Він виплигнув зі свого крісла і кинувся до кабіни.

— Стоп, Браяне! Завертайте назад! Завертайте назад!

Наближаючись до проріхи, Браян вдивлявся в неї, майже як загіпнотизований. Жодної турбулентності, але те відчуття велетенської сили, того повітря, що, немов потужна ріка, мчить у цей отвір, зросло. Він кинув погляд на прилади і побачив, що повітряна швидкість «Боїнга» стрімко підвищується. Та тут почав кричати Нік, а вже за мить він опинився позаду Браяна і вчепився йому в плечі, сам втупившись у проріху, що розбухала перед носом авіалайнера, виграючи в англійця на щоках і лобі дедалі густішими кольорами, роблячи його схожим на людину, яка в сонячний день задивилася на вітражне вікно. Те монотонне бриніння вже перетворилося на грізний громовий гуркіт.

— Повертайте назад, Браяне, ви мусите повернути назад!

Чи має насправді Нік причину для того, що він кричіть, чи паніка Боба виявилася заразною? Часу на прийняття рішення, ґрунтованого на будь-яких раціональних підставах уже не було; тільки якась частка секунди, щоб спитати в безмовного цокотіння інстинкту.

Браян Інґал вхопив штурвал і вивернув його жорстко вліво.

Ніка кинуло через кабіну на шпангоут; канудливим тріском озвалася його зламана рука. Речі в пасажирському салоні, що були повивалювалися з горішніх багажних відсіків, коли Браян завертав на злітну смугу в Бенгорському міжнародному аеропорту, тепер розлетілися знову, лютим градом молотячи вигнуті стіни, рикошетом відскакуючи від вікон. Чоловіка з чорною бородою Капустяним дитятком[173] викинуло з сидіння; він устиг лише раз щось пронизливо мекнути, перш ніж його голова зіткнулася з підлокітником крісла, та й упав тут же, в проході, незграбним мішком серед плутанини власних рук і ніг. Бетані закричала, і Алберт обхопив її, міцно притиснувши до себе. За два ряди позаду них, коли під ним криво просіло сидіння, Руді Ворік ще міцніше заплющив очі, сильніше стиснув свою вервицю і почав молитися ще швидше.

От тепер почалась турбулентність; «Боїнг-767» перетворився на крилату дошку для серфінгу, його хитало, і підкидало, і просмикувало крізь нестійке повітря. Руки Браяна на мить втратили штурвал, але він вхопив його знову. В той же час він до межі відкрив дроселі і турбіни літака відповіли гарчанням такої потужності, яку нечасто можна почути поза діагностичними ангарами авіакомпаній. Турбулентність подужчала; літак нещадно кидало вгору і вниз, звідкись долетів передсмертний виск перенапруженого металу.

У першому класі, вчепившись у поручні крісла, сидів Боб Дженкінс — заціпеніло вдячний англійцю, що той спромігся його пристебнути. Він почувався так, ніби хтось скажений прив’язав його до стриб-жердини[174] з реактивним двигуном. Літак зробив черговий великий стрибок, гойднувся майже до вертикалі на ліве крило, і в Боба вистрелила з рота його вставна щелепа.

«Ми влітаємо в неї? Ісусе милий, ми влітаємо?»

Він цього не знав. Боб знав тільки те, що світ обернувся гупотнявим, брикливим кошмаром… але сам він поки ще в цьому світі.

Наразі, принаймні, він поки ще в цьому світі.

Турбулентність дужчала, поки Браян вирулював «Боїнг» з того широкого потоку пари, що вливався в проріху. Попереду вона розбухала перед носом літака навіть тоді, коли той продовжував повертатися до неї правим бортом. Та потім, після одного особливо жорстокого струсу, вони вибралися з буйної стромовини і ввійшли в спокійнішу атмосферу. Проріха в часі зникла праворуч. Вони її оминули… на яку дрібку, Браянові думати не хотілося.

Він продовжував завалювати набік літак, тільки тепер уже під не таким крутим кутом.

— Ніку! — гукнув він, не обертаючись. — Ніку, з вами все гаразд?

Нік повільно звівся на рівні, притискаючи до живота праву руку лівою. Обличчя в нього було дуже блідим, а зуби оскалені в гримасі болю. З ніздрів збігали тоненькі цівки крові.

— Бувало й краще, друже. Гадаю, я зламав собі руку. Втім, для цього бідолашного нещасного хлопця таке не вперше. Ми її оминули, авжеж?

— Оминули, — погодився Браян. Він продовжував по широкому, повільному колу розвертати літак назад. — А вже за хвильку ви мені поясните, чому, після того як ми подолали такий довгий шлях, щоб її знайти, ми її оминули. І буде краще, якщо надасте якесь вагоме пояснення, хоч зламана там у вас рука, хоч ні.

Браян потягнувся до тумблера інтеркому.

Коли пролунав голос Браяна, Лорел розплющила очі й виявила, що Дайна лежить головою в неї на колінах. Вона ласкаво погладила дівчинку по волоссю, а потім поправила покійницю на ношах.

— Товариші, говорить капітан Інґал. Мені шкода. Це було доволі, збіса, лячно, проте з нами все гаразд; всі прилади в мене світяться зеленим. Дозвольте я нагадаю, що ми знайшли те, що шукали, але…

Раптом він вимкнувся. Пасажири чекали. Уткнувшись у плече Алберту, схлипувала Бетані Сімз. Поза ними, так само перебираючи вервицю, повторював свої молитви Руді Ворік.

Браян перервав своє звернення, коли побачив, що поряд з ним стоїть Боб Дженкінс. Письменника трусило, на штанях квітла волога пляма, рот у нього мав якийсь дивний, провалений вигляд, якого Браян раніше не помічав… але схоже було, що Боб цілком себе опанував. Позаду письменника, скривившись, не перестаючи пестити свою руку, важко всівся в штурманське крісло Нік. Рука вже почала напухати.

— Що, чорти забирай, все це означає? — вимогливо запитав Браян у Боба. — Ще б трохи турбулентності, і цей курваль розсипався б на десять тисяч частин.

— Я можу пояснити через оцю штуку? — спитав Боб, показуючи на тумблер з позначкою ІНТЕРКОМ.

— Так, але…

— Тоді дозвольте…

Браян хотів було заперечити, але передумав. Він клацнув тумблером.

— Нумо, прошу, вас чують. — А потім він повторив: — І буде краще, якщо надасте якесь вагоме пояснення.

— Послухайте мене, всі ви, хто там є, — закричав Боб.

З-позаду них протестуюче завили динаміки: «Уїїїї…»

— Говоріть своїм нормальним голосом, — втрутився Браян. — Ви так людям к чорту барабанні перетинки порвете.

Боб зробив видиме зусилля, щоб узяти себе в руки, і продовжив тихіше.

— Ми мусили повернути назад, і ми це зробили. Капітан ясно дав мені зрозуміти, що нам це ледве вдалося. Ми виявилися надзвичайними щасливцями… і в той же час надзвичайними дурнями. Ми забули найелементарнішу річ, розумієте, хоча вона весь цей час стовбичила в нас перед носом. Коли ми вперше пролетіли крізь цю проріху в часі, всі, хто були в літаку і не спали, пропали.

Браян сіпнувся в кріслі. Так, ніби хтось його уперіщив. Перед носом «767-го», на відстані приблизно тридцяти миль, знову з’явилося слабеньке світіння у формі ромба, схоже на якийсь гігантський напівкоштовний камінь. Воно немов насміхалося з Браяна.

— Усі ми не спимо, — сказав Боб.

(У пасажирському салоні Алберт подивився на чорнобородого чоловіка, який безтямно лежав у проході, і подумав: «За одним винятком».)

— Логіка підказує, що, якщо ми спробуємо пролетіти там знову, ми теж пропадемо. — Боб подумав, а потім завершив: — Це все.

Браян клацнув тумблером інтеркому, вимикаючи мікрофон, зробив це просто машинально. Поряд болісно, недовірливо реготнув Нік:

— Це все? Це, чорти його забирай, усе? Що нам тепер з цим робити?

Браян подивився на нього і не промовив нічого. Так само й Боб Дженкінс.

Бетані підвела голову і подивилася на змарніле, розгублене обличчя Алберта.

— Ми мусимо заснути? Як ми це зробимо? Я ніколи в житті не почувалася від сонливості далі, ніж зараз!

— Я не знаю. — Він запитально подивився через прохід на Лорел. Вона вже хитала головою. Хотілося б їй, аби вона могла заснути і щоб таким чином весь цей божевільний кошмар кудись пропав, — але, як і Бетані, вона ніколи в цілому своєму житті не почувалася менш схильною до сну, аніж зараз.