— Може, нам краще розбудити Сплячу Красуню отам у хвості й примусити його долучитися?

Браян нашвидку це обдумав і похитав головою.

— Останнє, що нам зараз потрібне, це отримати собі на руки дезорієнтованого пасажира — та ще й на додачу такого, в якого дике похмілля. Та він нам і не потрібен — коли треба, двоє дужих чоловіків здатні штовхати такий заправник. Я бачив, так робиться. Тільки перевірте важіль трансмісії, щоб стояв на нейтралці. Заправник треба підвести і поставити прямо під перекритими крилами. Все ясно?

Всі закивали. Браян огледів їх і вирішив, що Бетані й Руді все ще занадто виснажені після боротьби з ношами, щоб очікувати від них якоїсь серйозної помочі.

— Нік, Боб, Алберт. Ви штовхаєте. Лорел, ви кермуєте. Гаразд?

Вони кивнули.

— Тоді йдіть і робіть. Бетані? Містере Ворік? Спускайтеся разом з ними, приберете трап від літака, а коли я його переведу на нове місце, приставите трап до перекритих крил. До крил, не до дверей. Зрозуміло?

Вони кивнули. Окинувши їх поглядом, Браян побачив, що вперше відтоді, як вони тут сіли, в людей з’явився яскравий блиск в очах.

«Звичайно, — подумав він. — Тепер у них є чим зайнятися. І в мене також, слава Богу».

Йдучи в гурті до заправника, який стояв лівіше вільного перехідного хобота, Лорел усвідомила, що бачить його.

— Господи, — промовила вона. — Уже знову на день розвидняється. Скільки ж це часу минуло відтоді, як стемніло?

— Менше сорока хвилин, за моїм годинником, — сказав Боб. — Але маю підозру, що мій годинник не вельми точно вимірював час, поки ми перебували поза літаком. Та й взагалі, в мене таке відчуття, що час тут не має великого значення.

— Що буде з містером Тумі? — спитала Лорел.

Вони підійшли до заправника. Це був невеличкий автомобіль з відкритою кабіною, баком позаду і змотаними по боках товстими чорними шлангами. Нік обняв Лорел за талію і розвернув до себе. На якусь мить у неї з’явилася божевільна думка, що він хоче її поцілувати, і Лорел відчула, як у ній прискорилося серце.

— Я не знаю, що з ним буде, — сказав Нік. — Лише знаю, що у вирішальну мить я зробив вибір на користь того, що просила Дайна. Я лишив його лежати непритомним на підлозі. Нормально?

— Ні, — відповіла вона дещо нетвердо. — Але я припускаю, що й так гаразд буде.

Він легенько усміхнувся, кивнув і на мить притис її за талію.

— Ви не проти були б піти зі мною повечеряти, коли і якщо ми повернемося до Лос-Анджелеса?

— Так, — відразу ж відповіла вона. — Це те, на що я з нетерпінням чекатиму.

Він знову кивнув.

— Я також. Але якщо ми не зможемо дозаправити цей лайнер, ми не полетимо нікуди. — Він подивився на відкриту кабіну заправника. — Ви зумієте знайти нейтральну позицію, як гадаєте?

Лорел зміряла поглядом важіль, що стирчав з підлоги кабіни.

— Боюся, я кермую тільки з автоматичними трансмісіями.

— Я зроблю це.

Алберт стрибнув до кабіни, натиснув зчеплення, а потім уп’явся очима в діаграму на головці важеля. Позаду нього завив, прокидаючись до життя, другий двигун «767-го», а коли Браян піддав газу, обидва двигуни почали ревіти дуже сильно. Гуло дуже гучно, але Лорел зрозуміла, що її це не дратує. Це притлумило той, інший, звук, принаймні тимчасово. І ще їй кортіло подивитися на Ніка. Невже він насправді запросив її на вечерю? Це вже зараз здавалося таким, у що було важко повірити.

Алберт перемкнув швидкості, потім погойдав важелем коробки передач.

— Годиться, — сказав він і зіскочив на землю. — Залізайте, Лорел. Щойно ми його покотимо, вам треба різко забирати вправо, щоб ми розвернули його кругаля.

— Гаразд.

Вона нервово озирнулася, коли троє чоловіків вишикувалися в ряд позаду заправника, з Ніком посередині.

— Ви готові? — запитав той.

Алберт з Бобом кивнули.

— Ну, тоді — всі разом!

Боб приготувався штовхати щосили, і до біса той біль у попереку, який отруював йому життя останні десять років, але заправник покотився з абсурдною легкістю. Лорел з усіх сил викручувала туге, громіздке кермо. Жовтий автомобіль зробив невеличке коло по сірому бетону і поїхав у бік «767-го», який повільно котився на позицію біля припаркованого лайнера «Дельти».

— Різниця між цими двома повітряними суднами просто неймовірна, — сказав Боб.

— Так, — погодився Нік. — Ти виявився правим, Алберте. Хай ми відстали від сучасності, але цей літак якимсь дивним чином досі залишається її частиною.

— Так само, як і ми, — докинув Алберт. — Принаймні, поки що.

Турбіни «767-го» завмерли, залишилося тільки рівномірне, низьке гудіння допоміжних силових установок — у Браяна тепер працювали всі чотири. Але їх гучності не вистачало, щоб приховати той скрегіт на сході. Раніше він мав певну суцільну однорідність, але, наблизившись, роздробився; тепер там начебто були присутні звуки у звуках, а в сукупності це починало здаватися жахливо знайомим.

«Тварини під час годівлі, — подумала Лорел і здригнулася. — Ось на що це схоже — вловлене мікрофонами і підсилене до гротескних пропорцій чвакання тварин, які щось жеруть».

Лорел пробрало сильним дрожем, вона відчула, як її думки починає вгризати паніка — стихійна сила, яку вона була здатна контролювати не більше, ніж те хтозна-що, яке утворювало ті звуки.

— Можливо, якби ми могли побачити, що воно таке, ми могли б з ним упоратися, — промовив Боб, коли вони знову почали штовхати заправник.

Алберт кинув на нього короткий погляд і сказав:

— Я так не думаю.

Браян з’явився в передніх дверях «767-го» і махнув Руді з Бетані, щоб підкочували до нього трап. Коли вони це зробили, він ступив на горішню платформу і показав на перехрещені крила. Поки вони котили його в тому напрямку, Браян прислухався до звуків зі сходу і раптом йому згадався один фільм, який він дивився дуже давно в нічній телепередачі. Там Чарлтон Гестон грав хазяїна великої плантації в Південній Америці[161]. На його плантацію нападає величезний рухомий килим мурах-солдатів, мурах, які з’їдають геть усе на своєму шляху: дерева, траву, будівлі, корів, людей. Як же називався той фільм? Браян не міг пригадати. Він тільки пам’ятав, що Чарлтон вдавався до дедалі більш відчайдушних хитрощів, щоб зупинити мурашву чи бодай затримати її. А чи поборов він їх врешті-решт? Браян цього не пам’ятав, аж тут зненацька зринув фрагмент його сновидіння, тривожний відсутністю в ньому зв’язку з будь-чим, — той зловісний червоний напис:

«ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ»

— Стоп тут! — крикнув він Руді й Бетані.

Вони припинили штовхати трап, і Браян обережно спустився по сходах, поки його голова не опинилася на рівні нижньої площини крила дельтівського авіалайнера. Обидва літаки — що «767-й», що «727-й» — мали вічка централізованої заправки в лівому крилі. Тепер Браян дивився на маленький квадратний лючок з трафаретними написами: «ДОСТУП ДО ПАЛИВНОГО БАКА» та «ПЕРЕД ЗАПРАВКОЮ ПЕРЕВІРИТИ ЗАПІРНИЙ КЛАПАН». А якийсь веселун ще й причепив на лючок круглу жовту наліпку зі смайликом. Це був останній сюрреалістичний штрих.

Алберт, Боб і Нік підштовхали заправник до місця під Браяном і тепер дивилися вгору, в потемку, що розвиднювався, їхні обличчя були брудно-сірими колами.

Браян нахилився і гукнув униз до Ніка:

— Там два шланги, по одному з кожного боку! Мені потрібен короткий!

Нік звільнив шланг і подав його вгору. Тримаючи сопло шланга й тією ж рукою хапаючись за трап, Браян перехилився під крилом і відчинив заправний лючок. Там стирчав, як палець, з’єднувач зі сталевим штоком. Браян нахилився далі… і послизнувся. Та встиг ухопитися за перила трапа.

— Тримайтеся, друже, — гукнув Нік, піднімаючись по трапу. — Йде допомога.

Він зупинився за три щаблі нижче Браяна і вхопив того за пояс.

— Зробіть мені послугу, гаразд?

— Яку ще?

— Не пердіть.

— Намагатимуся, хоча не обіцяю.