Він уже хотів іти, коли помітив Люкі й Рудольфа, що сиділи разом у кутку. Між ними стояла дошка для крибеджу[255], але вони не грали.

— Привіт, хлопці, — сказав Сем, підходячи до них. — Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене…

— Чого ж не пам’ятаємо, — мовив Рудольф. — Хто ми, по-твойому, такі? Двійко бевзів? Ти друг Дейва. Ти приходив того дня, як ми малювали плакати.

— Правильно! — підтвердив Люкі.

— Ти знайшов ті книжки, що шукав? — спитав Рудольф.

— Так, — усміхнувся Сем. — Таки знайшов.

— Добре! — вигукнув Люкі.

Сем витягнув чотири тонкі целофанові пакунки.

— Я вам, хлопці, дещо приніс, — сказав він.

Люкі глянув, і його очі спалахнули.

— «Слім-Джими», Дольфе! — він вдоволено вишкірився. — Глянь! Хлопець Сари приніс нам усім сраних «Слім-Джимів»! Пречудово!

— Так, я краще їх заберу, диваче, — сказав Рудольф і схопив пакунки. — Цей пришелепко зжере їх усі зараз, а тоді, знаєш, усереться вночі прямо в ліжку, — пояснив він Семові. Рудольф розгорнув один «Слім-Джим» і подав його Люкі. — Бери, дурнику. Решту я збережу тобі на потім.

— Візьми й собі один, Дольфе. Бери.

— Та краще не треба, Люкі. Від них мені пече з обох кінців.

Сем пропустив цю сценку повз вуха. Він втупився поглядом у Люкі.

— Хлопець Сари? Де ти таке почув?

Люкі відкусив половинку «Слім-Джима» і підвів очі на Сема. Вираз його обличчя був водночас доброзичливий і лукавий. Він приклав пальця збоку до носа і сказав:

— У Програмі новини розходяться швидко, сонечку. Дуже, дуже швидко.

— Та нічого він не знає, — сказав Рудольф, допивши імбирний ель. — Він просто теліпає язиком, бо йому подобається звук.

— Дідька лисого! — заверещав Люкі, відкусивши ще один добрячий шмат «Слім-Джима». — Я знаю, бо мені Дейв сказав! Учора ввечері! Мені наснився сон, і в ньому був Дейв, і він сказав мені, що цей хлопець — Сарин любчик!

— А де Сара? — спитав Сем. — Я думав, що вона прийде.

— Я балакав із нею після благословення, — озвався Рудольф. — Сказала мені, що ти знатимеш, де її шукати, якщо пізніше захочеш побачити. Сказала, що ти її там уже бачив.

— Вона дуже любила Дейва, — додав Люкі. Раптова сльоза скотилася з його нижньої повіки. Він витер її тильним боком долоні. — Ми всі його любили. Дейв завжди так сильно намагався триматися. Тому дуже й дуже прикро. Дуже зле. — І Люкі зненацька розридався.

— Я скажу вам дещо, — мовив Сем, присівши біля Люкі навпочіпки й подавши йому хустинку. Він був ладен і собі заплакати й боявся того, що йому зараз треба було зробити… або принаймні спробувати. — Врешті-решт, він таки зміг. Він помер тверезим. Хто б вам що не казав, пам’ятайте мої слова, бо це правда. Дейв помер тверезим.

— Амінь, — шанобливо сказав Рудольф.

— Амінь, — погодився Люкі. Він повернув Семові хустинку. — Дякую.

— Не варто, Люкі.

— Скажи… а в тебе нема більше тих сраних «Слім-Джимів», га?

— Нема, — сказав Сем і всміхнувся. — Знаєш, як кажуть, Люкі: одного забагато, а тисячі ніколи не вистачить.

Рудольф засміявся. Люкі також усміхнувся… а тоді знову приклав кінчик пальця до носа.

— А як щодо четвертака… четвертака зайвого не знайдеш, га?

Сем спершу подумав, що Сара могла піти до бібліотеки, але це не відповідало Дольфовим словам — вони з нею були в бібліотеці лише раз, у ту жахливу ніч, яка вже начебто сталася років десять тому, але вони ходили туди разом; Сем не «побачив» її там, як бачиш когось крізь вікно чи…

Тоді він пригадав, коли побачив Сару крізь вікно тут, у «Домі Ангола». Вона сиділа на задвірку разом із групою людей і робила те, що допомагає їм утриматися від пияцтва. Тож Сем пройшов кухнею, як зробив і в той день, і привітався з іще кількома людьми. В одній із маленьких групок стояли Берт Айверсон і Елмер Бескін, вони пили пунш із морозивом і слухали літню жінку, котрої Сем не знав.

Він вийшов із кухні на задворовий ґанок. Надворі знову посіріло і здійнявся поривчастий вітер. Задвірок стояв порожнім, але Сем наче помітив, як за кущами, що позначали його межу, промайнула пляма пастельного кольору.

Він зійшов сходами й перетнув задвірок, зауваживши, що його серце знову почало калатати. Його рука ще раз ковзнула до кишені й цього разу витягла два целофанових пакунки. То була лакриця «Булз-Ай». Сем розірвав обгортку й почав розминати лакрицю в кульку, набагато меншу за ту, яку качав у «датсані» в понеділок увечері. Від солодкого, цукристого запаху нудило не менше, ніж завжди. Сем почув, як здалеку наближається потяг, що нагадало йому про той сон, у якому Наомі обернулася на Арделію.

Запізно, Семе. Уже запізно. Справу зроблено.

Вона чекає. Пам’ятай… вона чекає.

У снах іноді так багато правди.

Як вона пережила ці роки? Усі роки, що минули з тих часів? Вони так і не подумали про це. Як вона переходила від однієї людини до іншої? Про це вони себе теж не спитали. Можливо, істота, що здавалася жінкою на ім’я Арделія Лорц, під маскою ілюзій і чарів була схожою на тих личинок, що замотуються в кокони на розгілках дерев, укриваються під захисним павутинням, а тоді вибираються з них і летять до місця своєї смерті. Личинка в коконі лежить собі мовчки, чекає… змінюється…

Вона чекає.

Сем ішов далі, продовжуючи розминати маленьку смердючу кульку того, що бібліотечний полісмен — його бібліотечний полісмен — украв і перетворив на кошмарну субстанцію. Тепер, за допомогою Наомі й Дейва, та речовина знову змінилася і стала засобом порятунку.

Бібліотечний полісмен притиснув до себе Наомі. Він приставив рота ззаду до її шиї, ніби хотів поцілувати. А натомість кашлянув.

Мішечок, що теліпався на шиї Арделії-потвори. Обвислий. Порожній.

Будь ласка, хоч би ще не було запізно.

Сем пройшов крізь рідкий рядочок кущів. Наомі Сара Гіґґінс стояла з іншого боку, притиснувши долоні до грудей. Вона кинула на Сема короткий погляд, і його вразили блідість її щік і змучений вигляд очей. Тоді вона знову подивилася на залізничну колію. Потяг наближався. Скоро вони зможуть його побачити.

— Привіт, Семе.

— Привіт, Саро.

Сем обійняв її за талію. Вона не заперечила, але її тіло під його рукою було закляклим, негнучким, непіддатливим. «Хоч би ще не було запізно», — знову подумав він, а тоді згадав Дейва.

Вони покинули його там, у бібліотеці, підперши відчинені двері на вантажній платформі гумовим бруском. Сем зателефонував із автомата за два квартали звідти й повідомив про відчинені двері. Коли диспетчер спитав його ім’я, він повісив слухавку. Тож Дейва знайшли і, природно, встановили, що смерть настала в результаті нещасного випадку, а деякі люди в місті зробили очікуваний висновок: іще один старий п’яничка відбув до великої винарні на небесах. Вони подумали, що він ішов собі вулицею з бутлем у руці, побачив відчинені двері, забрів усередину, упав і вдарився в темряві об вогнегасник. Кінець. Посмертний звіт, у якому йшлося про відсутність у крові Дейва алкоголю, анітрохи не міг змінити цих припущень — навіть серед поліції. «Просто всі чекають, що п’яниця помре смертю п’яниці, — подумав Сем, — навіть коли це не так».

— Як почуваєшся, Саро? — спитав він.

Вона втомлено подивилася на нього.

— Не дуже добре, Семе. Геть недобре. Не можу спати… не можу їсти… голова повна найжахливіших думок… це наче геть не мої думки… і я хочу випити. Це найгірше. Я хочу пити… і пити… і пити. Зустрічі не допомагають. Уперше в житті зустрічі мені не допомагають.

Вона заплющила очі й почала плакати. Сара схлипувала безсило й розгублено.

— Це зрозуміло, — м’яко погодився він. — Як же вони можуть допомогти? Ніяк, правда? Гадаю, вона дуже хотіла б, щоб ти знову почала пити. Вона чекає… але це не означає, що вона не голодна.

Сара розплющила очі й глянула на нього.

— Що… Семе, про що ти говориш?

— Мабуть, про живучість, — сказав він. — Про впертість зла. Як воно вміє чекати. Яким буває хитрим і сильним, як збиває з пуття.