Ніхто не приходив.
Чувся тільки м’який, немовби вічний, шепіт реактивних двигунів. Ніхто не балакав. Ніхто не засміявся («Здогадуюся, що цей фільм не такий кумедний, як вважала тітка Вікі», — подумала Дайна). Ніхто не кашлянув. Сусіднє з нею крісло, крісло тітки Вікі, все ще залишалося порожнім, і ніяка стюардеса, упакована в невеличкий, втішливий конверт парфумів, шампуню і слабеньких запахів макіяжу, не нахилилася над нею, щоби спитати Дайну — чи може вона їй щось принести: якийсь наїдок чи, врешті, тієї ж самої води.
Тільки той постійний, м’який гул реактивних двигунів.
Тваринка на ім’я паніка підвивала голосніше, ніж до того. Щоб побороти її, Дайна зосередилася на фокусуванні того свого радарного пристрою, перетворюючи його на щось на кшталт невидимого ціпка, яким вона зможе потягнутися звідси, зі свого крісла посередині пасажирського салону. Їй це добре вдавалося; часом, коли вона зосереджувалася дуже сильно, то майже вірила, що може бачити очима інших людей. Якщо вона думала про це достатньо сильно, достатньо сильно цього хотіла. Одного разу вона розповіла про це своє відчуття міс Лі, і відповідь міс Лі була нехарактерно різкою. «Спільнобачення є частою фантазією сліпих, — сказала вона. — Особливо сліпих дітей. Ніколи не роби помилку, покладаючись на це відчуття, Дайно, бо легко можеш опинитися на витяжці, впавши зі сходів або виступивши перед якимсь автомобілем».
Тому вона відмовилася від своїх зусиль у «спільнобаченні», як це тоді назвала міс Лі, а в тих кількох випадках, коли це відчуття охоплювало її знову — ніби вона бачить світ, притемнений, тремтливий, але ж ось він — очима своєї матері або очима тітки Вікі — Дайна намагалася його позбутися… як та людина, яка боїться, що втрачає розум, намагалася б заблокувати бурмотіння фантомних голосів. Але зараз їй було страшно, і тому вона намагалася подумки намацати інших людей, відчути інших людей, і не знаходила їх.
Жах тепер у ній дуже побільшав, виття звіра паніки стало дуже гучним. Вона відчула, як у її горлі вибудовується крик, і зціпила проти нього зуби. Бо він вийде не криком, а вереском; якщо вона дозволить собі його випустити, він вискочить з її рота, як верещання пожежної сигналізації.
«Я не закричу, — наказувала вона собі відчайдушно. — Я не кричатиму, щоб не конфузити тітку Вікі. Я не кричатиму, не будитиму тих, хто спить, не лякатиму тих, хто не спить, щоб вони не збіглися всі сюди, не примовляли: дивіться, яке перелякане мале дівча, подивіться-но на це перелякане мале сліпе дівча».
Але зараз те радарне чуття — той осередок у ній, що оцінював непевну, різного роду сенсорну інформацію і, здавалося, таки інколи дійсно щось бачив очима інших людей (неважливо, що там про це казала міс Лі), — воно, замість полегшення страху, радше посилювало його в Дайні. Тому що те чуття казало їй, що в колі його ефективності немає нікого. Зовсім нікого.
Браяну Інґалу наснилося дещо дуже погане. У тому сні він знову пілотував рейс № 7 з Токіо до Лос-Анджелеса, але цього разу розгерметизація була набагато гіршою. В кабіні панувало відчуття приреченості; ридав Стів Серлз, кусаючи данську булочку[32].
«Якщо ти в такому розпачі, як ти можеш ще й їсти?» — запитав Браян. Пронизливий, наче в чайника, свист почав заповнювати кабіну — звук витікання повітря, вирішив він. Звісно, то була дурня — витікання майже завжди відбувалися безшумно, допоки не ставався викид, — але він припускав, що у сновидіннях все можливе.
«Тому що я люблю ці булочки, а більше мені не доведеться з’їсти жодної», — відповів Стів, схлипуючи ще безпорадніше.
А потім, раптово, той пронизливий свист припинився. З’явилася усміхнена, розслаблена стюардеса — фактично то була Мелані Тревор — і повідомила їм, що місце витікання повітря знайдено і перекрито. Браян підвівся і пішов слідом за нею крізь літак до пасажирського салону, де в маленькій ніші, звідки було прибрано крісла, стояла Енн Квінлен Інґал, його колишня дружина. Над вікном поряд з нею виднілася загадкова і дещо зловісна фраза: «ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ». Написана червоним кольором, кольором небезпеки.
Енн була одягнена в темно-зелену уніформу стюардеси «Американської гідності», що вже дивно — вона ж обіймала певну посаду в рекламній агенції в Бостоні і завжди вернула свого тонкого, аристократичного носа, дивлячись згори вниз на стюардок, з якими літав її чоловік. Долонею вона затискала тріщину в фюзеляжі.
«Бачиш, любий, — промовила вона гордо. — Все залагоджено. Не має значення навіть те, що ти мене вдарив. Я тобі вибачила».
«Не роби цього, Енн!» — скрикнув він, але було пізно. На тильному боці її долоні з’явилася западина, що наслідувала ту тріщину в фюзеляжі. Вона дедалі глибшала, що дужче перепад тиску невблаганно висмоктував руку Енн за борт. Першим провалився її середній палець, потім підмізинний, потім вказівний і мізинець. Пролунав бадьорий ляск — немов занадто жвавий офіціант висмикнув корок з шампанського — це долоню Енн цілком засмоктало в тріщину. Але Енн продовжувала усміхатися.
«Любий, це «Льонвуа», — промовила вона, а тим часом уже почала зникати її рука. З-під приколки, яка утримувала його забраним назад, вибивалося волосся і туманною хмарою віялося навкруг обличчя Енн. — Я завжди ними пахчуся, невже ти не пам’ятаєш?»
Він згадав, тепер він згадав. Але тепер це не мало значення.
«Повернися, Енн!» — закричав він.
Вона не переставала усміхатися, тим часом як її рука повільно всмоктувалася в порожнечу поза літаком. «Це зовсім не боляче, Браяне, — повір мені».
Почав тріпотіти рукав її зеленого блейзера «Американської гідності», і Браян побачив, як крізь тріщину в борті тягнеться назовні драглистим білим слизом її плоть. Немов «Елмерівський клей»[33].
«“Льонвуа”, пам’ятаєш?» — перепитала Енн, перед тим як її засмоктало в тріщину, і тепер Браян почув його знову — той звук, який поет Джеймс Дікі колись був назвав «посвистом велетенського звіра-всесвіту»[34]. Сновидіння почало мерхнути, а той звук тим часом невпинно гучнішав і одночасно ширшав. Щоб перетворитися не на посвист вітру, а на чийсь людський голос.
Очі Браяна враз розплющились. Якусь мить він залишався дезорієнтованим силою сновидіння, але тільки мить — він був фахівцем у високоризикованій, з великим рівнем відповідальності професії, в роботі, де одною з абсолютних передумов була швидкість реакції. Він летів рейсом № 29, не сьомим, не з Токіо у Лос-Анджелес, а з Лос-Анджелеса у Бостон, де вже була мертвою Енн — жертва не розгерметизації й витоку повітря, а пожежі в її кондомініумі на прибережній Атлантик-авеню. Але той звук так і залишався присутнім. Крик маленької дівчинки, її пронизливий плач.
— Хто-небудь може заговорити до мене, будь ласочка? — стиха, але ясно запитала Дайна Беллмен. — Прошу мені вибачити, але моя тітка пропала, а я сліпа.
Ніхто їй не відповів. За сорок рядів і дві перебірки попереду капітанові Браяну Інґалу якраз снилося, як плаче та їсть данську булочку його штурман.
Залишався лише постійний гул реактивних двигунів.
Паніка знову затьмарювала їй розум, і Дайна зробила єдине, до чого змогла додуматися, щоби їй запобігти: вона розстебнула ремінь безпеки, підвелася і прослизнула в прохід.
— Агов? — запитала вона гучніше. — Агов, хто-небудь!
Відповіді так і не було. Дайна почала плакати. Тим не менше, немилостиво тримаючись свого, вона повільно вирушила вперед вздовж проходу лівого борту. «Тільки не забувай рахувати, — гарячково нагадував їй мозок. — Не забувай рахувати, скільки рядів ти проминула, бо загубишся й ніколи не знайдеш дороги назад».
Вона зупинилася біля ряду крісел під лівим бортом, відразу перед тим рядом, де були їхні з тіткою Вікі місця, і нахилилася, тягнучи руки з розчепіреними пальцями. Вона знала, що там був сидів якийсь чоловік, бо тітка Вікі заговорила до нього всього лиш за якусь хвилину до зльоту літака. Коли той відповів, його голос пролунав з крісла прямо перед кріслом Дайни. На цьому вона зналася; визначення місць, звідки звучать голоси, було частиною її життя, звичайним фактом її існування, як дихання. Цей сплячий чоловік мусить здригнутися, коли її розчепірені пальці його торкнуться, але Дайні було не до того, щоб через це турбуватися.
32
Danish pastry — солодка глазурована булочка з листкового тіста.
33
«Elmer’s Glue» — популярний напівпрозорий полівінілацетатний клей.
34
James Dickey (1923–1997) — романіст, поет-лауреат, консультант бібліотеки Конгресу з питань поезії, під час Другої світової війни служив пілотом нічного винищувача; його філософська поема про сенс людського життя «Падіння» (1967) була написана під впливом реального випадку 1962 р., коли в польоті у літака раптом відчинився аварійний люк і 29-річну стюардесу винесло в небо.