Але ж мій штраф сплачено.

Зібравши останні рештки сили, Сем стиснув хоботок правою рукою. Той був гарячим і гидким на дотик. Тонкі ниточки, що вкривали його, впилися йому в руку.

Хоботок сіпався і намагався звільнитися. У якусь мить Сем ледь не випустив його, а тоді стиснув долоню в кулак, загнавши нігті глибоко в м’ясисту поверхню.

— Ось тобі! — вигукнув він. — Я дещо тобі приніс, курво! Я приніс його аж зі сходу Сент-Луїса!

Він розмахнувся лівою рукою і загнав липку кулю червоної лакриці прямо в отвір хоботка, запхнувши її всередину, як багато років тому хлопці запхнули глину у вихлопну трубу «понтіака» Томмі Ріда. Істота хотіла заверещати, але із забитого хоботка вирвалося лише гудіння. Тоді вона знову спробувала висмикнутися із Семових рук. Куля червоної лакриці випнулася зі зсудомленого хобота, мов кривавий пухир.

Сем зіп’явся на коліна, тримаючи рукою звивисту гидку плоть, і кинувся зверху на Арделію-потвору. Вона звивалася й билася під ним, намагаючись його скинути. Вони качалися на купі книжок. Сема жахала сила цієї істоти. Один раз він опинився з нею око до ока і ледь не зледенів від її ненависті й паніки.

А тоді відчув, як вона починає розбухати.

Він відпустив її й поспіхом відповз назад. Істота в заваленому книжками проході тепер скидалася на химерний пляжний м’яч із хоботом, укритий тонкими волосинками, що коливалися, як парості водоростей у набіглій хвилі. Вона качалася проходом, а її хоботок розбухав, як пожежний шланг, зав’язаний у вузол. Сем стежив, застигнувши від жаху, як істота, що називалася Арделією Лорц, задихалася від випарів власних нутрощів.

Яскраво-червоне плетиво кровоносних судин здулося на її напруженій шкірі. Очі випнулися й тепер дивилися на Сема з приголомшеним подивом. Істота зробила останню спробу позбутися м’якої лакричної кулі, але її хоботок був так широко розкритий, коли тягнувся до їжі, що тепер видути з нього лакрицю стало неможливо.

Сем зрозумів, що зараз станеться, і прикрив обличчя рукою за мить до того, як істота вибухнула.

Шматки чужинської плоті розлетілися на всі боки. Згустки крові заляпали Семові руки, груди й ноги. Він скрикнув від одночасної огиди й полегшення.

За мить аварійний вогник блимнув і згас, знову зануривши їх у темряву.

Темрява й цього разу тривала зовсім недовго, але Семові вистачило цих кількох секунд, щоб відчути зміну. Він збагнув її розумом — то було ясне усвідомлення того, що навколишня дійсність раніше була наче вивихнута із суглоба, а тепер знову стала на своє місце. Цього разу спалахнули всі чотири аварійні лампи. Замість гучного дзижчання, тепер їхні батареї тихо й розмірено гули, яскраво освітлюючи приміщення й заганяючи тіні до його найдальших куточків. Сем не знав, чи світ 1960 року, у який вони ввійшли, коли натрієвий ліхтар змінився ртутним, був справжнім, а чи лише марою, але тепер він зник.

Перекинуті стелажі знову стояли рівно. На підлозі проходу лежали книжки — близько дюжини, — але їх він міг збити на землю сам, коли зводився на ноги. Ревіння бурі надворі стихло до невиразного шелестіння. Сем чув щось схоже на дрібненький дощик, що падав на дах.

Арделія-потвора зникла. Ані на підлозі, ані на книжках, ані на собі Сем не побачив розбризканої крові чи шматків м’яса.

Від неї залишився лиш один знак: золота сережка, що виблискувала на підлозі.

Сем став на тремтячі ноги й копнув сережку подалі від себе. Очі йому затягло сірою пеленою, і він похитнувся, заплющивши повіки, й застиг, ледь не зомлівши.

— Семе! — Це була Наомі. Вона плакала. — Де ти, Семе?

— Тут! — Він підняв руку, міцно вхопився за волосся і смикнув угору. Може, то була й дурість, але вона допомогла. Пелена перед очима повністю не розвіялася, але трохи відступила. Сем рушив до кутка для каталогізації, ступаючи широкими й обережними кроками.

Там стояв той самий стіл — невиразний шматок дерева на коротких ніжках, — але лампу зі старомодним абажуром із китичками замінив флуоресцентний світильник. Пошарпану друкарську машинку і «Ролодекс»[254] змінив комп’ютер «Епл». Якщо в Сема й залишалися сумніви щодо того, у якому він зараз часі, то швидкий погляд на картонні коробки на підлозі переконав його остаточно; вони були повні пухирчастого поліетилену й пінопласту.

Наомі й досі стояла коло Дейва на колінах у кінці проходу, і коли Сем підійшов до неї, то побачив, що вогнегасник (хоч минуло тридцять років, здавалося, що він той самий) вже був міцно закріплений на стіні… але відбиток його ручки й досі виднівся на щоці й лобі Дейва.

Побачивши Сема, Дейв розплющив очі ширше й усміхнувся.

— Не… погансько, — прошепотів він. — Закладаюся, ти… й не знав, що… здатен на таке.

— Так і є, — сказав він. — Я не знав. — Сема охопило казкове, безжурне відчуття полегшення. Він нахилився й підніс три пальці до Дейвових очей. — Скільки ти бачиш пальців?

— Приблизно… сімдесят чотири, — прошепотів Дейв.

— Я викличу «швидку», — сказала Наомі й почала підводитися. Дейв ухопив її за зап’ястя, перш ніж вона встигла це зробити.

— Ні. Не зараз. — Він перевів очі на Сема. — Нахилися нижче. Я не можу кричати.

Сем схилився над старим. Дейв поклав тремтячу руку на його потилицю. Сем відчув дотик Дейвових губ до свого вуха, і йому довелося примусити себе не сіпатися — було лоскотно.

— Семе, — прошепотів він. — Вона чекає. Пам’ятай… вона чекає.

— Що? — спитав Сем. Він почувався майже повністю розрядженим. — Дейве, про що ти говориш?

Але Дейвова рука впала додолу. Він глянув на Сема, груди Дейва здіймалися швидко й неглибоко.

— Я йду, — сказала пригнічена Наомі. — Там, на столі для книжок, стоїть телефон.

— Ні, — зупинив Сем.

Вона розвернулася до нього, її очі спалахнули, і вона люто вишкірилася, показавши білі зуби.

— Як це «ні»? Чи ти здурів? У нього череп пробитий, і це щонайменше! Він…

— Він відходить, Саро, — м’яко сказав Сем. — Він відійде вже дуже скоро. Посидь із ним. Будь його другом.

Вона глянула вниз і побачила те, що бачив Сем. Зіниця лівого ока Дейва стислася до розмірів вістря голки, а зіниця правого збільшилася й застигла.

— Дейве? — налякано прошепотіла вона. — Дейве?

Але Дейв знову дивився на Сема.

— Пам’ятай, — шепотів він. — Вона че…

Його очі зупинилися й застигли. Груди здійнялися ще раз… опустилися… і більше не піднімалися.

Наомі почала схлипувати. Вона приклала руку до щоки й заплющила очі. Сем присів, боляче вдарившись колінами, й обійняв її за талію.

Тієї й наступної ночі Сем Піблз не спав. Він лежав у ліжку, ввімкнувши світло на всьому другому поверсі, й думав над останніми словами Дейва Данкана: «Вона чекає».

Над ранок другої ночі слова старого почали здаватися йому зрозумілішими.

Сем думав, що Дейва ховатиме Баптистська церква Провербії, і трохи здивувався, коли виявилося, що десь між 1960 і 1990 роками старий став католиком. Службу відправляли в костелі св. Мартина одинадцятого квітня. Був вітряний день, що ніяк не міг зробити вибір між хмарами й холодним сонячним промінням ранньої весни.

Після церемонії на кладовищі в «Домі Ангола» влаштували поминки. На ту пору, коли приїхав Сем, там зібралося вже майже сімдесят людей, що розійшлися маленькими групками по кімнатах першого поверху. Усі вони знали Дейва і говорили про нього з гумором, повагою і незмінною любов’ю. Усі пили імбирний ель із пінопластових стаканів і їли канапки. Сем ходив від однієї групи до іншої, обмінювався кількома словами зі знайомими, але не зупинявся для тривалішої розмови. Він рідко виймав руку з кишені темного пальта. По дорозі з церкви Сем заїхав до «Піґлі-Віґлі», і тепер в тій кишені шаруділо півдюжини целофанових пакунків: чотири довгі й тонкі, а решта — прямокутні.

Сари ніде не було.