— Існують, аякже, — сказав Дженкінс. — Діазалін, це раз. Метопромінол, це два. Я пам’ятаю, як читачі, котрим було приємно вважати себе «серйозними», насміхалися з романів Сакса Ромера про Фу Манчу[91]. Називали їх надуманими мелодрамами найганебнішого ґатунку. — Дженкінс спроквола похитав головою. — Зараз, завдяки біологічним дослідженням і параної таких абревіатурних агенцій, як ЦРУ чи РУМО[92], ми живемо у світі, який Саксу Ромеру здався б найгіршим з кошмарів. Діазалін, який, до речі, є нервовим газом, слугував би найкраще. Все відбулося б дуже швидко. Його випускають у салон, і всі засинають, окрім пілота, який дихає чистим повітрям крізь маску.

— Але… — почав Алберт.

Дженкінс усміхнувся й підняв долоню.

— Я знаю ваше заперечення, Алберте, і можу його пояснити. Ви дозволите?

Алберт кивнув.

— Пілот саджає літак — на якомусь секретному аеродромі в Неваді, скажімо. Пасажирів, які не спали, коли було випущено газ, — і стюардес, звичайно, — виносять зловісні люди в білих скафандрах, як у «Штамі “Андромеда”»[93]. Пасажири, які спали, — ви і я серед них, мій юний друже, — просто так і продовжують спати, тільки дещо міцніше, ніж до того. Після цього пілот повертає наш літак на визначену висоту і курс. І активує автопілот. Коли літак досягає Скелястих гір, дія газу починає минати. Діазалін — це так званий чистий засіб, який не залишає по собі відчутних наслідків. Жодного похмілля, іншим словом. Через інтерком пілот чує, як плаче сліпа дівчинка, гукаючи свою тітку. Він розуміє, що зараз вона розбудить інших пасажирів. Експеримент ось-ось розпочнеться. Він підводиться і полишає кабіну, зачиняючи за собою двері.

— Як би він зміг це зробити? Ззовні там нема ніякої клямки.

Дженкінс зверхньо відмахнувся.

— Найпростіша річ у світі, Алберте. Він використовує смужку клейкої стрічки, навспак липкою стороною. Щойно засувка всередині клацнула — двері замкнені.

В Алберта на обличчі почала ширитися захоплена усмішка — та тут же вона й застигла.

— У такому випадку, пілотом мусить бути один з нас, — промовив він.

— І так, і ні. У моєму сценарії пілот і є пілотом. Пілотом, якому трапилося перебувати нібито літерним пасажиром на борту літака, що прямує в Бостон. Мій пілот, коли почало розкручуватися це лайно, сидів у першому класі, менш як за тридцять футів від дверей кабіни.

— Капітан Інґал, — тихим, нажаханим голосом промовив Алберт.

Дженкінс відповів самовдоволеним, але благодушним тоном професора геометрії, який щойно написав QED[94] під доведенням якоїсь особливо складної теореми:

— Капітан Інґал, — погодився він.

Ні той, ні інший не помічали, якими блискучими, гарячковими очима на них дивиться містер Під Горло. Тепер Під Горло дістав з кишені на спинці крісла перед собою журнал авіакомпанії, зірвав з нього обкладинку і почав роздирати її повільними, тонкими смужками. Дозволяючи їм тріпотіти на підлогу, де вони приєднувалися до тих обривків коктейльної серветки, що вже лежали навкруг його коричневих туфель. Губи у нього беззвучно ворушилися.

Якби Алберт студіював Новий Заповіт, він зрозумів би, як міг почуватися найбільш ревний гонитель ранніх християн Савл, коли по дорозі в Дамаск йому луска спала з очей[95]. Він дивився на Дженкінса з палким завзяттям, з мозку йому вимело всі рештки сонливості.

Звичайно, якщо добре про це подумати або якщо хтось на кшталт містера Дженкінса — а він таки голова, хай який там на ньому обстріпаний спортивний піджак, — про це за тебе подумає, все стає таким очевидним, що годі не второпати. Майже всі пасажири й екіпаж рейсу № 29 «Американської гідності» пропали між пустелею Могаве і Великим вододілом[96]… але серед тих, хто вижив, знайшовся — о, дивина! дивина! — інший пілот «Американської гідності», за його ж власними словами: «Кваліфікований пілот, який може управляти літаком цього типу й моделі — а також посадити його».

Дженкінс, який уважно спостерігав за Албертом, тепер усміхнувся. Небагато гумору було в тій посмішці.

— Привабливий сценарій, — сказав він. — Чи не так?

— Ми мусимо вхопити його відразу ж, щойно приземлимося, — заявив Алберт, гарячково тручи долонею собі щоку. — Ви, я, містер Ґефні і той британець. Він, схоже, парубок крутий. От тільки… якщо британець теж у цьому замішаний? Знаєте, він може бути охоронцем капітана Інґала. Просто на той випадок, якщо хтось усе вирахує, як от ви це зробили.

Дженкінс розтулив було рота, щоб відповісти, але Алберт кинувся далі раніше, ніж той встиг:

— Ми просто мусимо скрутити їх обох. Якось. — Він послав містерові Дженкінсу тонку посмішку. Посмішку Козира Кавснера. Холодну, щільну, небезпечну. Посмішку чоловіка, який діє швидше за бісову блискавку і сам це знає. — Можливо, я й не наймудріший хлопець у світі, містере Дженкінс, але я також не чийсь лабораторний пацюк.

— Але він не тримається купи, розумієте, — делікатно промовив Дженкінс.

Алберт моргнув:

— Хто?

— Сценарій, який я вам щойно виклав. Він не тримається купи.

— Але ж… ви самі…

— Я казав: «Якби йшлося тільки про літак, я міг би зобразити сценарій». Що й зробив. Гарний сюжет. Якби за ним написати книжку, я певен, мій агент знайшов би для неї видавця. На жаль, у нас справа не тільки в літаку. Нехай Денвер іще міг би бути там, унизу, чомусь з усіма вимкнутими вогнями. Я відстежував, як ми долаємо наш маршрут, звіряючись зі своїм годинником, і тепер можу вам сказати, що те саме не лише з Денвером. Хоч Омаха, хоч Де-Мойн[97] — жодних ознак цих міст нема там, унизу, в темряві, хлопчику мій. Я не помітив там фактично жодного вогника. Ні фермерських будинків, ні зерносховищ з вантажними дворами. Ні швидкісних автомагістралей. Ці речі добре видно вночі, розумієте — з новітнім інтенсивним освітленням вони видніються дуже добре навіть з висоти шести миль. Земля там у суцільній темряві. Тобто, я можу повірити, що існує така державна агенція — достатньо цинічна, щоб задурманити всіх нас, аби лише подивитися на нашу реакцію. Гіпотетично, принаймні. У що я повірити не можу — це в те, що навіть «Шопа» зуміла б переконати всіх і кожного вздовж нашого маршруту вимкнути світло, аби посилити ілюзію, ніби ми залишилися самі-однісінькі.

— Ну… може, все це просто фейк, — висловив припущення Алберт. — Може, ми все ще на землі і все, що ми бачимо за вікнами, нам якось демонструється проекторами. Я колись бачив подібне в якомусь фільмі.

Дженкінс повільно, з сумом похитав головою.

— Я певен, що той фільм був цікавим, проте не вірю, що таке можна здійснити в реальному житті. Не думаю, якщо тільки наша намислена секретна агенція не створила якийсь досконалий ультраширокий екран 3-D проекції. Те, що зараз відбувається, Алберте, відбувається не тільки всередині нашого літака, і впоратися з цим дедукції несила.

— Але ж цей пілот, — дико вигукнув Алберт. — Як бути з тим, що він вигулькнув у потрібному місці в потрібний час?

— Алберте, ви фанат бейсболу?

— Га? Ні. Тобто, інколи я дивлюся «Доджерсів»[98] по телевізору, але не дуже.

— Ну, тоді дозвольте мені розповісти вам про найдивовижнішу статистику одного матчу цієї гри, самою суттю якої і є статистика. У 1957 році, відбиваючи м’яча, Тед Вільямс[99] добіг до бази шістнадцять разів поспіль. Це відбулося протягом шести ігор. У 1941 році Джо Ді Маджіо[100] успішно відбивав у п’ятдесяти шести іграх поспіль, але ймовірність того, що вдалося Ді Маджіо, блідне в порівнянні з ймовірністю досягнення Вільямса, шанси на яке десь ближче до одного проти двох мільярдів. Бейсбольні фанати полюбляють казати, що серію Ді Маджіо ніхто не повторить. Я не згоден. Але я б залюбки заклався на те, що, якщо в наступну тисячу років ще гратимуть у бейсбол, Вільямсові шістнадцять баз підряд так і залишаться рекордом.