«Це те місце, яке наразилося на нюхало нашого приятеля Тумі, — подумав Нік. — Дивовижно».

Він струсонув тостер, слухаючи торохкання частин відбитих деталей усередині.

— Всього лише якийсь тостер, — чудувався він. — Я маю друзів, Алберте, — друзів професіоналів, — які не повірять у таке. Я сам насилу в це вірю. Я маю на увазі, всього лише якийсь тостер…

Алберт відвернув голову.

— Киньте його, — промовив він хрипко. — Я не можу його бачити.

Нік зробив, як просив хлопець, і поплескав того по плечі.

— Неси ноші нагору. Я приєднаюся до вас незабаром.

— Що ви збираєтеся робити?

— Хочу подивитися, чи нема в тому кабінеті ще чогось такого, що може стати нам у пригоді.

Алберт якусь мить дивився на нього, але в цій темряві він не міг розгледіти вираз обличчя Ніка. Нарешті він сказав:

— Я вам не вірю.

— А ти й не мусиш, — відгукнувся Нік якимсь дивно делікатним тоном. — Катай нагору, Козирю. Тобто, я хотів сказати, Алберте. Я скоро до вас приєднаюся. І не озирайся.

Алберт ще якусь мить вдивлявся в нього, а потім потягся вгору по застиглому ескалатору — голова похнюплена, ноші, наче валіза, висять у правій руці. Він не озирався.

Нік почекав, поки хлопець зникне в мороці. Потім він пішов туди, де лежав Креґ Тумі, і сів навпочіпки поряд з ним. Тумі все ще залишався непритомним, але дихання в нього, схоже, вже трохи вирівнялося. Нік навіть припустив, що ніц неймовірного нема в тому, що після пари тижнів лікування й постійного догляду в шпиталі Тумі міг би оговтатися. Єдина річ ним, принаймні, доведена: він має неймовірно міцний череп.

«Ганьба, що мозок під ним такий розм’яклий, приятелю», — подумав Нік. Він простягнув руки, збираючись одною долонею прикрити Тумі рота, а іншою носа — чи що там від них залишилося. Це забере менше хвилини, і їм не доведеться більше перейматися містером Тумі. Інші б здригнулися в жаху від такого акту — назвали б це холоднокровним убивством, — але Нік вбачав у цьому лише певний страховий поліс, не більше й не менше. Тумі вже раз постав з того, що здавалося повною непритомністю, і тепер один з їхньої групи мертвий, а інша важко, можливо смертельно, поранена. Нема сенсу випробовувати долю далі.

Було тут і ще дещо. Якщо він залишить Тумі живим, що саме він подарує йому, залишивши його живим? Коротке, страдницьке існування в мертвому світі? Шанс подихати помираючим повітрям під закляклим небом, у якому всі звичні атмосферні процеси, схоже, припинилися? Можливість познайомитися з тим чимсь, що наближається зі сходу… наближається з хрумканням гігантських, хижацьких мурах? Ні. Краще позбавити його цього. Це буде безболісним, і вже тільки це буде достатнім проявом доброти.

— Кращим за те, на що ця тварюка заслуговує, — промовив Нік, але все одно чомусь вагався.

Він згадав маленьку дівчинку, як вона дивилася на нього вгору своїми темними, незрячими очима.

«Ви не вбивайте його!» Не прохання; то був явний наказ. З якогось прихованого, останнього резерву вона зібрала трохи сил, щоби віддати йому цей наказ. «Все, що я знаю, він нам потрібен».

«Чому вона збіса так його захищає?»

Нік посидів навпочіпки ще трішки, вдивляючись у знівечене обличчя Креґа Тумі. А коли згори ескалатора заговорив Руді Ворік, він здригнувся так, ніби то був голос самого диявола.

— Містере Гопвел? Ніку? Ви йдете?

— Миттю! — гукнув він через плече. Він знову потягнувся до обличчя Тумі й знову зупинився, згадуючи її темні очі.

«Він нам потрібен».

Він різко скочив на рівні, залишаючи Креґа Тумі в його болісній боротьбі за дихання.

— Уже йду! — гукнув він і легко вибіг вгору по ескалатору.

Бетані викинула свою майже геть позбавлену смаку сигарету і вже подолала вгору половину трапа, коли Боб Дженкінс закричав:

— Здається, вони виходять!

Вона розвернулася і кинулася вниз по сходинках. З багажної амбразури, проповзаючи по конвеєрній смузі, виринала низка темних плям. Боб з Бетані побігли їм назустріч.

Дайну несли прив’язаною до нош. Руді тримав їх з одного кінця, Нік — з іншого. Вони пересувалися на колінах, і Бетані почула, як захекано, хрипко хапаючи повітря, дихає той лисий чоловік.

— Дозвольте, я допоможу, — сказала вона, і Руді охоче віддав їй свій кінець нош.

— Старайся не трясти її, — попросив Нік, звішуючи з конвеєра ноги. — Алберте, берися разом з Бетані за той кінець, допоможеш нам підняти її по трапу. Нам треба нести цю штуку якомога горизонтальніше.

— З нею дуже погано? — запитала Бетані в Алберта.

— Не добре, — відповів він похмуро. — Непритомна, але поки жива. Це все, що я знаю.

— А де Ґефні й Тумі? — спитав Боб, коли вони вирушили до літака. Щоби його почули, Бобу довелося трохи підвищити голос; той хрускіт тепер лунав гучніше, а верескливий призвук травмованої трансмісії став у ньому домінантною, навісною нотою.

— Ґефні мертвий, і Тумі також недалеко відстав, — сказав Нік. — Зараз про це не на часі. — Він зупинився перед підніжжям трапа. — Ви двоє, піднімайте свій кінець.

Повільно й обережно вони посунули з ношами вгору по сходах, Нік, зігнувшись з переднім кінцем нош, рухався спиною вперед, Алберт з Бетані, тримаючи ноші піднятими на рівні своїх голів, штовхалися стегнами на вузькому трапі. Боб, Руді і Лорел ішли позаду. Відтоді, як повернулися Алберт і Нік, Лорел заговорила тільки раз — спитала, чи мертвий Креґ Тумі. Коли Нік сказав їй, що той живий, вона уважно до нього придивилася, а потім з полегшенням кивнула.

Коли Нік дістався верху трапа і завів свій кінець нош у літак, Браян стояв у дверях кабіни.

— Я хочу покласти її в першому класі, — сказав Нік, — щоби цей кінець нош, де її голова, був трохи піднятим. Як би мені це зробити?

— Без проблем. Встановити ноші отам, зафіксувавши їх крізь передню частину рами парою ременів безпеки. Ви бачите, де це?

— Так. — А потім до Алберта з Бетані: — Піднімайтеся. Ви молодчаги.

В освітленні салону розмазана на щоках і підборідді Дайни кров різко виділялася на тлі її жовто-блідої шкіри. Очі дівчинки заплющені; повіки делікатного, лавандового відтінку. Імпровізований тампон під ременем (у якому Нік пробив нову дірочку — набагато вище від інших) був темно-червоним. Браян почув, як вона дихає. Ці звуки були схожими на те, як соломинка втягує повітря з дна майже допитої склянки.

— Погано, так? — стиха запитав Браян.

— Ну, в неї легеня, а не серце, і внутрішня кровотеча й зблизька не так швидко гонить, як я боявся… але погано, так.

— Вона доживе, поки ми повернемося?

— Звідки я збіса можу знати? — раптом закричав на нього Нік. — Я солдат, а не якийсь там чортів костоправ!

Усі завмерли, дивлячись на нього настороженими очима. Лорел знову відчула, як її ніби приском обсипало.

— Вибачте, — промовив Нік. — Подорож крізь час диявольськи сильно діє на нерви, хіба не так? Мені дуже жаль.

— Не варто вибачатися, — сказала Лорел, торкаючись його руки. — Ми всі тут такі напружені.

Він подарував їй втомлену посмішку і торкнувся її волосся.

— Ви чисто розкіш, Лорел, це поза всякими сумнівами. Нумо, давайте закріпимо її ременями безпеки і подивимося, що ми можемо зробити, щоби забратися звідси к лихій годині.

Через п’ять хвилин ноші Дайни було прилаштовано в похилому положенні до пари крісел салону першого класу — голова дівчинки вище, ноги нижче. Решта пасажирів тісною зграйкою зібралися навкруг Браяна в сервісній секції першого класу.

— Нам треба дозаправити літак, — сказав Браян. — Зараз я заведу другий двигун і якомога ближче підкочуся до того «Боїнга-727-400», що стоїть при перехідному хоботі. — Він показав на лайнер компанії «Дельта», який у цій темряві скидався просто на сіру брилу. — Оскільки в нашого літака посадка вища, я зможу завести наше праве крило прямо понад лівим крилом дельтівської машини. Поки я це робитиму, ви вчотирьох підкотите заправник — один з них стоїть біля іншого перехідного хобота. Я бачив його там до настання темряви.