Та це буде потім, можливо. Зараз це було б недоречно. Їм треба час, щоб охолонути. Просто зараз Делевани захочуть урвати шмат із його дупи, як

(пес на знімку)

як… що ж, біс із ним, як хто. Важливо бути тут, коли вони повернуться, діловитим, як завжди, й невинним, як маля.

Тому що вони таки повернуться.

Та то нічого. То було нічого, тому що:

— Усе під контролем, — прошепотів Батя.

Тепер він попрямував до вхідних дверей і повернув вивіску із «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО» (тоді хутко повернув її назад на «ЗАЧИНЕНО», та цього Батя не помітив, не згадає про це й пізніше). Що ж, це було розумно. Що ж далі? Діяти так, як і в будь-який інший звичайний день. Йому треба мати приголомшений вигляд, коли вони повернуться, готові луснути від злості, головою накласти за те, що вже й так знищене, мертве, мов камінь.

Тож… що він робитиме, коли вони повернуться з шерифом Пенґборном чи без нього? Очі Баті зосередилися на годиннику із зозулею, що висів на балці поряд із гарненьким бюро, яке він прихопив на розпродажі майна в Себаґо місяць чи, може, тижнів шість тому. Цей годинник не дуже-то й хороший. Його, певно, придбав за торгові купони якийсь бідак, що намагався бути ощадливим (на думку Баті, люди, які намагаються заощаджувати, це бідні, збентежені душі, що дрейфують життям постійно розчаровані). Та втім, якщо він зуміє налаштувати його, то, може, потім зміг би збути його комусь із лижників, що з’являться тут за місяць чи два, комусь, хто хотів придбати годинник собі в котедж чи в лижний будиночок. Адже остання оборудка зірвалася. Батя й досі не розумів (та й, певно, ніколи не зможе), що чергове крутійство — це не відповідь, а початок проблеми.

Баті було б шкода ту людину, і він би з нею торгувався дуже чемно та не розчарував би покупця. Caveet emperor він казав не лише задля красного слівця, йому ж бо ще й треба було на щось жити, хіба ні?

Так. Тож він просто сидітиме собі за робочим столом й копирсатиметься в тому годиннику, погляне, чи зможе його накрутити, а коли Делевани повернуться, то за цією роботою його й застануть. Може, вже на той час тут з’являться потенційні клієнти. Він сподівався на те, хоча то й була досить млява пора року. Хай там як, а кожен покупець буде для нього ласим шматочком. Важливо, який це матиме вигляд: простенький чолов’яга, якому нічого приховувати, борсається у буденній рутині свого звичного дня.

Батя підійшов до балки й обережно зняв із гака годинник із зозулею, намагаючись не зачепити противаг. Він повернувся із ним до робочого столу, трохи наспівуючи. Поставив його, тоді відчув щось у задній кишені. Свіжий тютюн. То теж незле.

Батя подумав, що за роботою можна буде попихкати трохи люлькою.

— Та ти не можеш знати, чи він був тут, Кевіне! — нерішуче заперечував містер Делеван, коли вони ввійшли до «Ла-Вердьєр».

Не зважаючи на нього, Кевін рушив одразу до прилавка, де стояла Моллі Дарем. Нудота вже минула, тож вона почувалася значно краще. Ця ситуація тепер здавалася трохи дурнуватою, наче нічне жахіття, від якого відразу прокидаєшся, а заспокоївшись, гадаєш: «І ОЦЕ мене так налякало? Як я могла взагалі подумати, що ОЦЕ зі мною може трапитися, навіть уві сні?»

Коли малий Делеван зупинився біля прилавка, вона, побачивши його вимучене, бліде обличчя, зрозуміла, як можна злякатися. Людину може налякати навіть якесь безглуздя, яке трапилося з нею лише вві сні. Моллі здалося, що вона знову занурилася у власний химерний сон.

Річ у тім, що на обличчі Кевіна Делевана прозирав той самий збайдужілий вираз: наче він був десь дуже далеко звідси.

— Батя Меррілл був тут, — запитав він. — Що він купив?

— Прошу вибачити моєму синові, — сказав містер Делеван. — Він почувається не до…

Тоді він побачив обличчя Моллі й затнувся. Вона виглядала так, наче щойно стала свідком, як людині на заводі відтяло у верстаті руку.

— Ой! — вихопилось у неї. — Хай Бог милує!

— То була плівка? — запитав її Кевін.

— Що з ним не так? — запитала Моллі. — Я знала, що щось не так тієї ж миті, як він увійшов. Що? Невже він… накоїв щось?

«Ісусе, — подумав Джон Делеван. — Він ТАКИ знає. Отже, це все правда».

У ту мить містер Делеван ухвалив героїчне рішення: він остаточно здався, цілковито звірившись на свого сина.

— Саме плівку, правда ж? — допитувався Кевін. Його вольове обличчя картало її за тремтіння і слабкість. — Плівку для «Полароїда». Он звідти, — він указав на експозицію.

— Так. — Її обличчя було білим, мов порцеляна; рештки рум’ян, якими вона підфарбувалася зранку, проступали гарячковими плямами. — Він був таким… дивним. Наче говірка лялька. Що з ним не так? Що…

Кевін крутнувся, попрямувавши назад до батька.

— Мені потрібна камера, — відрізав він. — Потрібна просто зараз. «Полароїд Сан-660». Вони їх мають. На них навіть є знижки. Бачиш?

Попри ухвалене рішення, рот містера Делевана до останку не хотів піддаватися вцілілим решткам здорового глузду.

— Чого… — почав було він, та то й усе, що Кевін дав йому сказати.

— Я не ЗНАЮ чого! — викрикнув він, а Моллі Дарем застогнала. Вона не хотіла виблювати прямо тут. Кевін Делеван був наляканим. Моллі ж зараз найбільше хотілося піти додому й заповзти до ліжка, вкрившись із головою.

— Та нам вона просто необхідна, і час майже вичерпався, тату!

— Дайте-но мені одну з тих камер, — сказав містер Делеван, дістаючи тремтячими руками гаманець і не помічаючи, що Кевін уже помчав до експозиції.

— Візьміть, — мовила вона тремтячим голосом, зовсім не схожим на її власний. — Просто візьміть і йдіть.

По інший бік площі Батя Меррілл, переконаний, що спокійно лагодить годинник із зозулею, невинний, як мале дитя, насправді завершував заправляти Кевінову камеру одним із фільмпаків. Клацнувши, він закрив її. Вона у відповідь коротенько чавкнула.

Клята зозуля цвіркає так, наче має задавнений ларингіт. Десь, гадаю, відійшла шестірня. Що ж, проти цього маю ліки.

— Я тебе полагоджу, — сказав Батя, піднявши камеру.

Він притис одне безтямне око до видошукача з тоненькою тріщиною, яка була настільки крихітною, що й не розгледиш. Камера була спрямована на передню частину крамниці, та це було не важливо. Куди її не наводь, вона все одно була націлена на певного чорного пса, який уже точно не був Божим творінням, у маленькому містечку, названому, за браком ліпшого слівця, Полароїдсвілем, так само не створеному Богом.

СПАЛАХ!

Кевінова камера видала коротеньке чавкотливе квиління, виштовхуючи новий знімок.

— Ось, — промовив задоволено Батя. — Може, вдасться не лише тебе розговорити, пташко. Я, власне, до того, що, може, й розворушу тебе до співів. Не обіцятиму, та вже докладу зусиль.

Батя ощирився в стриманій посмішці й знову натиснув кнопку.

СПАЛАХ!

Делевани саме перетнули половину площі, коли Джон побачив, як безгучний спалах білого світла осяяв вікна «Емпоріум Ґалоріум». Світло було безгучним, та вслід за ним, немов повторний поштовх землетрусу, долинув тихий, похмурий гуркіт, який, здавалося, долинав із крамниці старого… та лише тому, що ця крамниця була єдиним місцем, де він міг вирватися на волю. Насправді ж він наче линув із-під землі… чи, може, це лише так здавалося тому, що земля — це єдине місце, достатньо величезне, щоб умістити в собі власника того голосу?

— Біжи, тату! — закричав Кевін. — Він почав це робити!

Спалах повторився, осяюючи вікна, наче холодний удар блискавки. За ним знову йшло ледь розбірливе гарчання, відлуння звукового удару в аеротрубі, жахливе невимовне ревіння якоїсь звірини, якій перебили сон.

Містер Делеван, не в змозі себе спинити, заледве тямлячи, що він робить, розтулив рота, щоб сказати синові, що таке сліпуче й об’ємне світло просто не може йти від вбудованого спалаху камери «Полароїд», та Кевін уже кинувся бігти.

Джон і собі побіг, чітко розуміючи, що він збирався зробити: наздогнати сина, вхопити його за комір й відтягнути геть, поки не трапилося щось немислимо страшне, непіддатливе його розумінню.