Дорогою струшувало й підкидало, а менш ніж за п’ятсот футів унизу простягався пожадливий Атлантичний океан. Пілот же бадьоро теревенив протягом усього шляху. Батя кивав і відказував «атож», коли це здавалося слушним, хоча його й турбувала більше власна неминуча загибель, а не балаканина пілота. Тоді попереду виринув острів із жахливою, самогубно-короткою посадковою смугою та будиночком із червоного дерева й плитняку. Пілот скерував літак додолу, від цього старий бідолашний кислотно-зморщений шлунок Баті опустився до самого низу. Вони з гуркотом сіли, а тоді вже якимсь дивом проїхали до зупинки, живі й неушкоджені, а Батя міг і далі собі вірити, що Бог — то лише чергова вигадка Капелюшників… принаймні до тієї миті, коли доведеться залізти в той чортів літак на зворотному шляху.

— Гарна днина для польотів, еге ж, містере Меррілл? — запитав пілот, спускаючи перед ним східці.

— Найліпша, — гмикнув Батя, закрокувавши доріжкою до будинку, де святкова індичка вже нетерпляче чекала на нього.

Батя пообіцяв «найчудакуватішу штукенцію, яка будь-коли траплялася», тож Седрік Мак-Карті аж зі штанів вистрибував. Він, думав Батя, побіжно зиркне, аби очі відвести, а тоді розрахується зеленню. На материк Батя повернувся через сорок п’ять хвилин, заледве реагуючи на струшування й підкидання, навіть тряску, від якої живіт у вузол скручувало, коли «Біч» час від часу потрапляв у повітряні ями. Він був стриманим, розсудливим чоловіком.

Батя спрямував «Полароїд» на Капелюшника і зробив його знімок. Доки вони чекали, поки знімок проявиться, Капелюшник зробив фото Баті… і коли спрацював спалах, то чи почув він щось? Чи почув низьке, потворне гарчання чорного пса, чи, може, то лише витвір уяви? Уява, найпевніше. Батя за своє життя провернув декілька дивовижних оборудок, а для цього треба мати уяву.

Та все ж таки…

Седрік Мак-Карті, головно пенсіонер-промисловець, а за сумісництвом екстраординарний Капелюшник, дивився з дитячим захватом, як проявляються знімки, і коли зображення, врешті, проступило, він виглядав вдоволено і навіть трохи іронічно, тож Батя добре знав, спираючись на свій багаторічний досвід, що жодні вмовляння, лестощі, ба навіть завуальовані натяки на те, що він має іншого клієнта, який слинить за цією камерою, не матимуть на Седріка впливу. Велика помаранчева вивіска «НЕ ЦІКАВО» зринула в голові Седріка Мак-Карті.

Але чого?

Трясця, чого?

На знімку, що його зробив Батя, у тому відблиску, поміченому ще Кевіном на зморшкуватій морді пса, тепер виразно можна було розгледіти зуб — хіба що саме слово зуб, як не крути, не дуже тут пасувало. То було ікло. А на тому знімкові, що зробив Мак-Карті, помітні були й наступні зуби.

«Йобана псина має пащу, як ведмежий капкан», — подумав Батя. Мимохіть у голові зринула думка про його руку у псовій пащі. У його уяві пес не кусав, не жер йому руку, а перемелював її, наче зубчики деревоподрібнювача перемелювали кору, листя й невеличкі галузки. «Скільки б це зайняло?» — подумав він, глянувши на ті каламутні очі, що визирали на нього із зарослої морди, і зрозумів, що недовго. Або припустімо, пес ухопив би його за промежину? Припустімо…

Та Мак-Карті щось запитав і очікував на відповідь. Батя глянув на чоловіка, і рештки надії, що йому таки вдасться переконати його купити камеру, випарувалися. Екстраординарного Капелюшника, котрий би залюбки перебув із вами день, силкуючись прикликати привид вашого любого спочилого дядька Неда, не було. Замість нього з’явився інший Мак-Карті: твердолобий реаліст, який потрапляв до списку багатіїв Америки журналу «Форчун»[303] дванадцять років поспіль — не тому, що був дурником, якому судилося успадкувати чималі статки, багато грошей і чесний, сумлінний персонал, а тому, що був генієм у галузі аеродинамічного конструювання. Він був не настільки багатим, як Говард Г’юз[304] у розквіті своєї кар’єри, та й не настільки схибленим, як Г’юз наприкінці життя. Коли справа доходила до парапсихічних явищ, Мак-Карті був неабияким Капелюшником. Проте за межами цієї зони він був акулою, на тлі якої подібні до Баті Меррілла виглядали немов пуголовки в ковбані.

— Перепрошую, — сказав Батя. — Я тут трохи витаю в хмарах, містере Мак-Карті.

— Кажу, що це дивовижно, — мовив Седрік. — Особливо певні ознаки того, що між кожним знімком час по той бік минає. Як це працює? Камера в камері?

— Не дуже петраю, про що ви.

— Ні, не камера, — відповів Мак-Карті, говорячи сам до себе. Він підняв камеру і струснув біля вуха. — Імовірніше, якийсь роликовий пристрій.

Батя витріщився на чоловіка й гадки не маючи, про що той торочить… хай там як, а вивіска й далі показувала «НЕ ЦІКАВО». Та клята безбожна подорож у маленькому літаку (яка невдовзі повториться), і все марно. Але чого? Чого? Він був настільки певен у цьому чолов’язі, який би повірив вам на слово, коли б ви сказали, що Бруклінський міст був примарним міражем із «тамтого боку». Тож чого?

— Звісно ж, гнізда! — вигукнув Мак-Карті, радий, мов дитина. — Гнізда! Там круговий ремінь, натягнутий на шків усередині корпусу, а в нього вбудовані гнізда. У кожному гнізді проявлений полароїд із зображенням пса. Безперервність свідчить, — він пильно поглянув знову на знімки, — що пса, певно, зняли, а полароїди нарізали з окремих кадрів. Коли затвор спрацьовує, знімок випадає з гнізда і виходить. Батарея живить механізм приводу ременя, щоб той переміщав наступний знімок, і — вуаля!

Умить приємний вираз на його обличчі зник, і Батя побачив чоловіка, який виглядав так, наче проклав свій шлях до успіху через понівечені, скривавлені тіла своїх суперників…

— Джо приставить вас назад, — сказав він. Його голос звучав прохолодно й збайдужіло. — А ви мастак, містере Меррілл, — цей чоловік, похмуро усвідомив Батя, більше ніколи не називатиме його Батею, — я це визнаю. Ви, нарешті, спіткнулися, та довгий час вам удавалося мене обманювати. Скільки ж ви з мене видурили? Усе то були пусті балачки?

— Я з вас ані щербатої копійки не видурив, — збрехав Батя, не змигнувши оком. — Жодного разу такого не було, щоб я продав вам якийсь липовий товар. Це стосується також камери.

— Мені гидко з вами розмовляти, — відповів Мак-Карті. — Не тому, що я вам довіряв; я й раніше довіряв тим, хто виявлявся фальшивкою й підробкою. Не тому, що ви брали мої гроші; не така то вже була значна сума. Мені гидко, бо саме такі, як ви, гальмують науковий поступ парапсихічних досліджень, відкидають їх у темні віки, перетворюють їх на посміховисько, царину недоумків і бовдурів. Єдина втіха в тому, що рано чи пізно всі ви спотикаєтеся. Ви стаєте жадібними і пробуєте підсунути щось таке безглузде, як оце. Геть з-перед очей, містере Меррілл.

У Баті в роті була люлька, а в тремтливій руці він тримав сірника «Даймонд» із блакитним кінчиком. Мак-Карті тицьнув у нього пальцем, а крижані очі понад ним зробили його схожим на ствол пістолета.

— А якщо тільки надумаєте підпалити ту смердючу штуку тут, — промовив він, — то я негайно скажу Джо висмикнути її вам із рота й засипати вугілля вам у штани. Тож, якщо хочете покинути мій будинок із непопеченою дупою, я пропоную…

— Та що на вас найшло, містере Мак-Карті? — пробелькотів Батя. — Ці знімки не були проявлені! Ви ж на власні очі бачили, як вони проявлялися!

— Емульсія, яку будь-який хлопчак із дванадцятидоларовим набором для хімії може приготувати, — холодно відказав Мак-Карті. — Не з фіксованим каталізатором, як у хлопців із «Полароїда». Ви проявляєте ваші полароїди — або нарізаєте з кінофільму, — а тоді в темній кімнаті замальовуєте. Коли висохнуть, тоді закладаєте. Коли вони вискакують, то виглядають так, як усі інші полароїди, що не почали проявлятися. Суцільна сірість із білою облямівкою. Тоді вже світло потрапляє на вашу саморобну емульсію, запускаючи хімічну реакцію, і вона випаровується, показуючи знімок, який ви самотужки зробили за години, дні або й тижні до того. Джо?