Алберт задумався. Подивився довкола. Знову подивився на Дженкінса.

— А знаєте, — мовив він, — так і є. Таке відчуття, що зараз майже обідній час. Ну, хіба не дурня?

— Це не дурня, — сказала Бетані. — Це просто джетлаг[133].

— Я не згоден, — заперечив Дженкінс. — Ми, юна пані, летіли з заходу на схід. Будь-яка темпоральна дезорієнтація у тих, хто подорожує з заходу на схід, відбувається протилежним чином. Час їм здається ранішим, ніж насправді.

— Я хочу запитати у вас про дещо, що ви зауважили в літаку, — мовив Алберт. — Коли капітан сказав нам, що десь мусять бути й інші люди, ви промовили: «хибна логіка». Насправді ви сказали це двічі. Але мені його слова здаються досить переконливими. Ми всі спали, і ось ми тут. А якщо та штука трапилася о… — Алберт поглянув на годинник, — о 4:07 за Бенгорським часом, у цьому місті майже всі мусили спати.

— Так, — люб’язно погодився Дженкінс. — Тоді де ж вони?

Алберт розгубився:

— Ну…

Пролунав грюк, це Нік різко кинув слухавку одного з таксофонів. Той стояв останнім у довгому їх ряду; Нік уже перепробував усі.

— Щоб їм за… пастися, — промовив він. — Вони всі неробочі. Що платні, що прямого виклику. Браяне, ви сміливо можете додати до виразу «жодна собака не дзявкне» також «жоден телефон не дзвякне».

— То що ж нам тепер робити? — спитала Лорел. Сама почувши, як нещасно звучить її голос, вона відчула себе такою змалілою, такою зніченою. Поруч з нею повільно оберталася на місці Дайна. Схожа на тарілку радіолокатора в людській подобі.

— Давайте піднімемося, — запропонував Лисий. — Там мусить бути ресторан.

Усі подивилися на нього. Ґефні фиркнув:

— У вас тільки одне на думці.

Лисий поглянув на нього згорда:

— По-перше, моє ім’я не містер, а Руді Ворік. По-друге, люди краще думають, коли у них шлунок повний. — Він знизав плечима. — Просто такий закон природи.

— Я думаю, містер Ворік цілком правий, — сказав Дженкінс. — Нам усім не завадило б чогось поїсти… і, якщо ми піднімемося, там можуть знайтися якісь інші підказки щодо того, що з нами трапилося. Я схиляюся до того, що вони знайдуться.

Нік знизав плечима. Він раптом здався втомленим і розгубленим.

— Чом би й ні, — промовив він. — Я вже починаю відчувати себе якимсь містером Робінзоном-Чорти-Його-Забирай-Крузо.

Безладним гуртом вони вирушили до ескалатора — також безживно закляклого. Алберт, Бетані і Боб Дженкінс йшли разом трохи позаду.

— Ви щось знаєте, правда? — спитав Алберт. — Що саме?

— Можливо, я щось розумію, — поправив його Дженкінс. — А можливо, й ні. Наразі я поки що притримаю язика за зубами… окрім однієї поради.

— Якої?

— Це не для вас; це для юної пані. — Він обернувся до Бетані. — Економте сірники. Така моя пропозиція.

— Що? — насупилася на нього Бетані.

— Ви мене чули.

— Йой, гадаю, що так, але не второпаю, що ви маєте на увазі. Напевне там є газетний кіоск, нагорі, містере Дженкінс. У них повно сірників. І сигарет, і одноразових запальничок.

— Згоден, — сказав Дженкінс. — І все ж таки раджу вам заощаджувати ваші сірники.

«Він знову грає Філо Крісті, чи як там його», — подумав Алберт.

Він уже було збирався вказати на це, ввічливо попрохавши містера Дженкінса згадати, що вони не в якомусь з його романів, коли Браян Інґал зупинився перед підніжжям ескалатора, і то так раптово, що Лорел довелося різко смикнути Дайну за руку, щоб сліпа дівчинка на нього не наштовхнулася.

— Легше на поворотах, гаразд? — попросила Лорел. — На той випадок, якщо ви не помітили, тут незряча дитина.

Браян її проігнорував. Він блукав поглядом по невеличкому гурту біженців.

— Де містер Тумі?

— Хто? — перепитав лисий чоловік… тобто, Ворік.

— Той парубок, у якого важлива зустріч у Бостоні.

— Кому воно треба? — кинув Ґефні. — Зник з очей, зійшов і з думки.

Але Браяну було тривожно. Йому не подобалася сама думка, що Тумі міг десь заникатися й діяти самостійно. Він не розумів чому, але йому зовсім не подобалася така перспектива. Він кинув погляд на Ніка. Нік знизав плечима, потім похитав головою.

— Я не бачив, коли він зник, друже. Загрався з телефонами. Вибачаюся.

— Тумі! — крикнув Браян. — Креґ Тумі! Де ви?

Відповіді не було. Тільки та сама химерна, гнітюча тиша. І тоді дещо зауважила Лорел, дещо таке, від чого в неї похолола шкіра. Браян, склавши долоні, кричав угору вздовж ескалатора. В будівлі з такою високою стелею мусило відповісти бодай якесь відлуння.

Але тут його не було. Жодного відлуння, зовсім.

У той час поки інші були зайняті справами на першому поверсі — двоє підлітків та той стариган стояли біля ятки компанії з оренди авто; решта дивилися як громило-британець випробовує телефони, — Креґ Тумі тихо, як мишка, прокрався нагору по бездвижному ескалатору. Він точно знав, куди бажає потрапити; він точно знав, що шукати, коли туди дістанеться.

Швидкими кроками, розмахуючи портфелем біля правого коліна, він пішов через велику чекальну залу. Ігноруючи як порожні крісла, так і порожній бар під назвою «Червоний барон». У дальньому кінці цього приміщення, над гирлом широкого, темного коридору висів покажчик. З такими написами на ньому:

ПЕРОН № 5 ПРИБУТТЯ МІЖНАРОДНИХ РЕЙСІВ

КРАМНИЦІ Д’ЮТІ-ФРІ

МИТНИЦЯ США

СЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ

Креґ уже мало не дістався початку коридору, коли знову поглянув у широке вікно на аеродромне поле… і тут же його швидка хода затнулася. Він повільно наблизився до вікна і подивився надвір.

Там не було на що дивитися, крім порожнього бетону і застиглого, безколірного неба, але попри це його очі почали витріщатися, він відчув, як страх починає вповзати йому в серце.

«Вони йдуть», — раптом повідомив йому чийсь мертвий голос. То був голос його батька, і говорив він з маленького, примарного мавзолею, прихованого в якомусь похмурому куточку душі Креґа Тумі.

— Ні, — прошепотів Креґ, і це слово сплело маленьку квітку з туману на вікні перед його губами. — Ніхто не йде.

«Ти поводився погано. Гірше того, ти лінувався».

— Ні!

«Так. У тебе була домовлена зустріч, а ти її пропустив. Ти втік. Ти втік, та ще й не куди-небудь, а в таке ідіотське місце, як Бенгор у штаті Мейн».

— Це не моя вина, — пробурмотів Креґ. Тепер він уже стискав ручку свого портфеля майже з болісною міццю. — Мене завезли проти моєї волі. Мене… мене захопили силою!

Жодної відповіді від того внутрішнього голосу. Тільки хвилі осуду. І знову Креґ інтуїтивно відчув той гніт, під яким він перебуває, той жахливий, безкінечний тиск. Ваготу глибоководдя. Той внутрішній голос не мусив йому пояснювати, що виправдань не існує; Креґ сам це знав. Він знав це віддавна.

«ВОНИ були тут… і вони повернуться. Ти ж це розумієш, хіба не так?»

Він розумів. Ленґоліери повернуться. Вони повернуться по нього. Він їх відчуває. Він їх ніколи не бачив, але знає, якими жахливими вони будуть. А чи він самотній у цьому знанні? Він гадав, що ні.

Він подумав, що та сліпа дівчинка також може знати щось про ленґоліерів. Але це не мало значення. Єдине, що має значення, — це потрапити в Бостон, потрапити в Бостон до того, як ленґоліери прибудуть у Бенгор зі свого жахливого, погибельного лігва, щоби зжерти його, ридаючого, живцем. Він мусить потрапити на ту зустріч у «Пру», мусить розповісти їм, що він зробив, і тоді він стане…

Вільним.

Він буде вільним.

Креґ відсахнувся від вікна, від порожнечі й застиглості й кинувся в коридор під тим покажчиком. Пусті крамниці він проминув, не кинувши на них і погляду.

Поза ними він підійшов до дверей, які шукав. На них була маленька прямокутна табличка, якраз над оглядовим вічком. «СЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ» повідомляв напис на табличці.

Він мусив потрапити туди. Так чи інакше, він мусив потрапити досередини.

«Все це… все це божевілля… воно не мусить стосуватися мене. Я не мушу з ним жити. Досить».