— Ну, в термінал для початку, думаю я, — сказав Нік. — Як туди дістатися найшвидше? Є в когось ідеї?

Браян кивком показав на валки багажних візків, що скупчилися під звисом головного терміналу:

— Гадаю, найшвидший шлях дістатися досередини без перехідного хобота — це багажний конвеєр.

— Гаразд; тоді пройдемося туди, леді і джентльмени, ви не проти?

Шлях був коротким, проте Лорел, яка вела за руку Дайну, подумала, що це найхимерніша прогулянка в її житті. Вона побачила їх усіх ніби згори, менше дюжини цяточок, що повільно сунуть по широкій бетонній рівнині. Ані вітерця. Ані пташка не цвірінькне. Не долітає звіддалік гурчання жодного двигуна, і жоден людський голос не порушує цю неприродну тишу. Навіть їхні кроки здавалися їй лихими. На ній були туфлі з високими підборами, але замість бадьорого цокання, до якого вона звикла, Лорел здавалося, що вона чує тільки якийсь боязкий, плаский перестук.

«Здається, — думала вона, — це і є ключовим словом. Оскільки ситуація така дивна, тому все й починає здаватися дивним. Це ж бетон, от і все. На бетоні високі підбори звучать інакше».

Але Лорел ходила по бетону й раніше. Вона не пригадувала, щоб коли-небудь чула подібні звуки. Ці були… якимись ніби бляклими. Немічними.

Вони дісталися до багажних візків. Ведучи за собою вервечку людей, Нік проклав між візками звивистий шлях і врешті зупинився перед застиглою конвеєрною стрічкою, яка виходила з завішеного смугами гуми отвору. Конвеєр робив широке коло по платформі, де зазвичай вантажники знімали багаж з візків, а потім крізь інший, також завішений гумою отвір знову ховався в терміналі.

— Навіщо оті шматки гуми? — нервово запитала Бетані.

— Від протягів у холодну погоду, я гадаю, — сказав Нік. — Дайте-но, я просуну туди голову, погляну. Не бійтеся; це один момент.

І перш ніж хтось встиг щось відповісти, він скочив на конвеєрну стрічку і вже йшов, пригнувшись, до одної з прорізаних у будівлі амбразур. Діставшись туди, Нік опустився на коліна і просунув голову крізь гумові смуги.

«Зараз ми почуємо посвист, а тоді гуп, — майнула в Алберта дика думка, — а коли витягнемо його назад, він буде без голови».

Не сталося ні посвисту, ні гупання. Коли Нік звідти виринув, голова так само міцно сиділа в нього на в’язах, а на обличчі був задумливий вираз.

— Берег чистий, — промовив він, але тепер Алберту здався робленим цей бадьорий тон. — Ходімо сюдою, друзі. Коли тіло спітка тіло, і всяке таке[130].

Бетані відсахнулася:

— Там якісь тіла? Містере, там якісь мертві люди?

— Принаймні, я таких не бачив, — відповів Нік і, вже відкинувши спроби здаватися легковажним, провадив далі: — Намагаючись бути забавним, я недоречно процитував старого Боббі Бернса. І, боюся, замість викликати гумористичний ефект, це прозвучало несмаком. Фактично, я взагалі нікого не побачив. Але ж це, певною мірою, саме те, чого ми й очікували, хіба не так?

Так-то воно так… проте ця новина все одно важко впала їм на душі. І на Нікову душу також, судячи з його тону.

Один по одному вони видерлися на конвеєрну стрічку і полізли слідом за Ніком крізь висячі шматки гуми.

Дайна затрималася перед самим отвором, обернувшись до Лорел. Розмите світло зблиснуло в темних скельцях її окулярів, перетворивши їх на мить на люстерка.

— Тут насправді щось лихе, — повторила вона і проштовхнулася на той бік.

Один по одному — екзотичним багажем, що проповз по застиглій конвеєрній стрічці, — вони вигулькнули в головному терміналі Бенгорського міжнародного аеропорту. Алберт допоміг зійти Дайні, і тепер всі стояли, роздивляючись навкруги в німому зачудуванні.

Той шок, коли вони прокинулися в хтозна-яким магічним чином знелюднілому літаку, вже вивітрився; тепер на місце здивування прийшло відчуття дезорієнтації. Ніхто з них ніколи не опинявся у терміналі аеропорту, який був би цілком порожнім. Тут не було нікого в ятках оренди автомобілів. Темними, мертвими висіли монітори «ПРИБУТТЯ/ВИЛЬОТИ». Ніхто не стояв за стійками, які обслуговували «Дельту», «Юнайтид», «Північно-Західну Авіаланку» чи «Прибережні авіалінії». Велетенський акваріум посеред залу з розтягнутим понад ним банером: «КУПУЙТЕ МЕЙНСЬКИХ ЛОБСТЕРІВ» стояв повний води, але жодних лобстерів у ньому не було. Верхні флуоресцентні світильники не горіли, а той невеличкий потік світла, що вливався крізь двері в дальнім кінці цього великого приміщення, згасав на півдорозі, залишаючи маленький гурт пасажирів рейсу № 29, які тулилися поближче одне до одного, у неприємному гнізді тіней.

— Зараз же, — промовив Нік, намагаючись збадьорити, та натомість породжуючи тільки ніяковість, — спробуємо подзвонити.

Йдучи до ряду таксофонів, Алберт звернув увагу на ятку «Бюджетна оренда авто»[131]. У чарунках на задній стіні він побачив теки, позначені: БРІҐЗ, ГЕНДЕЛФОРД, МЕРЧАНТ, ФЕНВІК і ПЕСТЛМЕН. Безсумнівно, у кожній містилася орендна угода, а також мапа центральної частини Мейну, і на кожній мапі була стрілочка з написом на ній «ВАМ СЮДИ», націлена на Бенгор.

«Але де ми насправді? — загадався питанням Алберт. — І де оті Бріґґз, Генделфорд, Мерчант, Фенвік і Пестлмен? Невже їх закинуло в інший вимір? Може, справа у «Вдячних мертвяках»[132]? Може, «Мертвяки» грають десь на півдні штату і всі поїхали на концерт?»

Позаду нього почувся якийсь сухий, дряпливий звук. Алберт ледь не вискочив з власної шкіри і вмент розвернувся, тримаючи футляр зі скрипкою наче дрючок. Там стояла Бетані, якраз підносячи сірника до кінчика сигарети.

— Налякала тебе? — підняла вона брову.

— Трохи, — сказав Алберт, опускаючи футляр, посилаючи дівчині маленьку, ніякову посмішку.

— Вибач. — Вона струснула сірником, кинула його на підлогу і глибоко затягнулася сигаретою. — Нарешті. Принаймні, це вже краще. У літаку я не наважувалася. Боялася, що щось може вибухнути.

До них підтюпав Боб Дженкінс:

— Знаєте, я це покинув років десять тому.

— Ніяких повчань, прошу, — промовила Бетані. — Маю таке відчуття, якщо ми виберемося з цього живими й при здоровому глузді, на мене чекає цілий місяць повчань. Важких. Безперебійних.

Дженкінс звів вгору брови, але пояснень не попрохав.

— Насправді, — сказав він, — я хотів у вас попросити сигарету. Здається, зараз прекрасний час, щоб відновити знайомство зі старими звичками.

Бетані посміхнулася й простягнула йому пачку «Мальборо». Дженкінс взяв сигарету, і Бетані дала йому прикурити. Він затягнувся і зразу ж закашлявся короткими клубками димових сигналів.

— Ви таки дійсно з цього з’їхали, — буденно зауважила дівчина.

Дженкінс погодився:

— Але я притьмом звикну знову. Боюся, в цьому й полягає справжній жах цієї звички. А ви, молодята, звернули увагу на годинник?

— Ні, — відповів Алберт.

Дженкінс показав на стіну над дверима до чоловічої й жіночої вбиралень. Вмонтований там годинник зупинився о 4:07.

— Усе сходиться, — сказав письменник. — Ми знаємо, що ми вже певний час перебували в повітрі, коли — назвемо це за відсутністю кращого терміна Подією — коли відбулася Та Подія. Сім хвилин по четвертій ранку за Східним часом — це 1:07 ночі за Тихоокеанським літнім часом. Отже, тепер ми знаємо, коли вона відбулася.

— Ух ти, як класно, — промовила Бетані.

— Так, — кивнув Дженкінс, чи то не помітивши, чи вважаючи за краще проігнорувати легкий призвук сарказму в її тоні. — Але щось з цим не так. Хотілося б мені, аби зараз було сонце. Тоді б я міг впевнитися.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Алберт.

— Годинники — електричні, у всякому разі — не годяться. Тут нема електрики. Але якби вийшло сонце, ми могли б отримати бодай приблизне уявлення за довжиною і напрямком наших тіней, котра зараз година. Мій наручний годинник показує, що ось-ось за чверть дев’ята, але я йому не вірю. За моїми відчуттями зараз пізніше. Доказів цього я не маю і пояснити цього не можу, але що є, те є.