— Алберт пропонує, щоб я скористався оцим, — постукав Браян по реостату на приладовій панелі, реостату з позначкою: «ВНУТРІШНІЙ ТИСК». — Щоб нас повністю відключити.

— Ви можете це зробити, друже? Ви насправді можете це зробити?

— Так, — відповів Браян. — Я знаю пілотів — чартерних пілотів, — які саме так і робили, коли занадто перепилі пасажири починали бешкетувати, становлячи загрозу або тим пілотам, або самим собі. Відключити п’яного, понизивши тиск всередині фюзеляжу, це не так важко. Аби вимкнути всіх, мені всього лише треба трохи зменшити тиск… скажімо, до половини атмосферного тиску на рівні моря. Це як піднятися на висоту двох миль без кисневої маски. Бум! І ти непритомний.

— Якщо ви насправді можете таке робити, чому це не використовується проти терористів? — запитав Боб.

— Тому що там є кисневі маски, правда? — запитав Алберт.

— Так, — сказав Браян. — Обслуга салону показує їх пасажирам на початку рейсу кожного авіалайнера — закрийте собі носа й рота оцією золотистою чашечкою і нормально дихайте, так? Ці маски вивалюються автоматично, коли тиск у салоні падає нижче дванадцяти фунтів на квадратний дюйм. Якщо пілот захопленого літака спробує вирубити якогось терориста, понизивши внутрішній тиск, все, що тому терористу потрібно, — це вхопити маску, одягти її й розпочати стрілянину. Інша справа на маленьких реактивних літаках, типу «Лірджета». Там, якщо падає тиск, пасажир мусить самотужки відчиняти горішній відсік.

Нік подивився на хронометр. Запасу часу в них залишалося вже тільки дванадцять хвилин.

— Я думаю, нам краще припинити про це балакати, а просто робити це, — сказав він. — Часу зовсім обмаль.

— Поки ще ні, — мовив Браян і знову подивився на Алберта. — Я можу націлити нас на центр проріхи, Алберте, і, поки ми до неї наближатимемося, почати знижувати тиск; я зможу досить точно контролювати тиск у салоні і цілком певен, що зможу відключити нас перед прольотом крізь неї. Але залишається питання, яке висловила Лорел: хто пілотуватиме літак далі, якщо ми всі будемо непритомними?

Алберт розтулив було рота; закрив його і похитав головою.

Тоді заговорив Боб Дженкінс. Голосом беземоційним, безбарвним, голосом судді, що оголошує вирок.

— Я думаю, ви можете доставити нас на місце, Браяне. Але для того, щоб ви це зробили, мусить загинути хтось інший.

— Поясніть, — різко кинув Нік.

Боб пояснив. Це не забрало багато часу. Коли він закінчив, до маленького гурту в дверях кабіни вже приєднався й Руді Ворік.

— Браяне, так можливо зробити? — запитав Нік.

— Так, — відсторонено сказав Браян. — Нема причини, чому ні.

Він знову подивився на хронометр. Уже одинадцять хвилин. Одинадцять хвилин, щоб пролетіти на інший бік проріхи. Майже весь цей час займе виведення літака на неї, програмування автопілота і подолання сорокамильної відстані до проріхи.

— Але хто це зробить? Кожний з вас тягнутиме сірника, чи як?

— У цьому нема потреби, — промовив Нік. Тоном легким, майже безжурним. — Я це зроблю.

— Ні! — скрикнула Лорел. Очі в неї були широко розчахнуті й дуже темні. — Чому ви? Чому це мусите бути ви?

— Замовкніть! — зашипіла на неї Бетані. — Якщо він так хоче, то й нехай!

Алберт безпорадно подивився на Бетані, на Лорел, а потім знову на Ніка. Якийсь голос — не вельми сильний голос — шепотів, що зараз він мусить зголоситися, що це справа для того крутого хлопця, який вижив в Аламо, для такого, як Аризонський Юдей. Але більша частка його єства просто усвідомлювала, що він дуже любить життя… і не хотіла, щоб воно так рано обірвалося. Тому він розтулив рота, та так і закрив його, не сказавши нічого.

— Чому ви? — знову повторила Лорел надривно. — Чому б нам не потягнути сірники? — Чому не Боб? Чи Руді? Чому не я?

Нік взяв її за руку.

— Ходімо зі мною на хвильку, — сказав він.

— Ніку, в нас не так багато часу, — зупинив Браян. Він намагався говорити рівним тоном, але сам почув, як відчай — можливо, навіть паніка — просочує його голос.

— Я знаю. Починайте робити те, що мусите робити.

Нік потягнув Лорел за двері.

Вона якусь мить пручалася, потім пішла. Він зупинився в маленькому алькові камбузу й обернувся обличчям до неї. В цю мить, коли його обличчя опинилося менш як за чотири дюйми від її лиця, Лорел усвідомила гнітючу правду — він той чоловік, якого вона сподівалася знайти в Бостоні. Він весь цей час був з нею в літаку. У цьому відкритті не було зовсім нічого романтичного; це було жахливо.

— Я думаю, між нами могло б щось скластися, між тобою і мною, — сказав він. — Як ти гадаєш, правий я щодо цього? Якщо так, просто скажи — витанцьовувати нема часу. Абсолютно жодного.

— Так, — підтвердила вона. Голосом змертвілим, непевним. — Я думаю, ти правий.

— Але ми не знаємо. Ми не можемо знати. Все зводиться до часу, чи не так? До часу… сну… і незнання[179]. Але я мушу стати тим одним, Лорел. Я спробував зробити чесний звіт самому собі, і всі мої облікові книги почеркані червоним, я в глибоких боргах. Зараз мій шанс підвести баланс, і я маю намір ним скористатися.

— Я не розумію, що ти маєш на ува…

— Так… але розумію я. — Він заговорив швидко, майже ковтаючи слова. Він взяв її за передпліччя і ще ближче підтягнув до себе. — Ти вирушила в подорож до якоїсь пригоди, хіба не так, Лорел?

— Я не розумію, що ти…

Він коротко її струснув.

— Я тобі казав — зараз нема часу витанцьовувати! Ти ж справді летіла по пригоду?

— …так.

— Ніку! — гукнув Браян з кабіни.

Нік кинув погляд у той бік:

— Йду! — А потім знову подивився на Лорел: — Я хочу послати тебе в іншу подорож. Тобто, якщо ти з цього виберешся і якщо погодишся вирушити туди.

Лорел просто дивилася на нього, губи в неї тремтіли. Вона не мала ані найменшого уявлення, що сказати. У голові гуло безпорадним замішанням. Він стискав її руку дуже чіпко, але вона усвідомить це вже потім, коли побачить синці, які залишили його пальці; у той момент чіпкість його очей була набагато потужнішою.

— Слухай. Слухай уважно. — Він зробив паузу, а потім заговорив з незвичною, розміреною пристрасністю. — Я зібрався з тим покінчити. Я вже прийняв рішення.

— З чим покінчити? — запитала вона зніченим, тремтливим голоском.

Нік нетерпляче мотнув головою.

— Це не має значення. Має значення — віриш ти мені чи ні. Віриш?

— Так, — сказала вона. — Я не розумію, про що ти говориш, але вірю, що це щиро.

— Ніку! — нагадав Браян з кабіни. — Ми вже прямуємо на неї!

Нік знову кинув погляд у бік кабіни, очі в нього були примруженими і блищали.

— Вже йду! — гукнув він.

Коли він знову подивився на неї, Лорел подумала, що ще ніколи в житті вона не була в фокусі такої роз’ярено сконцентрованої емоційності.

— Мій батько живе в селищі Флутінг на південь від Лондона, — сказав він. — Спитаєш про нього в будь-якій крамничці на Центральній вулиці. Містер Гопвел. Старші люди досі звуть його головою. Поїдь до нього і розкажи йому, що я прийняв рішення з тим покінчити. Ти мусиш бути настійливою; він має звичку відвернутися і голосно лаятися, коли чує моє ім’я. Оте всяке «нема в мене ніякого сина». Ти можеш бути настійливою?

— Так.

Він кивнув і безрадісно усміхнувся.

— Добре. Повтори, що я тобі сказав, і скажи йому, що ти мені повірила. Передай йому, що я з усіх сил намагався спокутати за той день позаду церкви у Белфасті.

— У Белфасті.

— Правильно. А якщо не зумієш вмовити його вислухати тебе ніяким іншим чином, скажи йому, що він мусить послухати. Через стокротки. Через стокротки, які я того разу приніс. Ти це зумієш запам’ятати?

— Тому що якось ти приніс йому квіти, стокротки.

Здалося, Нік мало не засміявся — але вона ніколи не бачила обличчя, сповненого таким смутком і гіркотою.

— Ні, не йому, але й так годиться. Це твоя пригода. Ти її виконаєш?