Щоправда, знімок зображав зовсім не Гноїстих Сестер, які повсідалися на дивані у своїй вітальні, наче два чоботи на одну ногу. Натомість знімок зображав чорного пса, що тепер розвернувся і в анфас дивився на камеру та фотографа, достатньо божевільного, щоб і далі стояти там і знімати пса. Тепер уже всі його зуби вишкірилися в шаленому, вбивчому вищирі, а голова ледь помітно і хижо нахилилася вліво. «Та голова, — думав Батя, — продовжуватиме нахилятися доти, доки він не кинеться на свою жертву, приховавши вразливу ділянку шиї від можливого зустрічного випаду, і як тільки зуби намертво зімкнуться на плоті, він зможе вертіти нею навсібіч, видираючи шматки м’яса зі своєї мішені».

— Яке жахіття! — сказала Єлевсиппа, кладучи одну зі своїх муміфікованих рук на помережану шкіру своєї шиї.

— Як страхітливо! — ледь не простогнала Мелевсиппа, підпалюючи чергову «Кемел» напівзітлілим недопалком попередньої, її рука тремтіла так сильно, що вона ледве не припалила потрісканий лівий кутик свого рота.

— Це просто не-СКАЗ-ен-но! — переможно промовив Батя, думаючи: «Аби ти був тут, Мак-Карті, пихатий гівнюк. Аби ти був. Ось де дві пані, які за життя бачили не одного смаленого вовка і не вважають, що клята камера — дешевий карнавальний викрутас!»

— Воно показує те, що вже сталося? — прошепотіла Мелевсиппа.

— Чи щось таке, що ще станеться? — пошепки додала Єлевсиппа.

— Та хто його зна, — відповів Батя. — Я достатньо побачив всякої чортівні в житті, але такого, як ці знімки, й близько не бачив.

— Я не дивуюся, — сказала Єлевсиппа.

— Я теж, — мовила Мелевсиппа.

Батя вже хотів поговорити стосовно ціни. Це делікатна справа, з ким би ти не торгувався. Щодо Гноїстих Сестер, то коли справа доходила до торгівлі, то обидві були мов пара незайманок — втім, наскільки було відомо Баті, принаймні одна з них такою була. Він саме хотів розпочати з «Почнімо з того, що я ніколи й не збирався щось таке продавати, та от…» (прийом, старший навіть за Гноїстих Сестер — хоча й не набагато, якщо добре до них придивитися, — та коли маєш справу з Капелюшниками, то це й не важливо; насправді їм подобалося це чути, так само як малим дітям до вподоби слухати знову й знову ті самі казки), коли Єлевсиппа ошелешила його, сказавши:

— Не знаю, як моя сестра, містере Меррілл, та я не почуватимуся спокійно, поки ви не сховаєте ту… ту камеру чи що воно, на Бога, таке… назад до свого авто.

— Не можу не погодитися, — додала Мелевсиппа, гасячи недокурену «Кемел» у попільничці-рибині, яка була придатна для чого завгодно, але не для гасіння недопалків.

— Примарні фотознімки, — мовила Єлевсиппа, — це одна справа. Їм притаманна певна…

— Гідність, — підказала Мелевсиппа.

— Так! Гідність! Але той пес… — стара навсправжки затремтіла, — він виглядає так, наче зараз вистрибне зі знімка і вчепиться в когось із нас.

— У кожного з нас! — уточнила Мелевсиппа.

Аж до цієї репліки Батя був переконаний — мабуть, тому, що йому хотілося в це вірити, — що сестри просто почали торгуватися. Та інтонація їхніх голосів, така ж однакова, як і їхні обличчя та фігури (якщо й можна було сказати, що вони взагалі мали ті фігури), промовляла інше. Вони ні на мить не сумнівалися, що «Сан-660» показувала паранормальну поведінку… але це було занадто паранормально для них. Вони не торгувалися, не прикидалися, не грали з ним у жодні ігри, щоб збити ціну. Вони сказали, що їх не цікавить ані камера, ані те, на що вона здатна, утримавшись навіть від нетактовних припущень, що Меррілл насправді хотів продати цю камеру.

Батя оглянув вітальню. Вона була схожа на кімнату однієї старенької з фільму жахів, який він якось дивився по відику — якась нісенітниця під назвою «Спалені приношення»[307], де кремезний дужий чолов’яга пробував втопити власного сина в басейні. У тієї жінки вся кімната була заповнена, точніше — захаращена старими та новими фотознімками. Одні в різноманітних рамках стояли на столі та камінній полиці, інші ледь не повністю вкривали стіни, отож годі було розібрати, що за чортівня зображена на шпалерах.

Вітальня Гноїстих Сестер була не настільки занедбаною, та все одно світлин було вдосталь, може, навіть із півтори сотні набралося, хоча складалося враження, що в такій крихітній і затемненій кімнатці, як ця, їх утричі більше. Батя бував тут досить часто, щоб завважити більшість із них бодай побіжно, а деякі знав навіть дуже добре, бо саме він продавав їх Єлевсипі та Мелевсиппі.

Вони мали значно більше тих «примарних фотознімків», як Єлевсиппа Дір називала їх, може й тисячу вкупі. Та, певно, навіть сестри зрозуміли, що кімната завбільшки з їхню вітальню мала певні обмеження з погляду експозиційних якостей, не кажучи вже про питання смаку. Решта фото була розподілена між іншими чотирнадцятьма кімнатами маєтку. Батя бачив їх усі. Він був одним із тих небагатьох щасливців, кому це було дозволено. Та саме в цій вітальні вони виставляли перлини «примарних фотознімків». Тут була і перлина з-поміж перлин, котра приваблювала око вже хоча б тим, що стояла в самотній величі на верхівці закритого кабінетного роялю «Стейнвей»[308], у кутку біля еркера. На ній труп ширяв у повітрі понад труною, перед очима п’ятдесяти чи шістдесяти скорботних людей. То, певна річ, була підробка. Дитина десяти — та де там, восьми років — зрозуміла б, що то підробка. Порівняно з ним, ті фото ельфів-танцівників, які так зачарували сердешного Артура Конан Дойля на схилі його віку, виглядали надзвичайно вишукано. Обвівши очима кімнату, Батя побачив лише два знімки, які не були безсумнівними підробками. Необхідно було пильніше придивитися до них, щоб зрозуміти, яке крутійство там застосоване. Попри те, ці дві старезні піхви, які колекціонували «примарні фотознімки» все своє життя і вважали себе неабиякими знавцями на цій ниві, повелися, як двоє дівчаток-підлітків під час перегляду страшилки, коли він показав їм не просто паранормальний фотознімок, а, трясця стрибучому Ісусу, паранормальну камеру. Вона не просто разок викинула коників, та й по всьому, як та, що зробила знімок примарної пані, котра дивилася, як мисливці на лисиць повертаються додому, а робила це раз по раз. Але ж скільки вони витратили на це нічогісінько не варте барахло? Тисячі? Десятки тисяч? Сотні ти…

— …показати нам? — питала його Мелевсиппа.

Батя Меррілл змусив свої губи скривитися, надавши їм подоби Звичної Щиросердної Посмішки, оскільки на обличчях сестер не відбилося ані подиву, ані підозр.

— Даруйте, люба пані, — мовив Батя. — Я трохи забагато витав думками у хмарах. Гадаю, те станеться з нами всіма, коли зістаримося.

— Нам по вісімдесят три, і в обох розум ясний, як місяць, — роздратовано відказала Єлевсиппа.

— Як місяць у повню, — додала Мелевсиппа. — Я запитала, чи маєте ви нові знімки, які б хотіли показати нам… звичайно, як тільки заберете ту нікчемну річ.

— Ми вже давненько не бачили справді гарних новинок, — сказала Єлевсиппа, запалюючи чергову «Кемел».

— Минулого місяця ми відвідали Конференцію Медіумів і Таро Нової Англії, — повідомила Мелевсиппа, — і попри лекції, що видалися повчальними…

— …і піднесеними…

— …чимало знімків було суцільними підробками! Навіть дитина десяти…

— …або семи!..

— …років їх би розпізнала. Тож… — Мелевсиппа спинилася. Її обличчя набуло виразу розгубленості, наче це завдало їй болю (м’язи на обличчі давно вже атрофувалися, вони могли лише виражати помірне задоволення та безтурботну цікавість). — Я збентежена, містере Меррілл.

— Я саме це збиралася сказати, — мовила Єлевсиппа.

— Нащо ви принесли цю жахливу річ? — запитали Мелевсиппа та Єлевсиппа в гармонійній двоєдності, порушеній лише нікотиновим скрипінням їхніх голосів.

Батя настільки сильно захотів відказати їм: «Бо ж я не знав, які ви дві пересрані старі манди», що на якусь мить йому здалося, що він таки сказав це. Він затнувся, очікуючи, що обурені крики близнючок заповнять тьмяну святість вітальні. Крики, що залунають, як вереск іржавих стрічкових пилок, що врізаються в сосновий стовбур, і продовжуватимуть наростати, допоки скло в рамі кожного фальшивого фото в кімнаті не лусне від агонії вібрації.