— Я переконаний, ти зробила все, що могла, — м’яко промовив він.

Але вона говорила далі, так, ніби й не чула його, говорила задиханими трикрапками, наче телеграфіст, що передає по дротах лиховісні новини.

— Я не знала, як їм сказати, що ми розлучені… а вони ж, звісно, не знали… врешті, їм Тед про це сказав… Морте… мамина Біблія… вона лежала на столику біля ліжка в спальні… там були фотографії моїх рідних… і… і то було єдине… єдине, що мені від неї л-л-лишилося…

Її голос потонув у згорьованих риданнях.

— Я приїду вранці, — запропонував він. — Якщо виїду о сьомій, то буду на місці близько пів на десяту. Може, й о дев’ятій, уже ж не літо, дороги не забиті. Де ти ночуватимеш? У Теда?

— Так, — відповіла вона. — Морте, я знаю, що ти його не любиш, але не знаю, що б я без нього сьогодні робила… як би я це все витримала… ти ж розумієш… усі їхні розпитування…

— Тоді я радий, що він із тобою, — рішуче відказав Морт. Спокій і цивілізованість власного голосу вразили його самого. — Потурбуйся про себе. Пігулки в тебе поруч? — останні шість років їхнього шлюбу вона мала рецепт на транквілізатори, але вживала їх тільки перед перельотом… або, згадав він, перед якимись його публічними виступами й участю в різних заходах. Тих, які вимагали присутності Виконувачки Обов’язків Дружини.

— Вони були в шафці для ліків, — безбарвним голосом відповіла вона. — Але нічого страшного. Стресу я не відчуваю. Просто дуже нещасна.

Морт хотів їй сказати, що це те саме, але вирішив, що краще промовчати.

— Я приїду якнайшвидше, — пообіцяв він. — Якщо думаєш, що я можу чимось зарадити, приїхавши вже сьогодні вночі…

— Ні, — відповіла вона. — Де ми зустрінемося? У Теда?

Раптом виник непроханий спогад: він побачив свою руку, яка тримала покоївчин ключ. Побачив, як він прокручується в замковій шпарині дверей мотельного номера. Побачив, як відчиняються двері. Здивовані обличчя над ковдрою: Емі — ліворуч, Тед Мілнер — праворуч. Його зазвичай стильна зачіска розкошлалася й пом’ялася від сну, і Мортові він трохи нагадував Альфальфу зі збірника комедійних короткометражок «Малі шибеники». Розкуйовджене від сну Тедове волосся також уперше зробило його реальним в очах Морта. Він бачив їхній переляк і голі плечі. І зненацька, майже недоречно, подумав: «Жінка, що краде в тебе кохання, коли, крім кохання, в тебе нічого й нема».

— Ні, — відповів він, — не в Теда. Може, у тій маленькій кав’ярні на Вічем-стрит?

— Тобі краще, щоб я прийшла сама? — голос Емі звучав не сердито, але, судячи з ноток, вона готова була розсердитися. Як добре я її вивчив за ці роки, подумав він. Кожен рух, кожну модуляцію голосу, кожен поворот фрази. І як добре вона, певно, вивчила мене.

— Ні, — сказав він. — Приводь Теда. Усе гаразд.

Не гаразд, але можна змиритися. Так Морт думав.

— Тоді о пів на десяту, — підсумувала Емі. І трохи відпустила кнопку готовності, судячи з того, що він почув. — У Марчмана.

— Це так та кав’ярня називається?

— Так. Ресторан Марчмана.

— Добре. О пів на десяту чи трохи раніше. Якщо я буду першим, залишу знак крейдою на дверях…

— …а якщо я буду першою, я його зітру, — закінчила вона відповіддю з давнього катехізису, і обоє тихо розсміялися. Але Морт виявив, що навіть сміх завдає болю. Так, вони добре знали одне одного. Чи ж не для того й існують усі ті роки, проведені разом? І чи не тому так, чорт забирай, боляче стає, коли відкриваєш, що ці роки не лише можуть скінчитися — вони насправді скінчилися?

Зненацька він згадав про записку, яка стирчала під однією з двох кришок сміттєбака: ПАМ’ЯТАЙ, У ТЕБЕ 3 ДНІ. Я НЕ ЖАРТУЮ. Він хотів було сказати: «Емі, в мене тут у самого незначні проблеми виникли», — але зрозумів, що їй і без того вистачає горя, тому навантажувати її ще більше не буде. То був його клопіт.

— Якби це сталося пізніше, ти б хоч свої речі встиг вивезти, — сказала вона. — Не хочу навіть думати про всі ті рукописи, які ти втратив, Морте. Якби ти ще два роки тому замовив вогнетривкі шухляди, як тобі радив Герб, то, можливо…

— Думаю, це неважливо, — сказав Морт. — Рукопис нового роману в мене тут, із собою. — «Аякже. Усі чотирнадцять гівняних дерев’яних його сторінок». — До біса решту. Побачимося завтра, Емі. Я

(кохаю тебе)

Але слова лишилися за стуленими губами. Вони розлучилися. Хіба він може досі її кохати? Збочення якесь, якщо так. Та навіть якби й так, хіба в нього є право про це казати?

— Я дико шкодую, що все так сталося, — натомість промовив він.

— Я теж, Морте. Дуже-дуже шкодую, — і вона знову розплакалася. Тепер він почув, як хтось на тому боці — жінка, ймовірно Ізабель, — її втішає.

— Емі, лягай і спробуй заснути.

— Ти теж.

Морт повісив трубку. Враз будинок видався йому набагато тихішим, ніж у всі попередні ночі, коли він був тут сам; він не чув нічого, крім нічного вітру, що шепотів під дахом, та ухкання гагари десь дуже далеко на озері. Морт витяг із кишені записку, розрівняв її, перечитав. Такі речі треба відкладати, щоб зберегти для поліції. Власне, таких речей навіть торкатися не можна, поки поліція їх не сфотографує і не виконає над ними свої шаманські танці з бубном. То був — барабанний дріб і сурмлення труб, будь ласка — РЕЧОВИЙ ДОКАЗ.

«Та ну нахрін», — подумав Морт і знову зіжмакав аркуш. Ніякої поліції. Місцевий констебль, Дейв Ньюсом, найпевніше, не згадає, що він їв на сніданок, коли надходить пора обідати, а звертатися до окружного шерифа чи поліції штату Морт не хотів. Зрештою, ніхто не намагався позбавити його життя; вбили його кота, але кіт — не людина. А на тлі катастрофічної новини, яку повідомила Емі, Джон Шутер уже не здавався таким важливим. Він був одним зі Схибнутих, у нього тасувалися вальти, й він міг бути небезпечним… але Морт хотів спробувати владнати цю справу власними силами, хай навіть Шутер і небезпечний. Особливо, якщо він небезпечний.

Будинок у Деррі важив більше, ніж Джон Шутер та його божевільні ідеї. Він був важливішим навіть за те, хто скоїв підпал, — Шутер чи ще якийсь неадекват, що зачаїв образу, мав проблему з психікою або був ображеним і психічно хворим одночасно. Будинок та, мабуть, Емі. Відчувалося, що їй погано, тож нікому з них не зашкодить, якщо він спробує її втішити, як уміє. Може, вона навіть…

Але він заборонив собі думати про те, що може зробити Емі. Далі на цій дорозі Морт не бачив нічого, крім болю. Краще вважати, що цю дорогу перекрито назавжди.

Він пішов у спальню, роздягнувся й ліг, підклавши руки під голову. Знову заухкала гагара, відчайдушно й далеко. Йому знову подумалося, що десь там, у темряві, може скрадатися Шутер, із блідим круглим обличчям під дивацьким чорним капелюхом. Шутер був божевільним, і те, що він із Бубликом розправився за допомогою рук та викрутки, не заперечувало того, що в нього все-таки може бути при собі зброя.

Але Морт сумнівався, що Шутер десь там, озброєний чи ні.

«Дзвінки, — подумав він. — Дорогою до Деррі треба буде зробити щонайменше два. Один — Ґреґові Карстерзу, другий — Гербові Крікмору. Якщо я виїду о сьомій, то зарано буде дзвонити звідси, але можна буде з таксофону в Оґасті…»

Морт перевернувся на бік, думаючи, що після всього не засне ще довго… але сон накотив на нього рівною темною хвилею, і якщо хтось приходив подивитися на нього через вікно, поки він спав, то йому про це було невідомо.

Будильник розбурхав його о чверть на сьому. Півгодини пішло на те, щоб поховати Бублика на піщаній смузі між будинком та озером, і вже о сьомій він сидів за кермом, як і було заплановано. Проїхавши десять миль, уже неподалік від в’їзду до Меканік-Фолз (галасливого мегаполісу з текстильною фабрикою, яку закрили 1970 року, п’ятьма тисячами душ і жовтою блимавкою на перехресті трас 23 та 7), Морт помітив, що його старий «б’юїк» от-от заглухне. Довелося заїхати на заправку «Біллз Шеврон», кленучи себе за те, що перед виїздом не подивився на прилад. Якби він проминув Меканік-Фолз, не помітивши низького рівня бензину, пішов би звідти пішкарусом і в результаті спізнився б на зустріч із Емі не на годину й не на дві.