— Це не моє, — повторив він наполегливим тоном.

— А, — сказала вона, витираючи поверхню стола, і відійшла до раковини, щоб викрутити ганчірку. — Я думала, ваше.

— Тут написано «Джон Шутер», — Морт поклав титульну сторінку на стіл і розвернув до неї. — Бачите?

Пані Ґевін ушанувала титулку найкоротшим поглядом із тих, що є в запасі ввічливості, і заходилася витирати фасади шафок.

— А я думала, це оте-во… як його там. Псевдоім’я. Чи — псевдонім. Не знаю, що з цього значить «імена».

— Я ним не користуюся, — відповів Морт. — І ніколи не користувався.

Цього разу вона нагородила його мимобіжним поглядом — по-сільському проникливим, злегка здивованим і веселим водночас, — а потім опустилася на коліна, щоб витерти калюжу пепсі, що натекла на підлогу.

— Та хіба б ото ви мені сказали, якби він у вас і був?

— Вибачте, що я тут розлив, — сказав він, непомітно просуваючись у бік дверей.

— Це моя робота, — коротко мовила вона, не підводячи голови. Морт натяк зрозумів і вийшов.

Кілька хвилин він постояв у вітальні — дивився на покинутий порохотяг, що лишився посеред килима. А у своїй уяві чув голос чоловіка зі зморшкуватим лицем. Той терпеливо промовляв: «Це між вами і мною. Пане Рейні, нам зайвих людей не треба. Хай це буде суто між вами та мною».

Морт розмірковував про це обличчя; його розум, тренований пригадувати обличчя та дії, ретельно відновлював усі подробиці. І він подумав: «То було не тимчасове затьмарення розуму чи химерний спосіб познайомитися з письменником, якого він вважає чи не вважає знаменитістю. Він повернеться».

Раптом він розвернувся й попрямував у кабінет, дорогою скручуючи рукопис у тубу.

Уздовж трьох із чотирьох стін кабінету вишикувалися книжкові полиці, й одну з них Морт виділив під різноманітні видання своїх книжок, вітчизняні та закордонні. Загалом він видав шість книжок: п’ять романів і збірку оповідань. Книжку оповідань і перші два романи прихильно сприйняли члени його сім’ї та кілька друзів. Третій роман, «Син катеринщика», миттєво став бестселером. Після того як Морт прославився, його ранні твори перевидали, і вони користувалися помірним успіхом, але, звісно, не таким, як його останні твори.

Збірка оповідань називалася «Монету вкидає кожний», і більшу частину тих історій публікували в чоловічих журналах, втиснутими, мов начинка — в сендвіч, між фотографіями жінок із густим макіяжем на очах і більше без нічого. Проте одне оповідання надрукували в журналі «Еллері Квінз Містері Меґезін»[190]. Називалося воно «Сезон сівби», і якраз до нього Рейні зараз повернувся.

«Жінка, що краде в тебе кохання, коли, крім кохання, в тебе нічого й нема, — не надто хороша жінка. Так думав Томмі Гевлок. Він вирішив її вбити. І вже знав навіть, де він це зробить, у якому місці: в маленькому садочку, який вона облаштувала в закапелку, де до будинку прилягав хлів».

Морт сів і повільно перечитав обидва оповідання, гортаючи сторінки вперед і назад. На той час, коли він дійшов до середини, йому вже стало зрозуміло, що далі йти не треба. Подекуди два твори різнилися добором слів; у багатьох же місцях навіть порядок слів був достоту тим самим. Та, якщо не зважати на розташування слів, оповідки були однаковісінькі. В обох чоловік убивав свою дружину. В обох жінка була холодною, безсердечною сукою, яка чхала на все, крім свого городу і своїх консервацій. В обох убивця закопав жертву на городі, а потім плекав його і виростив надзвичайний урожай. У версії Мортона Рейні врожаєм була квасоля. У Шутера — кукурудза. В обох версіях убивця поступово з’їжджав з глузду, і його знайшла поліція, коли він поїдав ті вирощені овочі у величезних кількостях і присягався, що він здихається її, що, врешті, він усе-таки здихається її.

Морт ніколи не вважав себе крутим автором моторошних історій — і в «Сезоні сівби» не було нічого надприродного, — та все одно оповідання виявилося страшненьким. Дочитавши його, Емі здригнулася й сказала: «По-моєму, написано гарно, та тільки розум того чоловіка… Господи, Морте, це така бляшанка з хробаками».

Ці слова непогано описували і його власні відчуття. Йому б не хотілося часто мандрувати ландшафтом «Сезону сівби». То, звісно, було не «Серце виказало»[191], але він вважав, що непогано впорався зі змалюванням убивчого зриву Тома Гевлока. Редактор «ЕК» із цим погодився, і читачі теж — оповідання викликало потік схвальних листів. Редактор просив дати йому ще щось, але Морт так ніколи й не розродився оповіданням, бодай віддалено схожим на «Сезон сівби».

«Я знаю, що зможу, — сказав Тод Дауні, витягаючи з миски, що парувала, ще один качан кукурудзи. — Я певен, що з часом вона вся зникне». Так закінчувалось оповідання Шутера.

«Я впевнений, що владнаю цю справу, — сказав їм Том Гевлок і поклав собі із заповненої вщерть миски, над якою здіймалася пара, ще одну порцію квасолі. — Переконаний, що з часом її смерть стане загадкою навіть для мене».

Так закінчувався твір Морта Рейні.

Морт згорнув свій примірник збірки «Монету вкидає кожний» і замислено поставив його на полицю до перших видань.

Потім сів і почав повільно та уважно передивлятися вміст шухляд письмового стола. Стіл був великий, такий здоровецький, що меблярі заносили його в кімнату частинами, і шухляд у ньому було повно. Письмовий стіл був у його неподільному володінні; ні Емі, ні пані Джі ніколи до нього навіть не торкалися, і в шухлядах лежала купа назбираного за десять років непотребу. Відколи Морт покинув курити, минуло чотири роки, і якщо в цьому домі лишилися сигарети, то лежати вони могли тільки тут. Якщо він щось знайде, то закурить. Зараз він душу готовий був продати за цигарку. Та навіть якщо не знайде, нічого страшного не станеться; перебираючи те сміття, він теж заспокоювався. Старі листи, які Морт відклав убік, щоб потім якось відповісти, та так ніколи й не відписав на них; те, що колись видавалося таким важливим, тепер стало старовиною, загадкою віків; листівки, які він купив, але так і не надіслав; шматки рукописів на різних стадіях виконання; півпакетика дуже старих чипсів «Дорітос»; конверти; скріпки; чеки, переведені в готівку. Він навпомацки відчував ледве не геологічні шари — смуги літнього життя, що навіки закостеніли в шухлядах. І це заспокоювало. Перетрусивши одну шухляду, він узявся до наступної, весь час думаючи про Джона Шутера і про те, які відчуття пробуджувала в ньому історія Джона Шутера — його, Мортова історія, чорти б її взяли!

Найочевиднішим було те, що вона викликала в нього бажання закурити. За останні чотири роки він уже не вперше його відчував; бували миті, коли хтось просто пахкав цигаркою за кермом авто, що зупинилося поряд із його машиною на світлофорі, і йому потім секунду-дві нестямно праглося тютюну. Але, звісно, основними тут були слова «секунду-дві». Ці відчуття дуже швидко вщухали, як лютий шквал із дощем, — п’ять хвилин сліпої сріблястої зливи, і небо знову чисте, і сяє сонечко. Ніколи він не відчував потреби дорогою завернути в крамницю й купити пачку курива… чи нервово порпатися в бардачку, шукаючи, чи не завалялося там, бува, однієї-двох цигарок — так, як зараз він копирсався в столі.

Морт почувався винуватим. І абсурдність цього доводила до сказу. Він не крав оповідання Джона Шутера, точно знав, що не робив цього. Якщо плагіат справді відбувся (а він повинен був відбутися, бо повірити в те, що два оповідання випадково виявилися дуже подібними і ніхто з двох гравців не знав про існування іншого, Морт не міг), тоді вкрав якраз Шутер.

Безумовно.

Це було очевидно, як ніс у нього на обличчі… чи круглий чорний капелюх на маківці у Джона Шутера.

А проте він відчував сором, провину, занепокоєння… був розгублений, але для цього відчуття, напевно, не існувало слів, щоб його описати. А чому? Ну… тому що…

І тут Морт підняв ксерокопію рукопису «Сина катеринщика», а під нею лежала пачка сигарет «L&M». Чи не перестали випускати «L&M»? Він не знав. Пачка була стара, пожмакана, але явно не порожня. Морт видобув її з шухляди й роздивився. На думку спало, що цю пачку він міг купити 1985-го, згідно з даними неофіційної науки про стратифікацію, яку можна було назвати, за відсутності кращого терміна, «шухлядологією».