Верхівка камери в Батиних руках відокремилася від решти корпусу з глухим звуком, наче дуже огрядний чоловік прочищав своє горло. Сонячний пес гарчав, і вже цього разу той басовитий грім був достатньо гучним, чітким і близьким, щоб від нього порепалося скло в кожному годиннику, а також на дзеркалах та картинних рамах, розлетівшись по всій підлозі дивовижно красивими кришталевими уламками.

Цього разу камера не стогнала й не скиглила. Звук, виданий її механізмом, тепер був криком, високим і пронизливим, наче крик жінки, що помирає в агонії невдалих пологів. Паперовий квадрат, що виліз назовні з розірваного отвору, парував і курився, а сам почорнілий отвір камери почав плавитися. Один її бік звисав донизу, другий — зморщився догори, щілина зяяла, мов беззуба паща. На блискучій поверхні останнього фото, яке й досі звисало з розкритого отвору каналу, яким «Полароїд Сан» народжував усі свої фотознімки, бубнявіла булька.

Поки Кевін, завмерши, дивився крізь завісу миготливих цяток, якими останній вибух засліпив йому очі, Сонячний пес заревів знову. Щоправда, тепер цей звук був тихішим, позбавленим відчуття, що лунає десь із-під низу чи й звідусіль, та водночас більш смертоносним, бо здавався значно реальнішим, значно ближчим.

Частина розтопленої камери чвиркнула навспак великим сірим кавалком, влучивши Баті Мерріллу в шию й розтікшись по ній намистом. Зненацька стінки яремної вени й сонної артерії Баті випарувались, порскаючи навсібіч багряно-червоними фонтанами крові. Голова Баті безвільно відкинулася назад.

Булька на поверхні знімка більшала. Сам знімок почав здригатися в зяючому отворі внизу безголової камери. Його краї ширшали, так наче знімок був не картонний, а з якось гнучкого матеріалу на кшталт трикотажного нейлону. Він гойдався туди-сюди в щілині, і Кевінові спали на думку ковбойські чоботи, які йому подарували на день народження два роки тому, і як йому треба було трясти ногою, бо вони були трохи завузькі.

Краї знімка дійшли до щілини отвору, де мали б міцно застрягти. Та камера більше не була твердою. Вона майже втратила колишню подобу. Краї знімка розтинали її, мов вигострене лезо двосічного ножа крає м’яке м’ясо. Вони легко пройшли крізь те, що колись було корпусом «Полароїда», бризкаючи сірими краплинами гарячого пластику. Одна з них впала на купу потріпаних старих журналів «Молекулярна Механіка», пропікши в них обвуглену дірку, з якої сочився дим.

Пес заревів знову лютим, бридким звуком — крик істоти, одержимої лише вбивством. Знімок, погойдуючись, звисав із краю в’язкої щілини, яка тепер була більше схожою на розтруб якогось спотвореного духового інструмента, аніж на відповідну частину камери, потім, відірвавшись, упав на стіл зі швидкістю каменя, кинутого в колодязь.

Кевін відчув руку, що впиналася йому в плече.

— Що воно робить? — хрипко запитав його батько. — Ісус Христос Вседержитель, Кевіне, що воно робить?

Кевін почув, як відповідає віддаленим, майже байдужим голосом:

— Народжується.

Батя Меррілл помер, відкинувшись на спинку стільця за своїм робочим столом, де він просидів не одну годину, смалячи люльку й лагодячи якісь речі, щоб вони ще бодай трохи пропрацювали і він мав змогу збувати їх різним дурноголовим; позичаючи гроші необачним.

Він помер, витріщившись на стелю, з якої скрапувала його власна кров, укриваючи йому щоки й розплющені очі.

Стілець хитнувся, і його обм’якле тіло впало на підлогу, почувся брязкіт гаманця і в’язки ключів.

Останній полароїд продовжував метушливо вовтузитися на столі. Його краї розросталися, і Кевін, здавалося, відчував, як невідома істота, одночасно жива й безживна, стогнала в жахливих, незбагненних муках пологів.

— Нам треба звідси вшиватися, — захекавшись, мовив містер Делеван і шарпнув Кевіна.

Широко розплющені й повні жаху очі Джона Делевана були прикуті до того верткого, рухливого знімка, який уже вкривав половину столу Баті.

Проте це вже не був знімок. Його краї випиналися, як щоки істоти, що намагалася засвистіти. Блискуча булька, тепер уже заввишки з фут, набухала й здригалася. Її поверхня переливалася химерними барвами. Здавалося, що на ній проступив маслянистий піт. Той рев, сповнений зневіри, бажання й шаленого голоду, в’їдався в мозок знову й знову, загрожуючи йому смертю або безумством.

Кевін відсмикнув руку, розірвавши вздовж плеча сорочку. Його голос був сповнений глибокого незвичного спокою:

— Ні, тоді воно піде за нами. Я думаю, воно жадає мене, бо навіть якби хотіло Батю, то з ним уже покінчено. До того ж я першим володів камерою. Але на цьому воно не спиниться. Воно й тебе забере так само. І може, піде й далі.

— Тобі нічого не вдіяти! — закричав батько.

— Так, — сказав Кевін. — У мене є один шанс.

І підняв камеру.

Кінці знімка дісталися краю робочого столу. Замість того щоб обвиснути, вони згорнулися, продовжуючи вигинатися й розширютися. Тепер вони нагадували химерні крила, які мали легені, що, сповнені страждань, намагалися дихати.

Це була суцільна поверхня аморфної маси, яка постійно пульсувала й розбухала. Те, що мало би бути рівною площиною, обернулося на жаску пухлину. Її грудкувата й поцяткована оболонка сочилася гидотною рідиною. Він неї відгонило слабким душком зельцу[322].

Ревіння пса стало безперервним. Це був хижий ґвалт пекельного гончака, що поривається втекти. Спровоковані тим моторошним звуком, деякі з годинників покійного Баті Меррілла почали вибивати знову й знову, немов протестуючи.

Гарячкове бажання до втечі полишило містера Делевана. Він відчував, як його охоплює глибока й небезпечна кволість, ненача смертельна сонливість.

Кевін притис видошукач камери до ока. Його лише кілька разів брали полювати на оленя, та він пам’ятав, що відчував, вичікуючи, причаївшись із гвинтівкою, поки напарники-мисливці блукали лісом поперед тебе, навмисно галасуючи, сподіваючись виманити звіра з-за дерев на галявину, якраз туди, де ти його й чекаєш. Твій кут обстрілу чітко прорахований і не зачепить чоловіків, що спереду. Тобі не варто хвилюватися за них, тобі слід думати лише про оленя.

Була мить, коли ти гадав, чи влучиш у нього, коли він з’явиться, а також, чи стане в тебе духу взагалі вистрілити. Сподівався, що оленя може й не бути, тож, можливо, не доведеться проходити це випробування… і так воно завжди й траплялося. Одного разу, коли олень таки з’явився, татів друг, Білл Роберсон, лежав у мисливському сховку. Містер Роберсон влучив кулею саме туди, куди слід, у точку між шиєю та плечем, а тоді лісник фотографував їх на фоні здобичі, великого рогатого оленя, яким би залюбки хвалився кожен чоловік.

«Певно, жалкуєш, що то не ти був у хащах, правда ж, синку?» — запитав тоді, скуйовдивши Кевінове волосся, лісник (на той час йому було дванадцять, і до того стрибка у зрості, який почався сімнадцять місяців тому й уже дотягнув його ледве не до шести футів, залишався ще майже рік… а отже, він був іще замалий, щоб обурюватися на чоловіків, що куйовдили йому волосся). Кевін кивнув, тримаючи таємницю при собі: він був радий, що випала не його черга сидіти в хащах, що не його гвинтівка винна у зробленому чи не зробленому пострілі… і якби й виявилося, що він таки зважився на постріл, то його нагородили б іншим клопітким обов’язком — добити оленя. Він не знав, чи зміг би всадити ще одну кулю в звірину, якщо попередня її не вбила, чи вистачило б сили вистежити його за слідом із крові й іще теплих фекалій і закінчити розпочате, якщо олень тікатиме.

Кевін посміхнувся до лісника, кивнувши, а його тато клацнув їх на фотоапарат. Кевін ніколи не відчував потреби розповісти татові, що думка, яка роїлася за тим піднятим чолом, коли рука лісника куйовдила йому волосся, була така: «Ні, не жалкую. Світ повен випробувань, та дванадцять — то зарано, щоб за ними полювати. Я радий, що то був містер Роберсон. Я ще не готовий до чоловічих випробувань».