього автора детективів у добряче виношеному піджаку справжнішим.

— Дедукція у найчистішому вигляді є в історіях про таємницю замкненої кімнати, — почав Дженкінс. — Я сам написав колись трохи таких — більше, ніж трохи, якщо бути цілком чесним, — але ніколи не очікував, що сам у таку історію потраплю.

Алберт дивився на нього й не міг придумати жодної відповіді. Йому зненацька згадалося оповідання про Шерлока Голмса «Пістрява стрічка». В тому оповіданні отруйна змія потрапляла до знаменитої замкненої кімнати крізь вентиляційну продухвину. Безсмертному Шерлоку Голмсу навіть не довелося збуджувати всі свої мозкові клітини, щоби це розгадати.

Але якби навіть усі горішні багажні відсіки в їхньому літаку були повні отруйних змій — геть забиті ними, — де поділися трупи? Де поділися трупи? Знову в нього почав уповзати страх, він немов ліз угору по ногах до пахвини. Алберт подумки відзначив собі, що ще ніколи в житті він не почувався менш схожим на уславленого стрільця Козира Кавснера.

— Якби йшлося тільки про літак, — тихо продовжив Роберт Дженкінс, — гадаю, я міг би накидати певний сценарій, врешті-решт, останні років двадцять п’ять я саме цим заробляв собі щоденний хліб. Бажаєте вислухати один з таких сценаріїв?

— Звичайно, — кивнув Алберт.

— Дуже добре. Скажімо, якась тіньова урядова організація, типу «Шопи»[90], вирішила провести якийсь експеримент, і ми в ньому піддослідні. Зважаючи на обставини, метою цього експерименту є документування впливу жорсткого ментального та емоційного стресу на групу пересічних американців. Вони, ті науковці, які проводять цей експеримент, закачують у бортову кисневу систему якогось роду снодійний засіб без запаху.

— А такі штуки існують? — запитав Алберт, причарований.