— То про що ми говорили? — майже лагідно запитав він.

— Ми намагалися встановити походження, — відповів Морт. — Це означає…

— Я знаю, що це означає, — Шутер зміряв Морта поглядом, у якому проглядав одночасно спокій і легке презирство. — Я розумію, що на мені одяг селюка-гнойовика, воджу я гнійну машину і походжу з давнього уславленого роду селюків-гнойовиків, і, може, це означає, що я й сам гнойовик, але ж не обов’язково я гнойовик тупий.

— Так, — висловив свою згоду Морт. — Думаю, не обов’язково. Але те, що ви розумний, також не означає, що ви чесний. Насправді я вважаю, що найчастіше все буває зовсім навпаки.

— Якби я цього не знав, я міг би виснувати це з вашої поведінки, — сухо відрізав Шутер, і Морт відчув, як щоки йому заливає гаряча червона фарба. Він не любив, коли його вичитували, і таке бувало дуже рідко, але Шутер щойно вичитав — і зробив це так легко й невимушено, ніби досвідчений стрілець по тарілочках влучив у глиняного голуба.

Сподівання загнати Шутера в пастку стрімко зменшувалися. Не те щоб вони прямували до нуля, але поменшало їх суттєво. «Розумний» і «проникливий» — не те саме, але тепер він підозрював, що обидві ці риси притаманні Шутерові. Утім зволікати не було сенсу. Морт не хотів перебувати в товаристві цього чоловіка довше, ніж цього вимагали обставини. Дивно, але він навіть чекав цієї конфронтації, щойно до його розуміння дійшло, що її не уникнути, — можливо, лише тому, що це обіцяло просвіт у рутині, яка вже перетворилася на бридку нудоту. І зараз він хотів покласти цьому край. Морт більше не був переконаний у тому, що Джон Шутер божевільний (принаймні не до кінця був цього певен), але вважав, що цей чоловік може бути небезпечним. Через його невблаганність, чорт забирай. Морт вирішив зробити все можливе й покінчити з цим. Годі вже ходити околяса.

— Пане Шутер, то коли ви написали своє оповідання?

— Може, моє прізвище й не Шутер, — трохи розвеселився чоловік. — Може, це лише псевдонім.

— Ясно. А яке ж ваше справжнє прізвище?

— Я не сказав, що це — не справжнє. Я лише сказав «може». Так чи так, нашої справи це не стосується, — він говорив безжурним тоном, так, неначе його більше цікавила хмарина, яка поволі повзла високим блакитним небом у бік сонця, що хилилося до заходу.

— Гаразд, — сказав Морт, — але те, коли ви написали оповідання, стосується.

— Я написав його сім років тому, — промовив той, вивчаючи хмару. Хмара саме торкнулася краю сонця й набула золотистої облямівки. — У тисяча дев’ятсот вісімдесят другому.

«Попався, — подумав Морт. — Старий хитрющий гад таки ступив у пастку. Точно зі збірки оповідання взяв. «Монету вкидає кожний» вийшла друком у 1983-му, тому він подумав, що можна запросто взяти будь-яку дату до того. Треба було, дядьку, сторінку з авторськими правами читнути».

Морт почекав, коли його сповнить відчуття тріумфу, але воно все не приходило. З’явилася тільки мовчазна полегкість від того, що цього психа можна без зайвої метушні послати подалі. А проте йому не давала спокою цікавість, це прокляття письменницького класу. Наприклад, чому саме це оповідання, адже воно вибивалося із загального ряду його творів, було відверто нетиповим? І якщо вже цей тип збирався звинуватити його в плагіаті, то чому задовольнився якоюсь скромною оповідкою, коли міг зварганити такий самий, майже ідентичний, рукопис бестселера на кшталт «Сина катеринщика»? Оце міг би бути жир, а так… сміх та й годі.

«Та, мабуть, підробляти романи важко, бо занадто схоже на справжню роботу», — подумав Морт.

— Чому ж ви так довго чекали? — спитав він. — Мою книжку оповідань видали тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року, тобто шість років тому. Сьомий уже пішов.

— Бо я не знав, — відповів Шутер. Відірвавшись, нарешті, від споглядання хмари, він знову зміряв Морта тим своїм злегка презирливим поглядом, від якого робилося незатишно. — Такі, як ви, люди такого ґатунку, як ви, думають, що всі, хто живе в Америці чи навіть у тих країнах, де видають їхні книжки, читають усе, що вони пишуть.

— Та ні, я не такий наївний, — тепер настала Мортова черга говорити холодно.

— Але ж це не так, — провадив Шутер, пропустивши повз вуха те, що Морт промовив своїм страшнувато-незворушним і дуже твердим тоном. — Це ж зовсім не так. Я тої оповідки до середини червня в очі не бачив. Червня цього року.

Морт хотів було сказати: «А знаєш що, Джонні, хлопчику ти мій? Я теж до середини травня не бачив своєї дружини в ліжку з іншим!» Чи зіб’є це Шутера з пантелику, якщо він справді вимовить щось таке вголос?

Морт подивився цій людині у вічі й вирішив, що краще не треба. З тих споловілих очей так і парувала безтурботніть — так туман парує над пагорбами вранці, коли день обіцяє бути пекельно спекотливим.

Шутер тієї миті нагадував проповідника-фундаменталіста, який збирається набрати черпаком щедру порцію вогню й сірки та вилити її на тремтячі голови своєї пастви. І Мортон Рейні вперше відчув, що його пробирає справжній страх перед цією людиною. А втім, він іще й розізлився. Знову з’явилася думка, яка вже навідувала його ближче до кінця першої зустрічі з «Джоном Шутером»: попри весь страх, хай його грім поб’є, якщо він просто стоятиме на місці й мовчки слухатиме, як цей чоловік звинувачує його в крадіжці, — особливо зараз, коли той фактично зізнався в підробці.

— Спробую вгадати, — сказав Морт. — Такий чоловік, як ви, занадто перебірливий, щоб опускатися до читання тієї безвартісної гидоти, яку я пишу. Вам ближчі такі чуваки, як Марсель Пруст і Томас Гарді, так? Увечері, подоївши корів, ви любите запалити сільську гасову лампу, таку просту й чесну, поставити її на стіл у кухні — звісно ж, накритий домашньою червоно-білою картатою скатертиною — і поринаєте в заспокійливий світ «Тесс»[193] чи «У пошуках утраченого часу»[194]. А на вихідні ви вже зовсім зриваєтеся з ланцюга, вирішуєте показитися й витягаєте Ерскіна Колдвела[195] чи Енні Діллард[196]. А про те, що я скопіював вашу оповідку, створену важкою чесною працею, вам розповів хтось із друзів. Так усе відбувалося, пане Шутер… чи як там вас насправді звати?

У голосі з’явилися жорсткі нотки, і він із подивом зауважив, що ледве стримує лють. Але з не надто великим подивом, як виявилося.

— Ні. У мене нема друзів, — говорив Шутер сухо, як людина, що просто констатує факт. — Ні друзів, ні рідні, ні жінки. Я маю маленький будиночок десь за двадцять миль від Перкінсбурга, і на столі в мене справді лежить картата скатертина, якщо вже ви про це згадали, але в нашому місті є електрика. Гасові лампи я запалюю тільки під час бурі, коли зникає струм.

— Я за вас радий, — сказав Морт.

Шутер удав, що не помітив сарказму.

— Цей дім дістався мені від батька, а я трохи добудував його за гроші, які мені лишила бабуся. І в мене справді є стадо молочної худоби, тут ви теж не помилилися. А вечорами я пишу оповідання. У вас, певно, є новомодний комп’ютер з екраном, а я задовольняюся друкарською машинкою.

Він замовк, і якусь мить вони обидва чули, як шурхотить сухе листя, бо здійнявся легкий вечірній вітерець.

— Але про те, що ваше оповідання таке саме, як моє, я сам довідався. Бачте, я вже давненько подумував над тим, чи не продати ферму. Думалося, що, коли в мене буде трохи грошенят, я зможу писати вдень, коли голова ясна, бо зараз час є тільки тоді, як посутеніє. Один агент із нерухомості в Перкінсбурзі хотів, щоб я познайомився з чоловіком у Джексоні, у якого багато молочних ферм у Міссісіпі. Я не люблю проїжджати за кермом машини більш ніж десять-п’ятнадцять миль за один раз — голова починає боліти, надто коли трохи треба поїздити містом, бо там на дорогах самі дурні. Тому я сів у автобус. Наготувався вже їхати, та раптом спохопився, що нічого із собою не взяв почитати. Ненавиджу довгі поїздки автобусом, коли нема чого почитати.