ТАЄМНЕ ВІКНО, ТАЄМНИЙ САД

Автор: Джон Шутер

І Мортові відразу ж відлягло від серця. Про Джона Шутера він ніколи не чув і ніколи не писав оповідань чи повістей під назвою «Таємне вікно, таємний сад».

Рукопис він викинув у смітник на кухні, повернувся на канапу у вітальні, знову ліг і за п’ять хвилин уже міцно спав.

Снилася йому Емі. Цими днями Морт багато спав і дуже багато снив про Емі, тож, прокинувшись під власні хрипкі крики, анітрохи цьому не здивувався. Він вважав, що рано чи пізно це минеться.

Наступного ранку Морт сидів перед комп’ютером у закапелку біля вітальні, який завжди правив йому за кабінет, коли вони приїжджали пожити в цьому будинку. Комп’ютер був увімкнений, проте Морт дивився у вікно на озеро. На його поверхні два моторні човни розтинали блакитну воду й залишали за собою широкі білі піняві борозни. Спершу він подумав, що то рибалки, але вони не спинялися — просто плавали туди-сюди попід носом один в одного, нарізаючи великі кола. Малеча, вирішив він. Дітлахи в якісь ігри граються.

Вони не робили нічого цікавого. Утім, як і він. Відколи вони розлучилися з Емі, він не написав жодного клятого рядка. Щодня з дев’ятої до одинадцятої Морт сидів перед екраном (так само, як і щодня впродовж останніх трьох років, а ще десь приблизно з тисячу років просиджував так по дві години перед старою друкарською машинкою «Роял»), але користі від цього було стільки, що з таким самим успіхом він міг би обміняти комп’ютер на моторний човен і йти казитися на озеро з дітлахами.

Того дня він протягом свого двогодинного чергування написав такі рядки безсмертної прози:

«За чотири дні після того, як Джордж, на власну втіху, отримав докази того, що дружина його зраджує, він вирішив її викрити. «Еббі, нам треба поговорити», — сказав він».

Дуже невдало.

Занадто близько до реального життя, щоб бути вдалим.

У реальному житті він ніколи так не гарячкував. Може, у цьому й крилася проблема.

Він вимкнув комп’ютер і рівно за мить після того, як клацнув вимикачем, зрозумів, що забув зберегти документ. Але нічого страшного. Можливо, це навіть зробив якийсь внутрішній критик у його підсвідомості, таким чином повідомивши йому, що документ не вартий того, щоб його зберігали.

Очевидно, пані Ґевін закінчила прибирати нагорі; дзижчання «Електролюкса» нарешті стихло. Вона приходила щовівторка, і два вівторки тому, коли Морт сказав їй, що вони з Емі розбіглися, звістка так її приголомшила, що вона навіть замовкла, хоч їй це було невластиво. Морт підозрював, що Емі подобалася їй значно більше, ніж він. Та все ж таки пані Ґевін досі приходила, і це, на думку Морта, вже була маленька перемога.

Він вийшов із вітальні якраз тоді, коли пані Ґевін спускалася сходами на перший поверх. Вона тримала порохотяг за шланг і волокла маленький циліндричний апарат за собою. Мов механічний собачка, він стрибав по сходинках. «Якби я спробував волочити порохотяг сходами, він би врізався мені в гомілку й підстрибом покотився аж до самого низу, — подумав Морт. — І як їй це вдається?»

— Здрастуйте, пані Джі[188], — привітався він і пішов через вітальню до дверей кухні взяти бляшанку коли. Після хрінописання йому завжди пересихало в горлі.

— Добридень, пане Рейні, — хоч як він переконував її називати його просто Мортом, вона не здавалася. Навіть Мортоном не хотіла кликати. Пані Ґевін була принциповою жінкою, але принципи ніколи не заважали їй звати його дружину просто Емі.

«Треба, мабуть, їй розказати, як я застукав Емі в ліжку з іншим чоловіком в одному з вишуканих мотелів у Деррі, — подумав Морт, проштовхуючись у двостулкові двері. — Може, знову називатиме її «пані Рейні». Принаймні».

То була бридка й ница думка, одна з тих, які, напевно, заважали йому нормально писати, але він нічого не міг із собою вдіяти. Імовірно, це теж минеться… як і ті сни. Але чомусь це нагадало йому про наклейку, яку він одного разу бачив на бампері дуже старого «фольксвагена-жука». «ЗАКРЕП — НЕ ПРОЙДЕ» — ось що на ній було написано.

Стулка дверей кухні відчинилася, і пані Ґевін гукнула:

— Пане Рейні, я знайшла в смітнику вашу писанину. Подумала, що вона вам іще потрібна, то поклала на стіл.

— Добре, — автоматично відповів він, не розуміючи, про що вона говорить. У нього не було звички викидати рукописи чи фрагменти в смітник на кухні. Коли в нього виходила якась лажа (а останнім часом тільки вона в нього й виходила), то вона вирушала або навпростець у рай для файлових даних, або в кошик для паперового сміття, що стояв праворуч від робочої станції.

Про чоловіка зі зморшкуватим обличчям і в круглому чорному капелюсі квакера він навіть не згадав.

Морт відчинив дверцята холодильника, посунув два маленькі судочки з якимись невимовно гидкими рештками, знайшов пляшку пепсі й, зачиняючи дверцята порухом стегна, відкрив напій. А йдучи до смітника, щоб викинути кришечку, побачив рукопис. На горішньому аркуші були якісь плями, наче від апельсинового соку, але все інше було в порядку — рукопис лежав на столі біля кавоварки «Сайлекс». І тоді він згадав. Джон Шутер, так. Фундатор міссісіпської філії «Схибнутих».

Морт надпив трохи пепсі й узяв рукопис зі столу. Перемістив титульний аркуш під низ і на початку першої сторінки прочитав таке.

Джон Шутер

До запитання

Деллакурт, штат Міссісіпі

30 сторінок

Приблизно 7500 слів

Перший продаж прав на публікацію частинами у Північній Америці

ТАЄМНЕ ВІКНО, ТАЄМНИЙ САД

Джон Шутер

Рукопис надрукували на папері високого ґатунку, але з машинкою справи були геть кепські — стара офісна модель, судячи з вигляду шрифту, та ще й не доглядали за нею. Більшість літер були криві, наче зуби в якогось старигана.

Він прочитав перше речення, потім друге, потім третє, і на кілька секунд здатність ясно мислити покинула його.

«Тод Дауні подумав, що жінка, яка краде в тебе кохання, коли, крім кохання, в тебе нічого й нема, — не надто хороша жінка. Тому він вирішив її вбити. Він зробить це в глибокому закутку, що утворився там, де до будинку під гострим кутом прилягає хлів. Він зробить це там, де його дружина тримає свій садочок».

— Ой бля, — вихопилося в Морта, і він поклав рукопис назад на стіл. Його рука зачепила пляшку пепсі, та перевернулася, її вміст шипучо вилився на кухонну поверхню й пінно потік униз по дверцятах шафки. — Ой БЛЯ! — прокричав Морт.

У кухню поспіхом забігла пані Ґевін, але, оцінивши ситуацію, заспокоїла:

— Нічого страшного. Такий крик стояв, що я подумала, ви ненароком горло собі перерізали. Пане Рейні, можете трошечки посунутися?

Він слухняно посунувся, і перше, що вона зробила, — взяла зі столу пачку аркушів і тицьнула йому в руки. Рукопис не постраждав; напій розлився в протилежний від нього бік. Колись Морт був людиною з чудовим почуттям гумору (принаймні він завжди тішив себе цією думкою), але зараз він дивився на купку паперу в руках і на думку спадала тільки гірка іронія. Це наче той кіт у дитячому віршику, подумав він. Той, що постійно повертався[189].

— Якщо хочете це знищити, — пані Ґевін кивнула на рукопис, витягаючи з-під раковини віхоть для посуду, — то ви на правильному шляху.

— Це не моє, — відказав він. Але дивно, правда? Учора, коли Морт ледь не взяв рукопис у чоловіка, який його приніс, він подумав про те, що людина все-таки — поступлива тварина. І очевидно, потреба догоджати поширювалася в усіх напрямках, бо перше, що він відчув, прочитавши ті три речення, — провина… а хіба не цього хотів домогтися Шутер (якщо то було його справжнє прізвище)? Авжеж, цього. Ви вкрали мою оповідку, сказав він, а хіба злодюжки не повинні відчувати провину?

— Пане Рейні, дозвольте, — пані Ґевін підняла ганчірку догори.

Морт відійшов убік, щоб вона могла підійти до розлитої рідини.