— Ні, — відповів Морт. На нього знову почала напливати втома.

— Теда тут немає, — сказала вона. — Тед сюди не приходить майже ніколи. Я… я до нього їжджу.

«Дякую, Емі, що поділилася зі мною», — ледве не сказав він, але прикусив язика. Гарно було б хоч одну розмову завершити, не перекидаючись звинуваченнями. Тому він не подякував за те, що поділилася, і не сказав «це зміниться», а найголовніше — не спитав, що з тобою, чорт забирай, не так, Емі?

Насамперед тому, що в такому разі вона про те саме спитала б у нього.

Емі порадила йому зателефонувати до Дейва Ньюсома, ташморського констебля. Зрештою, той чоловік може бути небезпечним. Морт відповів їй, що не бачить у цьому особливої потреби, принаймні поки що, але якщо «Джон Шутер» іще раз завітає з візитом, то він теленькне до Дейва. Обмінявшись ще кількома ходульними люб’язностями, вони розпрощалися й повісили трубки. Морт відчував, що вона досі мізкує над його розмитим припущенням, що Тед, можливо, сидить зараз у кріслі Ведмедика Морті й спить у його ліжечку, але він справді не знав, чи довго зміг би ще уникати згадки про Теда Мілнера. Зрештою, той мужик став частиною життя Емі. І це вона йому зателефонувала, от у чому штука. У неї було одне з тих її дивних передчуттів, і вона подзвонила йому.

Морт дістався того місця, де приозерна стежка розгалужувалася. Права її гілка вела на крутий берег, що тягнувся до Лейк-драйв. Він рушив тією доріжкою — неспішно, розсмаковуючи осінні кольори. А коли завернув за останній вигин, звідки вже було видно вузьку стрічку асфальту, то чомусь не здивувався, побачивши запорошений синій універсал із міссісіпськими номерами, припаркований там і схожий на вічно битого пса, прикутого ланцюгом до дерева, — а також худу фігуру Джона Шутера, що стояв, спираючись на правий бризковик машини і тримаючи руки згорнутими на грудях.

Морт очікував, що зараз серце прискорить свій ритм, що тілом пройде хвиля адреналіну, але серце билося нормально, а залози не поспішали висловлювати свою думку, вирішивши поки що зачаїтися.

Знову вийшло сонце, що перед тим сховалося за хмари, і осінні барви, й без того яскраві, неначе спалахнули вогнем. Знову виникла його власна тінь, темна, довга й чітко окреслена. Чорний круглий Шутерів капелюх став іще чорнішим, його синя сорочка ще більше посиніла, а повітря було таким прозорим, що чоловік мав такий вигляд, ніби його ножицями вирізали з клаптя іншої реальності, яскравішої й вітальнішої, ніж та, яку щодня спостерігав Морт. І він зрозумів, що помилявся щодо причин, які заважали йому подзвонити Дейвові Ньюсому, — помилявся чи трохи піддурював як себе, так і Емі. Насправді йому хотілося розібратися з цією справою самотужки. «А може, просто довести собі, що є такі справи, з якими я ще здатен розібратися», — подумав він і знову рушив угору схилом, туди, де стояв, спираючись на свою машину й чекаючи його, Джон Шутер.

Прогулянка вздовж озера була довгою та неспішною, і дзвінок Емі був не єдиною проблемою, яку Морт обмірковував, вряди-годи переступаючи або обходячи стовбур поваленого дерева чи зупиняючись, щоб пустити плаский камінець поверхнею води (у дитинстві він чудово вмів це робити — вони називали це «жабкою», — камінець у нього підстрибував до дев’яти разів, але цього дня його абсолютним максимумом були чотири стрибки). Ще він думав про те, як йому дати раду ситуації з Шутером, коли і якщо той з’явиться знову.

Правду кажучи, коли Морт побачив, що два оповідання майже ідентичні, то відчув скороминущу (а може, не таку вже й скороминущу) провину. Але її він подолав. Бо здогадувався, що то просто спільне для всіх авторів художньої літератури почуття винуватості, яке час від часу їх навідує. Що ж до самого Шутера, то на його адресу він відчував лише роздратування, гнів… і якусь полегкість. Багато, надто багато місяців його переповнювала лють, яку він не мав на кого спрямувати. Добре було нарешті знайти віслюка, до якого можна пришпилити цей гнилий, смердючий хвіст.

Морт чув давню приповідку: якщо чотириста мавп чотири мільйони років лупитимуть по чотирьохстах друкарських машинках, то одна з них надрукує повне зібрання творів Шекспіра. Але він у це не вірив. Якби навіть то була правда, Джон Шутер не був мавпою і навіть близько не міг стільки прожити, байдуже, скільки в нього на обличчі зморщок.

Отже, це Шутер сплагіатив його оповідання. Чому він вибрав саме «Сезон сівби», було поза межами Мортового розуміння, але він знав, що саме так воно й сталося, бо випадковість відкинув — і надто, чорт забирай, добре розумів, що сам міг поцупити цю свою оповідку, як і всі решта, з «Великого всесвітнього банку ідей», але на сто відсотків був упевнений, що вкрав він її не в пана Джона Шутера з великого штату Міссісіпі.

А тоді звідки Шутер її передер? У цьому, на думку Морта, й полягало найголовніше питання; і його шанс викрити Шутера як плагіатора й шахрая може критися у відповіді на нього.

Можливих відповідей було лише дві, оскільки «Сезон сівби» публікували тільки двічі — спершу в «Еллері Квінз Містері Меґезін», а потім — у його збірці «Монету вкидає кожний». Дати публікації оповідань у збірнику зазвичай указують на сторінці авторських прав на початку книжки, і в книжці «Монету вкидає кожний» видавець цього формату дотримався. Морт переглянув розділ подяк і про «Сезон сівби» з’ясував, що вперше це оповідання було надрукувано в червні 1980 року, у журналі «ЕКММ». Саму збірку «Монету вкидає кожний» опублікувало видавництво «Сейнт-Мартін Прес» 1983 року. Подальші перевидання були всі, крім одного, в паперовій обкладинці, але це не мало ваги. Усе, з чим йому треба було попрацювати, — дві дати, 1980-й і 1983-й… а ще зі своєю сповненою надії вірою в те, що, крім агентів і юристів видавництв, ніхто не звертав особливої уваги на ці рядки дрібним шрифтом на звороті титулки.

Сподіваючись, що це доведе його правоту, розраховуючи, що Шутер просто вирішить (як більшість звичайних читачів), що такого оповідання, яке він уперше прочитав у збірці, доти не було, Морт наблизився до чоловіка й нарешті зустрівся з ним лицем до лиця на краю дороги.

— Ви, напевно, вже прочитали мою оповідку, — Шутер говорив таким буденним тоном, наче коментував погоду.

— Прочитав.

Шутер повагом кивнув.

— Припускаю, вона вам щось нагадала. Адже так?

— Безперечно, — погодився Морт і з удаваною недбалістю спитав: — А коли ви її написали?

— Я знав, що ви про це спитаєте, — Шутер усміхнувся ледь помітною усмішечкою, але більше нічого не сказав. Його руки так і були схрещені на грудях, долонями він притримував боки під пахвами. Він скидався на чоловіка, цілком задоволеного тим, де він перебуває, і готового перебувати там вічно чи принаймні поки сонце не сяде за горизонт і не перестане зігрівати йому обличчя.

— Ну, аякже, — недбало вів далі Морт. — Знаєте, я не міг не спитати. Коли виявляється, що двоє людей написали те саме оповідання, це серйозно.

— Серйозно, — глибоко задумливим тоном погодився Шутер.

— І єдиний спосіб усе це владнати, — провадив Морт, — тобто визначити, хто в кого списав, — це з’ясувати, хто першим написав усі ці слова. — Він зустрівся з блідо-блакитними очима Шутера власним холодним і безкомпромісним поглядом. Десь поблизу в кронах дерев бундючно застрекотіла цикада, та й знову змовкла. — Що скажете? Хіба це не буде правильно?

— Скажу, що буде правильно, — погодився Шутер. — Якраз для цього я сюди й приїхав аж із Міссісіпі.

До Мортових вух долинув гуркіт машини, що наближалася в їхній бік. Обидва повернулися на звук, і на гребені найближчого пагорба виник пікап «скаут» Тома Ґрінліфа, здіймаючи позаду себе невеличкий циклон з опалого листя. Том, міцний і здоровий ташморський тубілець сімдесяти з гаком років, був доглядачем усіх тих будинків на цьому боці озера, про які не дбав Ґреґ Карстерз. Проминаючи їх, Том здійняв руку на знак привітання. Морт помахав у відповідь. А Шутер вивільнив руку з-під пахви і виставив уперед палець — і в цьому дружньому жесті відразу невідь-як оприявнилася безліч років, проведених у сільській місцевості, незліченна і непригадувана кількість разів, коли він точнісінько так само невимушено вітався з водіями вантажівок, і тракторів, і сіноворушилок, і прес-підбирачів, що проїжджали повз. А коли Томів «скаут» зник із поля зору, Шутер повернув руку на місце біля грудної клітки, тож його руки знову були схрещені. Листя на дорозі вляглося, і його сповнений терпеливості, незмигний, ледь не вічний погляд знову повернувся до обличчя Морта Рейні й зупинився на ньому.