От тільки крісло те виявилося порожнім.

Зовсім порожнім.

Дайна знову випросталася, щоки мокрі, в голові стугонить від страху. Не можуть же вони бути в туалеті разом, авжеж? Звісно, що ні.

А може, тут два туалети. У такому великому літаку мусить бути два туалети. От тільки це не мало значення — ні те, ні інше. Тітка Вікі не залишила б свою сумочку, ні за яких умов. У цьому Дайна була впевнена.

Вона повільно пішла вперед, зупиняючись біля кожного ряду крісел, обмацуючи два найближчих до неї, спершу проти лівого борту, а потім ті, що праворуч.

На одному з сидінь вона знову намацала сумочку, на іншому щось схоже на дотик на портфель, ручку і блокнот на третьому. Ще на двох знайшла навушники. На другій їх парі Дайна намацала щось липке. Вона потерла палець об палець, потім скривилася й витерла пальці об серветку, яка покривала підголівник спинки крісла. То була вушна сірка. Дівчинка не мала в цьому сумнівів. У неї своєрідна бридка густість.

Дайна Беллмен навпомацки, повільно просувалася вперед по проходу, більше не переймаючись тим, щоби бути делікатною в своїх пошуках. Це не мало значення. Вона не тицьнула нікому в око, не вщипнула нікого за щоку, нікого не смикнула за волосся.

Усі крісла, які вона обстежувала, були порожніми.

«Такого не може бути, — несамовито думала вона. — Цього просто не може бути! Вони ж усі були навколо нас, коли ми всілися на свої місця! Я їх чула! Я відчувала їх! Я чула їхні запахи! Куди вони всі пропали?»

Дайна цього не знала, але ж вони дійсно пропали: дівчинка дедалі дужче впевнювалася в цьому.

В якийсь момент, поки вона спала, її тітка і решта пасажирів рейсу № 29 десь зникли.

«Ні! — бурхливо запротестувала раціональна частина її мозку голосом міс Лі. — Ні, Дайно, це неможливо. Якщо всі зникли, хто веде літак?»

Тепер, хапаючись за краї крісел, з широко розплющеними сліпими очима під темними окулярами, вона почала рухатися вперед швидше, поділ її рожевої дорожньої сукні тріпотів. Дайна вже збилася з рахунку, але в колосальному потрясінні від цієї безкінечної тиші це не мало для неї великого значення.

Вона знову зупинилася і потягнулася навпомацки руками до крісла праворуч від себе. Цього разу Дайна торкнулася волосся… але воно знайшлося у зовсім неправильному місці. Воно знайшлося на сидінні — як таке може бути?

Її руки зімкнулися на тому волоссі… і підняли його. Усвідомлення, раптове й жахливе, впало на неї.

«Це справді волосся, але людина, якій воно належало, зникла. Це просто скальп. Я тримаю скальп якогось мертвяка».

Саме тоді Дайна Беллмен відкрила рота і почала подавати голос тими криками, які й висмикнули Браяна Інґала з його сновидіння.

Привалившись черевом до шинквасу, Алберт Кавснер пив віскі «Залізне тавро»[35]. Поряд нього по праву руку були брати Ерпи — Ваєт[36] і Верджил, — а ліворуч Док Голлідей[37]. Він якраз підняв свою склянку, щоб виголосити тост, коли до салуну «Серджо Леоне»[38] підстрибом забіг якийсь чоловік з дерев’яною ногою.

— Там банда Далтонів[39]! — кричав він. — Далтони щойно в’їхали у Додж!

До нього з незворушним виразом обличчя обернувся Ваєт. Лице мав вузьке, засмагле і красиве. Він був дуже схожим на Г’ю О’Браяна[40].

— Ми в Тумстоні[41], Маффіне, — промовив він. — Нумо, вгамуй свуоє старе розбурхане лайно.

— Ну, хай де ми не є, але вони скачуть! — вигукнув Маффін. — І на вигляд вони скажееені, Ваєте! Схоже, вони дуууже, дуууже скажеееееені!

Немов на доказ цього, на вулиці розпочалася стрілянина — важкій гуркіт армійських револьверів сорок четвертого калібру (мабуть, украдених) у суміші з ляскотливим хльостанням гвинтівок «Ґаренд»[42].

— Не обсерись у труси, Маффі, — промовив Док Голлідей і посунув на потилицю капелюха.

Алберт не вельми-то й здивувався, побачивши, що Док викапаний Роберт Де Ніро[43]. Він завжди вважав, що якщо хтось і має абсолютне право грати сухотного дантиста, то саме Де Ніро.

— Що ви кажете, хлопці? — спитав, озираючись, Верджил Ерп. Верджил не був особливо схожим ні на кого.

— Ходімо, — мовив Ваєт. — Досить уже тих чортових Клантонів, мені на весь вік стачить.

— Там Далтони, Ваєте, — спокійно проказав Алберт.

— Мені однаково, чи там Джон Ділінджер, чи Гарнюк Флойд[44], — вигукнув Ваєт. — Ти з нами, Козирю, чи ні?

— Я з вами, — відповів Алберт Кавснер, говорячи м’яким, але зловісним тоном природженого вбивці.

Одну руку він впустив на руків’я свого довгоствольного «Блантайна спешела»[45], а другою лапнув себе за голову, перевіряючи, чи міцно сидить там ярмулка. Та була на місці.

— Гаразд, хлопці, — сказав Док. — Ходімо, підчикрижимо трохи Далтонам гузна.

Вони виступили разом, четверо в ряд, крізь салунні двері «кажанячі крила», якраз коли дзвін на баптистській церкві Тумстона почав відбивати полудень.

Далтони повним чвалом скакали по Мейн-стрит, прострілюючи дірки у вітринах і фальшивих фасадах. Водяну діжку перед закладом «Кредити і надійне лагодження зброї у Дюка» вони перетворили на фонтан.

Айк Далтон був першим[46], хто побачив чотирьох чоловіків, які стояли на курявій вулиці, відслонивши назад сюртуки, щоби звільнити руків’я своїх револьверів.

Айк люто прикоротив свого коня, аж той з верескливим іржанням став дибки, піна щільними сирними згустками бризкала на всі боки з вудил. Айк Далтон трішечки нібито скидався на Рутгера Гауера[47].

— Дивіться-но, що ми тут запопали, — глузливо гукнув він. — Це ж Ваєт Ерп і його гомосячий братик Верджил.

Поряд з Айком зупинився Еммет Далтон[48] (який був схожим на Доналда Сазерленда[49] після цілого місяця безсонних ночей).

— І ще один підар, їхній дружок дантист, — прошипів він. — Кого ще треба…

Та тут він упізнав Алберта й зблід. Тонка презирлива усмішка зів’яла на його губах.

До двох своїх синів під’їхав Татусь Далтон. Татусь був дуже схожим на Сліма Пікенса[50].

— Господи, — прошепотів Татусь. — Це ж Козир Кавснер!

Тепер свого коня поруч з Татусем зупинив і Френк Джеймс[51]. Обличчя в нього було кольору брудного пергаменту.

— Що за чорт, хлопці! — вигукнув Френк. — Я не проти переполохати парочку містечок у нудний день, але ніхто не казав мені, що тут виявиться Аризонський Юдей.

Алберт «Козир» Кавснер, відомий від Седелії до Стімбовт-Спрингс[52] як Аризонський Юдей, зробив крок уперед. З долонею, завислою над руків’ям свого «Бантлайна»[53]. Не відриваючи своїх крижаних сірих очей від запеклих лиходіїв, які сиділи верхи за двадцять футів перед ним, Алберт сплюнув убік тютюновим струменем.

— Нумо, хлоп’ята, робіть ваш вихід, — промовив Аризонський Юдей. — За моїми підрахунками, пекло ще й наполовину не заповнене.

Банда Далтона ляснула по кобурах якраз у ту мить, коли годинник на вежі Тумстонської баптистської церкви відбив у гаряче пустельне повітря останній дзвін полудня. Козир лапнув свій револьвер, висмикнувши його зі швидкістю метеорного спалаху, і, коли він почав шпарити долонею лівої руки по курку, посилаючи розсип 45-каліберної смерті в банду Далтона, закричала якась дівчинка, що стояла перед готелем «Лонгорн».