Одинадцятирічна Меґ була значно менш граційною. Вона поточилася вперед, до стола, вдарившись об нього животом. Удар був достатньо сильним, щоб завдати їй болю, проте останні півтора року вона тричі на тиждень відвідувала балетні курси в YWCA[260]. Грації їй, може, й бракувало, та балет вона любила, тож танці, на щастя, загартували м’язи її живота достатньо, щоб витримати удар, не гірше ніж автомобільні амортизатори, що пом’якшували поїздку дорогою, помережану ковбанями. Та все ж таки наступного дня від удару в неї проступила чорно-синя смуга над стегнами, якій знадобилося майже два тижні щоб спочатку зарожевіти, потім зжовкнути і лише тоді зникнути… зворотний шлях знімка від «Полароїда».

Коли відбулася ця аварія Руба Ґолдберґа[261], Меґ до пуття й не втямила, що сталося; вона просто врізалася в стіл і скрикнула. Стіл нахилився. Святковий торт, що потрапив на передній план першого Кевінового знімка, зробленого новою камерою, зісковзнув зі столу. Місіс Делеван не встигла навіть запитати: «Меґ, із тобою все гаразд?», коли решта торта впала на «Сан-660» зі смаковитим чвак! — і солодкі бризки вкрили їхнє взуття та плінтус попід стіною.

Видошукач, весь перемащений голландським шоколадом, виглядав мов перископ. Оце й усе.

З днем народження, Кевіне.

Того вечора Кевін і містер Делеван сиділи у вітальні на дивані, коли зайшла місіс Делеван, розмахуючи двома пошарпаними аркушами паперу, скріпленими докупи. І Кевін, і містер Делеван тримали на колінах розгорнуті книги («Найкращі та найкмітливіші» — батько, «Стрілянина в Ларедо» — син), але вони майже не читали, а витріщалися на камеру «Сан», що, потрапивши в неласку, лежала на кавовому столику посеред купи полароїдних фотознімків. На всіх знімках проступило точнісінько те саме зображення.

Меґ сиділа перед ними на підлозі, дивлячись по відику взятий на прокат фільм. Кевін не був певен, що то була за стрічка, але, судячи з натовпу людей, що галасували й метушилися, він припускав, що то якісь жахи. Меґ їх просто обожнювала. Батьки вважали це проявом поганого смаку (містер Делеван, зокрема, часто обурювався, називаючи їх «дешевим непотребом»), але сьогодні ніхто й слова не сказав. Кевін гадав, що вони просто вдячні, що Меґ, нарешті, припинила скаржитися на забитий живіт і розмірковувати вголос, які ж саме симптоми розірваної селезінки.

— Ось де вони, — промовила місіс Делеван. — Я знайшла їх з другої спроби на дні моєї сумочки. — Вона простягнула папери — розрахункову квитанцію з «ДжіСі Пенні»[262] та чек «МастерКард» — своєму чоловікові. — От коли треба, ніколи не можу знайти нічого з першої спроби. Напевно, ніхто не може. Це наче якийсь закон природи.

Вона глипнула на чоловіка та сина, взявшись у боки.

— У вас такий вигляд, наче хтось сімейного котика зачавив.

— У нас немає кота, — відказав Кевін.

— Ну, ви мене зрозуміли. Шкода, звісно, але з тим якось дамо собі раду. У «Пенніз» її охоче обміняють….

— Щодо цього я не певен, — мовив Джон Делеван. Він підняв камеру, роздивившись її з відразою (майже глузливо), потому знову відклавши. — Коли вона вдарилася об підлогу, то надщербилася. Бачиш?

Місіс Делеван зиркнула краєм ока:

— Що ж, якщо не захочуть у «Пенніз», то я переконана, що це зробить компанія «Полароїд». Я про те, що є очевидним — справа тут зовсім не в її падінні. Перший знімок був такий самий, як і всі інші, а Кевін зробив його, перш ніж Меґ звалила камеру зі столу.

— Я не хотіла, — сказала Меґ, не обертаючись. На екрані крихітна постать — зловісна лялька на ім’я Чакі, якщо Кевін правильно її розпізнав, — наздоганяла маленького хлопчика. Чакі був одягнутий у синій комбінезон і розмахував ножем.

— Знаю, люба. Як твій живіт?

— Болить, — відказала Меґ. — Трішки морозива втамує біль. Ще залишилося?

— Так, думаю, що так.

Меґ обдарувала матір своєю переможною посмішкою:

— Можеш принести мені трохи?

— У жодному разі, — люб’язно відповіла місіс Делеван. — Піди й сама візьми. І що ти таке жахливе дивишся?

— «Дитяча гра», — пояснила Меґ. — Тут про ляльку Чакі, що оживає. Чудово.

Місіс Делеван зморщила ніс.

— Ляльки не оживають, Меґ, — озвався батько. Він промовив це якось байдуже, ніби знаючи наперед, що то марна справа переконувати дочку.

— А Чакі ожив, — сказала Меґ. — У фільмах будь-що може трапитися. — Вона скористалася дистанційкою, фільм на екрані завмер, та пішла по морозиво.

— Чого їй так кортить дивитися цю гидоту? — майже жалібно запитав містер Делеван у своєї дружини.

— Гадки не маю, любий.

Однією рукою Кевін підняв камеру, другою взявши декілька проявлених фото — загалом вони зробили їх майже дюжину.

— Щось я не певен, що хочу відшкодування, — промовив він.

Його батько вирячився на нього:

— Що? Господи Ісусе.

— Ну, — почав виправдовуватися Кевін, — я лише кажу, що, може, варто про це подумати. Тобто це ж не звичайний дефект, правда? Якби знімки виходили перетримані… або недопроявлені… або просто чорні… це одна річ. Але як може бути щось подібне? Те саме зображення раз по раз? Ось погляньте! І тут вулиця зображена, а ми ж їх усі в будинку робили!

— Просто якийсь розіграш! — відповів йому батько. — Мусить бути. Треба негайно обміняти цю кляту штукенцію та забути про неї.

— Не думаю, що це розіграш, — сказав Кевін. — По-перше, якось це занадто хитромудро для розіграшу. Як налаштувати камеру робити той самий знімок знов і знов? Плюс психологія якась неправильна.

— Психологія, кажеш, — мовив містер Делеван, пустивши очі під лоба та поглянувши на дружину.

— Так, психологія! — твердо відповів Кевін. — Коли хтось підлаштовує сигарету, щоб та вибухнула, чи дає тобі перцеву гумку, то швендяє десь поблизу, щоб побачити все на власні очі, хіба ні? Тому, якщо це не якісь ваші з мамою жарти…

— З твого батька кепський жартівник, любий, — промовила місіс Делеван, м’яко констатуючи очевидне.

Містер Делеван дивився на Кевіна, міцно стиснувши губи. Це був той погляд, що завжди з’являвся на його обличчі, коли він спостерігав, як син поволі рухається до тієї частини бейсбольного поля, де завжди почувається як удома: ліве поле. Дальнє ліве поле. Була в Кевіна якась неусвідомлена, інтуїтивна риса, що завжди спантеличувала та бентежила його. Він не знав, звідки вона йому дісталася, та був певен, що то не від його сім’ї.

Кевін зітхнув і знову поглянув на камеру. Шматочок чорного пластику надщербився в лівій частині корпуса, а ще була тріщина, не товстіша за людську волосину, від центру й донизу на об’єктиві видошукача. Тріщина була настільки тоненькою, що цілком зникала, якщо підняти камеру врівні з оком, намагаючись зробити знімок, якого ніколи не вийде, — те, що таки вийде, лежало на кавовому столику, а ще близько дюжини прикладів — у їдальні.

Те, що виходило, було чимось схожим на втікача з місцевого притулку для тварин.

— Гаразд, ну і що ж, у біса, ти будеш із нею робити? — запитав він. — Це я до того, Кевіне, що треба все добре обміркувати. Яка користь із камери, що раз по раз робить той самий знімок?

Проте Кевін міркував не про практичну користь. Насправді він зовсім не думав. Він відчував… і пригадував. У мить, коли він натиснув спуск затвора, одна чітка думка

(вона моя)

заповнила його розум настільки, наскільки миттєво білий спалах освітив його очі. Ця думка, довершена і водночас непоясненна, супроводжувалася потужною сумішшю емоцій, котрі Кевін і досі не міг до пуття розпізнати… проте він гадав, що страх та хвилювання переважали.

Та й до того ж — його батько завжди волів дивитися на речі виважено. Йому ніколи не збагнути Кевінової інтуїції чи зацікавленості Меґ ляльками-убивцями на ім’я Чакі.

Меґ повернулася із величезним тарелем, повним морозива, та знову ввімкнула фільм. Цього разу хтось намагався підсмажити Чакі паяльником, та це не завадило йому й далі вимахувати ножем.