Боб зробив крок уперед і в безмовному зачаруванні подивився крізь вікно кабіни. Минула майже хвилина, поки він тихим, захопленим голосом промовив:

— Так ось яка вона.

У Браяна в голові вигулькнула фраза з якоїсь рок-н-ролової пісні: «Можеш дивитися, але краще не торкайся»[175]. Він опустив погляд на світлодіодні покажчики рівня пального. Від побаченого в нього аж ніяк не покращало на серці, і він безпорадно підняв очі на Ніка. Як і інші, він ніколи в житті не почувався таким непіддатливим сну.

— Я не знаю, що нам тепер робити, — сказав Браян. — Але якщо ми захочемо пройти крізь цю діру, це треба зробити найближчим часом. Пального залишилося на якусь годину польоту, може трохи довше. Після того можна про все забути. Є ідеї?

Нік похилив голову, так само колисаючи свою напухаючу руку. За пару секунд він підняв очі на Браяна.

— Так, — мовив він. — Взагалі-то, в мене є одна. Люди, які літають, рідко залишають свої рецептурні ліки в тому багажі, який здають перед посадкою, — вони полюбляють тримати їх при собі на той випадок, якщо багаж опиниться на іншому кінці світу і мине кілька днів, поки він до них повернеться. Якщо пройтися по сумках, ми напевне знайдемо купу седативних засобів. Нам навіть не треба діставати нічого з горішніх секцій, судячи з того гуркоту, більшість багажу вже валяється там на підлозі… що? В чому справа?

Останнє було адресовано Бобу Дженкінсу, котрий почав хитати головою, вже щойно з Нікового рота вискочили слова «рецептурні ліки».

— Ви що-небудь знаєте про седативні засоби, які продаються тільки за рецептами? — спитав він Ніка.

— Трохи, — відповів той, але прозвучало це уникливо. — Хіба що трохи.

— Ну, а я знаю багато, — сухо промовив Боб. — Я їх ретельно вивчав — від «ол-найта» до «ксанакса»[176]. Вбивство снодійним завжди було улюбленим засобом на моєму полі діяльності, самі розумієте. Навіть якщо вам пощастить у першій же перевіреній сумці знайти щось з потужніших ліків — що само по собі є малоймовірним, — неможливо вибрати безпечну дозу, яка б подіяла достатньо швидко.

— Чому це збіса ні?

— Тому що потрібно хвилин сорок, щоб той засіб подіяв… і я дуже сумніваюся, що він подіє на всіх. Природна реакція розуму в стресовому стані на такі ліки — це опір, намагання захиститися від них. І нема абсолютно жодного способу побороти цю реакцію, Ніку… з точно таким же успіхом ви можете впливати на своє серцебиття. Що можна зробити, коли припустити, що знайдеться достатньо великий запас таких препаратів, це проковтнути летальні дози, перетворивши наш літак на Джонставн[177]. Може, ми й пролетимо крізь цю проріху, але будемо мертвими.

— Сорок хвилин, — промовив Нік. — Господи-Ісусе. Ви впевнені? Ви абсолютно впевнені?

— Так, — твердо відказав Боб.

Браян подивився на той осяйний ромб у небі. Він водив «Боїнг» колами, і проріха знову опинилася на межі зникнення. Скоро вона повернеться… але вони не опиняться ближче до неї.

— Не можу в таке повірити, — важко промовив Нік. — Пройти через те, через що ми пройшли… успішно злетіти і подолати весь цей шлях… насправді знайти цю чортову штуку… і раптом з’ясовується, що ми не можемо крізь неї пройти назад, у наш час, тільки тому, що не можемо заснути?

— У будь-якому разі в нас нема сорока хвилин, — тихо сказав Браян. — Якщо так довго чекати, цей літак впаде за шістдесят миль східніше аеропорту.

— Там напевне є й інші аеродроми…

— Є, але жодного достатньо великого, який міг би прийняти літак такого розміру.

— А якщо ми пролетимо крізь неї, а потім знову повернемо на схід?

— Вегас. Але Лас-Вегас виявиться для нас поза досяжністю… — Браян кинув погляд на приладову панель, — менше, ніж через вісім хвилин. — Я вважаю, це мусить бути «ЛАМ». Аби туди дістатися, мені знадобиться щонайменше тридцять п’ять хвилин. І це абсолютно в обріз, навіть якщо вони дадуть нам прямий коридор і приберуть геть усе з дороги. Це дає нам… — він знову глянув на хронометр, — щонайбільше двадцять хвилин на те, щоб зараз з цим розібратися і пролетіти крізь цю діру.

Боб уважно дивився на Ніка.

— А як щодо вас? — спитав він.

— Що ви маєте на увазі — як щодо мене?

— Я думаю, ви військовий… але не думаю, що звичайний солдат. Натомість, можливо, «САС»?[178]

Обличчя в Ніка напружилося.

— А якби я дійсно був кимсь таким, друже?

— Можливо, ви змогли б усипити нас, — сказав Боб. — Хіба людей у вашій спецслужбі не навчають таких фокусів?

Пам’ять Браяна майнула назад, до першого зіткнення Ніка з Креґом Тумі.

«Ви коли-небудь дивилися «Зоряний Шлях»? — запитав Нік тоді у Креґа. — Чудесна американська телепередача… І якщо ви, клятий ідіоте, зараз же не заглобите вашу пельку, я продемонструю вам своє володіння знаменитим Вулканським усипляючим придушенням містера Спока».

— А як щодо того, Ніку, — м’яко промовив він, — що в нас ніколи не буде більшої, ніж зараз, потреби в знаменитому Вулканському всипляючому придушенні?

Нік не ймучи віри переводив погляд з Боба на Браяна, а потім знову на Боба.

— Прошу, не змушуйте мене сміятися, джентльмени, — сказав він. — Від цього рука в мене розболиться ще гірше.

— Як це розуміти? — запитав Боб.

— Із седативними засобами я помилився, чи не так? Ну, дозвольте повідомити вам обом, що ви помиляєтеся щодо мене. Я не Джеймс Бонд. У реальному житті жодних Джеймсів Бондів не існує. Гадаю, Бобе, я міг би вбити вас ребром долоні по шиї, але, радше за все, просто залишив би паралізованим на все життя. Можливо, навіть не відключив би вас. А потім ось що ще. — Нік, трохи кривлячись, простягнув уперед свою швидко напухаючу праву руку. — Моя дійова рука долучилася до моєї недавно зламаної руки. Захиститися я, можливо, зміг би й лівою — від ненавченого опонента, — але те, про що ви говорите? Ні. Ніяким чином.

— Усі ви забуваєте про найважливіше, — промовив чийсь новий голос.

Вони обернулися. Лорел Стівенсон, бліда і виснажена, стояла в дверях кабіни. Вона, немов замерзаючи, притискала руки собі до грудей, обхопивши долонями лікті.

— Якщо ми всі відключимося, хто поведе літак? — спитала вона. — Хто поведе літак до Лос-Анджелеса?

Троє чоловіків безсловесно вирячилися на неї. Позаду них, непоміченим, знову вплив у поле зору той великий напівкоштовний камінь — проріха в часі.

— Нам срака, — тихо промовив Нік. — Ви це розумієте? Нам абсолютно смертельний гаплик. — Він коротко реготнув, а потім скривився, коли животом йому струснуло зламану руку.

— Можливо, й ні, — озвався Алберт.

Він з’явився позаду Лорел разом з Бетані; Алберт обнімав дівчину за талію. Волосся в нього прилипло до лоба просякнутими потом кучериками, але очі були ясними і кмітливими. Сфокусованими на Браяні.

— Я думаю, ви можете нас всипити, — сказав хлопець. — І думаю, що й посадити нас зможете.

— Про що це таке ти кажеш? — грубо запитав Браян.

Алберт відповів:

— Тиск. Я кажу про тиск.

Знову Браяна навідало те сновидіння, і то з такою жахливою потужністю, ніби він його знову переживає: Енн з рукою, притиснутою до тріщини в корпусі літака, тріщини, над якою червоним написано слова «ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ».

Тиск.

«Бачиш, любий? Все залагоджено».

— Що це означає, Браяне? — запитав Нік. — Я ж бачу, щось у цьому є — це написано у вас на обличчі. Що він мав на увазі?

Браян не слухав англійця. Він дивився на сімнадцятирічного студента-скрипаля, який щойно, можливо, придумав вихід з пастки, у якій вони опинилися.

— А що потім? — спитав він. — Як бути після того, коли ми крізь неї пролетимо? Як мені прокинутися, щоби посадити літак?

— Будь-ласка, може хто-небудь пояснити, про що йдеться? — благально запитала Лорел. Вона підступила до Ніка, котрий обняв її за талію здоровою рукою.