— Ви двоє ще й досі сперечаєтеся?

— У нас дискусія, — відказав містер Делеван. Його губи були стиснуті ще дужче, ніж завше.

— Ага, звісно, — мовила Меґ, всідаючись на долівку та схрещуючи ноги. — Ти так завжди кажеш.

— Меґ? — люб’язно звернувся до сестри Кевін.

— Що?

— Якщо трощитимеш стільки морозива, зважаючи на розірвану селезінку, помреш уночі жахливою смертю. Звісно, може, твоя селезінка і не розірвана, та все ж таки…

Меґ показала йому язика та повернулася до свого фільму.

Містер Делеван дивився на сина зі змішаним виразом любові та роздратування:

— Послухай, Кеве, це твоя камера. Щодо цього жодних заперечень. Роби з нею, що хочеш. Але…

— Тату, тобі аніскілечки не цікаво, чому вона робить той самий знімок?

— Ні, — відповів Джон Делеван.

Тут уже Кевін закотив угору очі. Тим часом місіс Делеван спостерігала то за тим, то за тим, наче людина, яка щиро насолоджується гарним тенісним матчем. Це, до речі, було не далеким від правди. Вона вже роками спостерігала, як син і чоловік сперечаються, і їй це й досі не набридло. Іноді місіс Делеван переймалася тим, чи Джон і Кевін хоч колись зрозуміють, наскільки вони подібні.

— Що ж, я хочу все обміркувати.

— Чудово. Але май на увазі, я можу заскочити завтра до «Пенніз» та обміняти її — якщо, звісно, ти захочеш і вони погодяться обміняти пошкоджену одиницю товару. Хочеш її залишити, хай буде так. Я вмиваю руки. — Він притьмом обтрусив долоні на підтвердження сказаного.

— Припускаю, що моя думка нікому не цікава, — промовила Меґ.

— Усе правильно, — відказав Кевін.

— Ну, звісно, цікава, Меґ, — озвалася місіс Делеван.

— Я думаю, що камера надприродна, — проказала дівчинка. Вона злизала морозиво з ложки. — Гадаю, що то Маніфестація[263].

— Цілковита маячня, — відразу відповів містер Делеван.

— Ні, не маячня, — заперечила Меґ. — Так уже виходить, що це єдине можливе пояснення. Ти так не думаєш лише тому, що не віриш у такі речі. Тату, якщо б до тебе колись підлетів привид, то ти б його і не помітив. Що думаєш, Кеве?

Якусь мить Кевін не міг відповісти. Відчуття було таке, наче ще одна лампочка спалахнула, цього разу десь у нього в голові, а не в кімнаті.

— Кеве? Земля викликає Кевіна!

— Думаю, щось у цьому є, курдуплю, — повільно мовив він.

— О Боже милий! — Джон Делеван підвівся. — Це просто помста Фредді та Джейсона[264] — моя дитина гадає, що її подарунок на день народження переслідуваний привидами. Я йду спати, але перед тим наостанок хочу сказати ще дещо. Камера, що робить знімки тієї самої речі раз по раз — особливо чогось настільки звичного, як на цих зображеннях, — нудотна маніфестація надприродного.

— Усе ж таки… — проказав Кевін. Він тримав фото в руках як карти, наче й не певний, чи грати йому цю партію.

— Думаю, нам час уже всім іти спати, — бадьоро промовила місіс Делеван. — Меґ, якщо ти вже вирішила завершити перегляд цього кінематографічного шедевру, то можеш зробити це вранці.

— Але вже майже кінець! — заскиглила Меґ.

— Я піднімуся разом із нею, мамо, — сказав Кевін, і за п’ятнадцять хвилин, коли зі зловісним Чакі було покінчено (принаймні до виходу сиквелу), він так і зробив.

Та тієї ночі сон не одразу прийшов до Кевіна. Він довго пролежав у кімнаті, дослухаючись до звуку пізньолітнього вітру та шарудіння листя надворі, які пошепки говорили одне з одним, розмірковуючи про те, що могло змусити камеру робити той самий знімок знову й знову і що б це могло значити. Кевін лише почав поринати в сон, коли усвідомив, що вже вирішив: він залишить камеру «Полароїд-Сан», принаймні ще на трішки.

Вона моя, знову спало йому на думку. Він перевернувся на бік, заплющив очі і вже за сорок секунд міцно спав.

Посеред клацання й цокання, які, здавалося, лунали від щонайменше п’ятдесяти тисяч годинників, Реджинальд «Батя» Меррілл, аніскілечки на них не зважаючи, посвітив пучком променів із ґаджета, навіть тоншого за лікарський офтальмоскоп, у Кевіновий «Полароїд-660», поки хлопець стояв поряд. Батині окуляри, які для роботи зблизька йому були не потрібні, наразі підпирали його лису макітру.

— У-угу, — пробурмотів він, вимкнувши світло.

— Отже, ви знаєте, що з ним не так? — запитав Кевін.

— Нє-а, — відповів Батя Меррілл, різким порухом закривши тепер уже порожній відсік для плівки. — Гадки не маю. — І до того, як Кевін устиг бодай щось сказати, годинники почали вибивати четверту, і на якусь мить подальша розмова здалася абсурдною.

«Я хочу все обміркувати», — сказав він батькові того ж вечора, як йому виповнилося п’ятнадцять, — тепер уже три дні тому — та заява ошелешила їх обох. У дитинстві він узяв собі за звичку не замислюватися над природою речей, тож містер Делеван у глибині душі сподівався, що Кевін ніколи не стане думати про якісь такі речі… Обоє вони, як це нерідко буває з батьками та синами, були переконані, що їхня поведінка й різні способи мислення ніколи не зміняться, а їхні стосунки таким чином закріпляться назавжди… і дитинство триватиме нескінченно. «Я хочу все обміркувати» — безкраїй всесвіт можливих змін таївся в цій заяві.

Ба більше, як людська істота, що всі попередні роки свого життя ухвалювала більшість рішень, керуючись радше інстинктами, аніж логічними висновками (а він був із тих щасливців, чиї інстинкти майже повсякчас підказували йому правильні рішення, — тобто з тих, хто збиває розсудливих людей із пантелику), Кевін був здивований і заінтригований відкриттям, що опинився на Рогах Дилеми.

Ріг № 1: йому хотілося мати камеру «Полароїд», він нарешті її отримав на свій день народження, але, чорт забирай, він-бо хотів справну камеру «Полароїд».

Ріг № 2: його надзвичайно заінтригувало, як Меґ завела мову про надприродне.

Від його молодшої сестри за милю віяло чудернацтвом, проте вона аж ніяк не була дурненькою, та й Кевінові не здалося, що вона сказала про це якось байдуже чи бездумно. Його батько, котрий радше походив із племені Розсудливих, аніж Інстинктових, звісно, поглузував, але Кевін зрозумів, що не може вчинити так само… принаймні поки що. Те слово. Те чарівливе, екзотичне слово. Воно обернулося на постамент, довкола якого блукав його розум.

Я думаю, що то Маніфестація.

Кевін був зачудований (навіть трохи зажурений), що то лише Меґ вистачило розуму — чи відваги — висловити те, що спало на думку їм усім, зважаючи на те, якими дивними були знімки, що робив «Сан», та, правду кажучи, у тому й не було нічого дивного. Побожною сім’єю вони не були; церкву відвідували лише кожного третього Різдва, коли приїздила тітка Гільда, щоб разом із ними відсвяткувати. Щодо решти родичів, то за винятком нечастих весіль чи похоронів то було й усе. Якщо хтось із них і вірив у прихований від ока світ — то була Меґан, якій спокою не давали воскреслі трупи, живі ляльки та автівки, що оживали й збивали тих, кого не вподобали.

Жоден із батьків не мав зацікавлення химерним. Уранішніх гороскопів у газетах ніхто з них не читав; вони б нізащо не сплутали комету чи падучу зорю з посланням Всемогутнього; коли якась парочка і могла б розгледіти лик Ісуса в рештках енчилади, то Джон і Мері Делевани побачили б лише пересмажену енчиладу.

Тож не дивно, що Кевін, котрий навіть гадки не мав, що в кратерах Місяця можна розгледіти фігури й обличчя (бо ж ані мама, ані тато не гралися з ним у Чоловічка на Місяці[265]), так само не міг навіть припустити можливість надприродної Маніфестації в камері, що знімала те саме зображення знову й знову, чи то в приміщені, чи надворі, чи навіть у стінній шафі його спальні, допоки цю думку не озвучила його сестра, що якось надіслала фанатського листа Джейсонові та отримала у відповідь глянцевий фотознімок з автографом — того самого хлопця в закривавленій хокейній масці.