— Усе буде добре, любонько, — сказав Браян. — Тобі навіть стрибати не треба. Він поклав долоні на плечі Дайні й повернув її так, що вона опинилася лицем до нього, а спиною до сковзанки. — Подай мені свої руки, і я опущу тебе на сковзанку.

Але Дайна сховала руки за спиною:

— Не ви. Я хочу, аби це зробила Лорел.

Браян подивився на темноволосу молодичку:

— Зробите?

— Так, — кивнула вона. — Якщо ви розкажете мені, що робити.

— Дайна вже зрозуміла. Спускайте її на сковзанку за руки. Коли вона вляжеться животом з випрямленими ногами, то зможе просто так і поїхати донизу.

Руки Дайни були холодними в руках Лорел.

— Мені страшно, — повторила дівчинка.

— Любонько, це буде так само, як з’їхати з гірки на ігровому майданчику, — мовив Браян. — Той чоловік з англійським акцентом чекає внизу, щоб тебе вловити. Він уже підняв руки, точно як ловець у бейсболі. — Та ж ні, усвідомив він, навряд чи Дайна знає, на що це схоже.

Дайна підняла до нього обличчя з таким виразом, ніби він був зовсім дурненьким:

— Не в тому справа. Мені лячне це місце. Воно дивно пахне.

Лорел, яка, окрім власного нервового поту, не чула ніякого запаху, безпорадно подивилася на Браяна.

— Любонько, — почав Браян, опускаючись на одне коліно перед сліпою дівчинкою, — ми мусимо полишити літак. Це ж ти розумієш, правда?

Лінзи темних окулярів обернулися до нього.

— Чому? Чому ми мусимо полишати літак? Тут нема нікого.

Браян з Лорел скинулися очима.

— Ну, насправді, поки не перевіримо, ми не можемо цього знати, хіба не так? — спитав Браян.

— Я вже знаю, — сказала Дайна. — Тут нічим не пахне, нічого не чутно. Проте… проте…

— Проте що, Дайно? — перепитала Лорел.

Дайна вагалася. Вона хотіла, аби вони зрозуміли, що насправді її тривожить не той спосіб, яким вона мусить полишити літак. Вона вже з’їжджала з гірок раніше, і вона довіряла Лорел. Лорел не відпустить її рук, якщо там буде небезпечно. Щось тут було лихе, лихе, і саме це її лякало — оте лихе. Воно не залягло в цій тиші, і не в цій порожнечі. Воно могло мати до них стосунок, але було більшим за них.

Щось лихе.

Але дорослі не вірять дітям, особливо сліпим дітям, і ще більш особливо, якщо сліпа дитина дівчинка. Дайна хотіла сказати, що їм не можна тут залишатися, що тут небезпечно залишатися, що їм треба знову завести літак і летіти далі. Але що вони на це можуть відповісти? Гаразд, звісно, Дайна права, всі повертаємося в літак? Та ніколи.

«Вони побачать. Вони побачать, що тут пусто, і тоді ми знову сядемо в літак і полетимо кудись в інше місце. В таке місце, де не вчувається небезпеки. Ще є час.

Я так думаю».

— Не звертайте уваги, — сказала вона Лорел. Голосом тихим і покірним. — Спускайте мене.

Лорел обережно опустила дівчинку на сковзанку. За мить Дайна поглянула вгору, на неї («От тільки вона не насправді дивиться, — подумала Лорел. — Бо вона зовсім не бачить»), лежачи на помаранчевій сковзанці з розкинутими босими ногами.

— Гаразд, Дайно? — спитала Лорел.

— Ні, — відповіла Дайна. — Нічого тут не гаразд. — І ще до того як жінка встигла її відпустити, Дайна розімкнула пальці на руках Лорел, звільнившись сама. Вона з’їхала донизу, і Нік її вловив.

Лорел вирушила слідом, вправно стрибнувши на сковзанку і чинно притримуючи на собі спідницю до самого низу. Таким чином, у літаку залишилися Браян, той п’яний хропун у хвості та наш веселун, король вечірок, любитель роздирати папір містер Під Горло.

«Не буде в мене з ним ніяких проблем. Бо мені насрати, що він робитиме», — сказав тоді Браян. Тепер він виявив, що це насправді не так. Цей чоловік несповна розуму. Браян мав підозру, що навіть маленька дівчинка це зрозуміла, а маленька дівчинка ж сліпа. Що, як він розбушується, якщо залишиться в літаку сам? Що, як у своєму буйстві вирішить розтрощити кабіну?

«То й що? Ти не збираєшся нікуди летіти. Баки майже порожні».

І все одно йому не подобалася така ймовірність, і не тільки тому, що «Боїнг-767» — це та машина, яка коштує багато мільйонів доларів. Можливо, те, що Браян відчував, було неясним відлунням того, що він побачив в обличчі Дайни, коли дівчинка подивилася вгору зі сковзанки. Все тут здавалося зловісним, навіть гіршим, аніж на вигляд… і це лякало, бо він не розумів, як воно може виявитися ще більш зловісним. Літак, тим не менше, до лихого не належав. Навіть з його безмаль не порожніми баками, літак — це той світ, який Браян знав і розумів.

— Ваша черга, друже, — промовив він, як лишень тільки міг коректно.

— Ви ж розумієте, що я подам на вас скаргу, чи не так? — запитав Креґ Тумі підозріло делікатним тоном. — Знаєте, я збираюся подати проти вашої авіакомпанії позов до суду на тридцять мільйонів доларів і саме вас у ньому вказати головним відповідачем?

— Це ваше право, містере…

— Тумі. Креґ Тумі.

— Містере Тумі, — кивнув Браян. Потім він завагався: — Містере Тумі, ви розумієте, що з нами трапилося?

Креґ визирнув з відчинених дверей — подивився на порожнє аеродромне поле, на широкі, злегка поляризовані шибки на другому поверсі терміналу, де не було радісних друзів чи родичів, які дожидаються, коли вони зможуть обняти прибулих пасажирів, де жоден мандрівник нетерпляче не чекав, коли оголосять його рейс.

Звісно, він розумів. Це ленґоліери. Це ленґоліери прийшли нарешті по всіх дурних і лінивих людей, точно як його батько проказував, що так колись станеться.

Тим самим делікатним тоном Креґ почав:

— У відділі облігацій банківської корпорації «Дезерт Сан» мене називають Тягловим Конем. Ви це знаєте? — Він на хвильку замовк, вочевидь очікуючи, що Браян щось відповість. Коли Браян не прореагував, він продовжив: — Звичайно, не знаєте. Так само, як не знаєте, наскільки важливим є той захід у «Пруденційному центрі» в Бостоні. І вам це, звичайно, байдуже. Проте дозвольте мені вам дещо пояснити, капітане: від результатів цієї зустрічі може залежати економічна доля держав — зустрічі, на якій, коли почнеться реєстрація, я буду відсутнім.

— Містере Тумі, все це дуже цікаво, але в мене дійсно нема часу.

— Часу! — раптом заверещав на нього Креґ. — Та що ви к чортам можете знати про час? Спитайте мене! Мене спитайте! Я знаю про час! Я знаю все про час! Часу обмаль, сер! Часу, к херам, дуже обмаль!

«От, чорт забирай, доведеться штовхати цього сучого сина», — подумав Браян, але, перш ніж він устиг це зробити, Креґ Тумі відвернувся й плигнув сам. Притискаючи свій портфель до грудей, він виконав досконалий «сіт-дроп», і Браяну раптом згадалися ті старі рекламні ролики «Герца»[128] по телевізору, оті, де О. Джей. Сімпсон[129] у костюмі й краватці промітався крізь аеропорти.

«Часу збіса обмаль!» — крикнув Креґ, з’їжджаючи донизу, наче щитом прикриваючи собі груди портфелем, з холошами штанів, які задралися вгору, явивши чорні нейлонові гольфи «успішної ділової особи» до колін.

Браян пробурмотів:

— Господи, от же йобаний виродок.

Він затримався перед верхівкою сковзанки, ще раз озирнувся на знайомий, затишний світ свого літака… і стрибнув.

Десятеро осіб двома невеличкими групами стояли під велетенським крилом «Боїнга» з червоно-синім орлом на носі. В одній групі були: Браян, Нік, той лисий чоловік, Бетані Сімз, Алберт Кавснер, Роберт Дженкінс, Дайна, Лорел і Дон Ґефні. Трохи відокремлено від них, утворивши власну групу, стояв Креґ Тумі, він же — Тягловий Кінь. Креґ нахилився і, скориставшись лівою рукою, струсив стрілки в себе на штанах. Права його рука міцно стискала ручку портфеля. Потім він просто стояв, поглядаючи навкруги витрішкуватими, байдужими очима.

— Що тепер, капітане? — бадьоро запитав Нік.

— Це ви мені скажіть. Нам.

Якусь мить Нік дивився на нього — одна брова злегка зведена вгору, — немов питаючи Браяна, чи він це серйозно. Браян нахилив голову на півдюйма. Цього було достатньо.