Доки Батя розкривав рота, щоб промовити хоча б слово, його взяли попід руки і виштовхали з просторої заскленої вітальні. Та й, зрештою, сказати йому було нічого. Та все ж таки йому хотілося прокричати: «Якась тупорила лярва з фарбованим волоссям і кришталевою кулею, яку замовила з журналу «Фейт», змушує книгу, лампу чи нотний аркуш літати затемненою кімнатою, і на тебе це гівно впливає, а коли я тобі запропонував камеру, що робить знімки якогось іншого світу, то ти мене за барки і на вулицю! Та ти скажений, мов Капелюшник! Ну то й пішов на хер! У морі ще повно риби!»

Так він принаймні думав.

5 жовтня Батя вмостився у своє бездоганно доглянуте авто й поїхав до Портленда відвідати Гноїстих Сестер.

Гноїсті Сестри були близнючками і мешкали в Портленді. Їм було по вісімдесят чи приблизно стільки, але виглядали вони старшими за Стоунгендж. Сестри безперестанку палили цигарки «Кемел» ще відтоді, як їм виповнилося по сімнадцять, про що вони б вам радо повідали. Вони ніколи не кашляли, попри шість пачок, які викурювали на двох кожного божого дня. Їх повсюди возили — у ті рідкісні дні, коли вони вибиралися зі свого колоніального маєтку з червоної цегли, — у «Лінкольн Континенталь» 1958 року випуску, що своїм похмурим блиском нагадував катафалк. Кермувала автомобілем чорношкіра жінка, лише трохи молодша за самих Гноїстих Сестер. Ця жінка-шофер була, найпевніше, німою, проте вона цілком могла бути і котроюсь із тих неговірких жінок, яких ніколи не бракувало. Батя цього напевно не знав й ніколи в них про це не питав. Він вів справи зі старенькими от уже майже тридцять років, і та чорна жінка супроводжувала їх увесь цей час, переважно кермуючи автівкою, інколи миючи її, часом скошуючи траву на газоні чи підрізаючи живопліт довкола будинку, часом крокуючи до поштової скриньки на розі з листами Гноїстих Сестер, адресованих бозна-кому (він також не знав, чи чорна жінка бодай колись заходила до будинку, і чи їй узагалі було дозволено туди заходити, проте він ніколи не бачив її всередині), і впродовж того часу він жодного разу не чув, що б це чудесне створіння заговорило.

Їхній колоніальний маєток розташовувався в портлендському районі Бремголл, який був для Портленда тим, що й квартал Бікон-Гілл для Бостона. В останньому з названих міст, де, за переказами, полюбляють квасолю й тріску, говорять лише до Ловелів, а Ловели говорять тільки з Богом[305], натомість Гноїсті Сестри та їхні нечисленні ровесники, що зостались у Портленді, охоче запевняли, що Ловели взяли собі таку моду лише через роки потому, як це вже робили Діри з Портленда.

Ну і, звичайно ж, жодна розумна людина не стала б, дивлячись на їхні однаковісінькі обличчя, називати їх Гноїстими Сестрами, так само як не стала б лікуватися від набридливої сверблячки носа, пхаючи його під стрічкову пилку. Тож Гноїстими сестри були лише поза очі (та й тоді, коли всі були певні, що поруч немає пліткаря чи пліткарки), а їхні справжні імена були міс Єлевсиппа Дір та місіс Мелевсиппа Веріл. Їхній батько, прагнучи поєднати свою щиру побожність та глибоку ерудованість, назвав їх іменами двох із трьох канонізованих трійнят… але, як на лихо, ті були чоловіками.

Мелевсиппин чоловік загинув багато років тому під час битви в затоці Лейте в сорок четвертому[306]. Та вона й далі вперто називалася його ім’ям, що унеможливило спростити їм обом життя та просто звертатися до обох «пані Дір». Ні, треба було обов’язково вправлятися у вимові тих клятих покручених імен, аж поки вони не виходили так само гладко, як гівенце з навощеної дупи. Варто хоч раз було проїбатися, як вони того вже не забудуть, і можна було вже попрощатися із замовленнями від них на півроку, а то й на рік. Проїбися двічі — і вже можеш не дзвонити. Повік.

Батя їхав зі сталевою коробкою, у якій зберігав камеру «Полароїд», що лежала на сидінні позаду нього. Він раз по раз тихенько промовляв їхні імена: «Єлевсиппа. Мелевсиппа. Єлевсиппа та Мелевсиппа. Атож. Усе гаразд».

Та, як виявилося, ото й усе, що було гаразд. «Полароїд» їм був потрібен не більше ніж Мак-Карті… хоч Батя і був настільки вражений попередньою зустріччю, що був ладен узяти на десять тисяч доларів менше, чи то лише п’ятдесят відсотків від тієї суми, на яку сподівався від продажу камери.

Літня чорна жінка згрібала листя, відкриваючи очам газон, котрий, незважаючи на жовтень, був так само зелений, як повсть на більярдному столі. Батя кивнув їй. Вона глянула на нього — подивилася крізь нього, — продовжуючи згрібати листя. Батя натиснув на дзвінок, і десь углибині будинку залунав дзенькіт. «Маєток» — підхоже слівце для домівки Гноїстих Сестер. Хоча він був значно меншим за деякі старі будинки в районі Бремголл, проте через одвічні сутінки, що панували всередині, він здавався значно більшим. Дзенькіт дзвінка справді наче виринав із глибини кімнат і коридорів, і його звук завжди викликав у пам’яті Баті особливий образ: підвода, повна мерців, поволі рухається вулицями охопленого моровицею Лондона, керманич безперестану калатає дзвоником і горлає: «Тягніте сюди померлих! Тягніте сюди померлих! Ради Йсуса, тягніте сюди померлих!»

Гноїста Сестра, котра відчинила двері за секунд тридцять після дзвінка, виглядала не лише мертвою, а й забальзамованою; мумія, котрій поміж губи хтось заради сміху тицьнув недопалок, який ледь жеврів.

— Меррілл, — промовила пані.

Її сукня була темно-синьою, волосся пофарбоване, що якраз пасувало їй. Вона намагалася говорити з ним, як вельмишановна пані стала б розмовляти з торговцем, що зайшов не в ті двері, та Батя бачив, що вона була схвильована, як і той скурвий син Мак-Карті; але річ у тім, що Гноїсті Сестри народилися в Мейні, тут вони виросли, тут і спочинуть, тоді як Мак-Карті був родом десь із Середнього Заходу, де мистецтво й ремесло стриманості, певно, не вважали за чесноту в справі виховання дітей.

У коридорі, ближче до вітальні, промайнула ледь примітна тінь. От і друга. Йо, та цікавість випромінює з їхніх очей. Батя подумав, а чи не спробувати здоїти з них дванадцять штуцерів. Може, навіть чотирнадцять.

Батя знав, що міг би сказати: «Я маю честь звертатися до міс Дір чи місіс Веріл?» — і це б було б із його боку цілком слушно та ґречно. Та він уже мав справу з цими ексцентричними бабами раніше і знав, що йому треба сказати, аби не втратити принаймні тисячі. Вони неабияк пишалися своїми чудернацькими чоловічими іменами й прихильніше ставилися до того, хто видавався їм переможеним, аніж боягузом.

Тож, швидко промовивши подумки молитву, щоб язик не відмовив у цю відповідальну мить, він постарався все сказати без помилок, зрадівши, коли імена зринули з його вуст як по нотах.

— То Єлевсиппа чи Мелевсиппа говорить? — запитав він, даючи зрозуміти, що він ані на макове зерня не хвилювався, щоб правильно вимовити їхні імена, так наче то були прості собі Джоан і Кейт.

— Мелевсиппа, містере Меррілл, — відповіла вона. О, це вже краще, тепер він був містером Мерріллом. Батя був певен, наскільки може бути впевненою людина, що все й надалі піде так само гладко. — Чом би вам не зайти?

— Сердечно дякую, — відказав Батя, ступивши в похмурі нетрі маєтку Дірів.

— О, Боже, — мовила Єлевсиппа Дір, коли полароїд почав проявлятися.

— Але й звірюга! — промовила Мелевсиппа Верріл, сповненим щирої збентеженості та страху голосом.

Пес насправді ставав потворнішим, і Батя був змушений це визнати, та було дещо, що тривожило його навіть більше: поступальність знімків дедалі пришвидшувалась.

Він посадив Гноїстих Сестер на їхній диван, виготовлений у стилі королеви Анни, для показового знімка. Камера зблиснула сліпучим білим світлом, на якусь коротку мить перетворивши кімнату з клаптика чистилища, між світом живих і світом мертвих, де ці обидві старезні реліквії ще й досі якось існували, у щось пласке й обманне, неначе поліцейський знімок музею, де щойно було скоєно злочин.