Поки ді-джей бензоколонки намагався наповнити бездонну діжку «б’юїка», Морт підійшов до таксофону на стіні. Виловив у задній лівій кишені штанів пошарпану телефонну книжку і набрав номер Ґреґа Карстерза. Було ще дуже рано, він сподівався застати Ґреґа вдома — і не прогадав.

— Алло?

— Ґреґу, привіт. Це Морт Рейні.

— Привіт, Морте. У вас там халепа в Деррі сталася, так?

— Так, — сказав Морт. — По телевізору показували?

— На п’ятому каналі.

— І як це виглядало?

— Як виглядало що? — запитанням на запитання відповів Ґреґ. Морт скривився… але якщо вже чути це від когось, то він був радий, що цією людиною був Ґреґ Карстерз — приязний довговолосий екс-гіпі, що навернувся в якусь незрозумілу релігійну секту (сведенборґіанців чи як вони там себе називали) невдовзі після Вудстока. Він мав дружину і двійко дітей, семи й п’яти років, і, наскільки міг судити Морт, уся сімейка була так само пофігістична, як і сам Ґреґ. До неширокої, проте незмінної усмішки цього чоловіка людина звикала так сильно, що в тих небагатьох випадках, коли він не всміхався, здавалося, що він роздягнений.

— Дуже погано, так?

— Так, — просто відповів Ґреґ. — Полум’я, видно, шугонуло вгору, як ракета. Співчуваю, друже.

— Дякую. Ґреґу, я вже їду туди. Дзвоню з Меканік-Фолз. Можеш дещо для мене зробити, поки я буду там?

— Якщо ти про ґонт, то я думаю, він буде…

— Ні, не про ґонт. Це інше. Мене останні два-три дні діймає один тип. Звихнутий. Заявив мені, що я вкрав оповідання, яке він написав шість чи сім років тому. Коли я сказав йому, що свою версію того оповідання написав раніше, ніж він, за його словами, і сказав, що можу це довести, він геть сказився. Я в душі сподівався, що більше ніколи його не побачу, але не пощастило. Учора ввечері, поки я спав на канапі, він убив мого кота.

— Бублика? — у голосі Ґреґа прозвучали нотки легкого подиву, що у випадку якоїсь іншої людини дорівнювало б викрику від здивування. — Він убив Бублика?

— Саме так.

— А ти з Дейвом Ньюсомом про це говорив?

— Ні, і не хочу говорити. Я хочу розібратися з ним сам, якщо вийде.

— Морте, мені цей тип не надто нагадує пацифіста.

— Від убивства кота до вбивства людини далеко, — сказав Морт, — та й я думаю, що дам йому раду краще, ніж Дейв.

— Ну, тут ти, може, й маєш рацію, — погодився Ґреґ. — Відколи Дейву перевалило за сімдесят, він став трохи вайлуватим. Морте, чим я можу допомогти?

— По-перше, я б хотів дізнатися, де він зупинився.

— Як його звати?

— Не знаю. На тому оповіданні, яке він мені показував, стояло ім’я «Джон Шутер», але згодом він щось вимудрував і сказав, що це, може, й псевдонім. Думаю, так і є — бо звучить як псевдонім. Так чи інакше, я сумніваюся, що він зареєструвався під цим ім’ям, якщо зупинився в якомусь тутешньому готелі.

— А як він виглядає?

— Приблизно шість футів на зріст, сорок із гаком років. У нього дуже обвітрене лице — зморшки від сонця довкола очей, носогубні складки дуже глибокі, наче рот у дужки взяли.

Він говорив, і обличчя «Джона Шутера» потроху зринало у свідомості, набуваючи прозорої виразності, неначе вигляд примари, що підпливає до опуклого боку кришталевої кулі медіума. Морт відчув, як на шкірі тильного боку долонь проступають сироти, і здригнувся. Голос десь у середині мозку все бурмотів, що він або робить помилку, або навмисно вводить Ґреґа в оману. Авжеж, Шутер був небезпечний. І щоб зрозуміти це, йому навіть не потрібно було бачити, що цей чоловік зробив із Бубликом. Учора вдень він роздивився це в Шутерових очах. То навіщо розігрує самоправця?

«Тому що, — з якоюсь загрозливою твердістю відповів інший голос, з глибин. — Просто «тому що», і все».

Середньомозковий голос озвався знову. Стривожено: «Ти збираєшся щось йому заподіяти? Ось про що йдеться? Ти хочеш щось із ним зробити?»

Та глибинний голос не відповів. Він затих.

— Під цей опис підходить половина тутешніх фермерів, — із сумнівом промовив Ґреґ.

— Ну, є ще кілька штрихів, які допоможуть його впізнати, — сказав Морт. — По-перше, він із Півдня, акцент такий, що ні з ким не сплутаєш. А ще він носить чорний капелюх, здається, фетровий, круглий. Схожий на такий, як в амішів. Їздить на синьому «форді»-універсалі, випуск початку чи середини шістдесятих років. Міссісіпські номери.

— Це вже краще. Я порозпитую людей. Якщо він десь тут неподалік, хтось та й знатиме, де саме. Номери з іншого штату о цій порі року дуже помітні.

— Я знаю, — раптом йому спало на думку ще дещо. — Можеш почати з Тома Ґрінліфа. Я вчора з цим Шутером розмовляв на Лейк-драйв, десь за півмилі на північ від мого дому. А Том саме проїжджав повз нас на своєму «скауті». Він нам помахав, і ми обидва помахали у відповідь. Напевно, Том збіса добре його роздивився.

— Гаразд. Може, здибаємося з ним у крамниці Бові, як заскочу туди на каву близько десятої.

— Там Шутер теж побував, — сказав Морт. — Я знаю, бо він згадував у розмові стелаж для книжок у паперових обкладинках. Один із тих, старомодних.

— А якщо я його вистежу, що робити?

— Нічого. Не роби нічого. Я подзвоню тобі сьогодні ввечері. А завтра вночі вже маю бути у своєму будинку біля озера. Не знаю, чим я там зможу зарадити в Деррі, хіба що попіл поворушити на згарищі.

— А як же Емі?

— У неї є хлопець, — Морт старався, щоб його голос не звучав напружено, та, напевно, саме так він і звучав. — Що Емі робити далі, хай уже вони вдвох вирішують.

— О, пробач.

— Не варто вибачатися. — Він озирнувся на бензиновий острівець і побачив, що хлопець уже наповнив його бак і тепер миє лобове скло «б’юїка». А Морт так сподівався більше ніколи в житті не бачити цього видовища.

— Розібратися з цим парубком самотужки… ти впевнений, що хочеш цього?

— Так. Думаю, так, — відповів Морт.

І замовк, раптово зрозумівши, про що зараз думає Ґреґ: якщо він знайде чоловіка в чорному капелюсі і внаслідок цього з Мортом що-небудь станеться, то відповідальним за це буде він, Ґреґ.

— Ґреґу, послухай… якщо хочеш, можеш бути присутнім, коли я з ним розмовлятиму.

— Не відмовлюся, — сказав Ґреґ. Йому відчутно полегшало на душі.

— Йому потрібні докази. Доведеться їх для нього знайти.

— Ти ж казав, що в тебе є докази.

— Так, але він мені на слово не повірив. Доведеться тицьнути їх йому в обличчя, може, тоді він од мене відчепиться.

— Ой, — Ґреґ задумався. — Цей тип серйозно хворий на голову.

— Так.

— Ну, побачимо, чи зможу я його розшукати. Передзвони ввечері.

— Передзвоню. Дякую, Ґреґу.

— Нема за що. Найкращий відпочинок — зміна виду діяльності.

— Я теж таке чув.

Попрощавшись із Ґреґом, Морт глянув на годинник. Було вже пів на восьму, занадто рано, щоб телефонувати до Герба Крікмора, якщо він не хоче витягти Герба з ліжка, а справа не була аж такою нагальною. Можна буде зупинитися біля телефонної будки в Оґасті. Він повернувся до «б’юїка», сховав телефонну книжку й натомість витяг гаманець. Спитав у працівника колонки, скільки він має заплатити.

— Двадцять два п’ятдесят, зі знижкою за готівку, — відповів той і несміливо позирнув на Морта. — Пане Рейні, а можна ваш автограф? Я всі ваші книжки прочитав.

Це знову нагадало йому про Емі та про те, як Емі ненавиділа прохачів автографів. Сам Морт їх теж не розумів, але нічого поганого в них не бачив. А для неї вони ніби уособлювали той аспект їхнього життя, який вона що далі, то більше ненавиділа.

Ближче до кінця він уже внутрішньо зіщулювався, коли хтось ставив йому це запитання в присутності Емі. Іноді Морт ледве не відчував, що вона думає: «Якщо ти мене любиш, чому не ЗУПИНЯЄШ їх?» Так, неначе він на це спроможний. Його робота полягала в тому, щоб писати книжки, які хотітимуть читати такі люди, як цей хлопець… принаймні так він собі це уявляв. Коли йому це добре вдавалося, люди просили автографи.

Морт нашкрябав ім’я та прізвище на звороті квитанції для працівника бензоколонки (котрий, зрештою, справді помив йому лобове скло), а сам розмірковував: якщо Емі винуватила його в тому, що піддається на їхні вмовляння і робить те, що їм хочеться… а в певному розумінні вона таки звинувачувала, хоча, може, й сама не усвідомлювала цього… то, напевно, він винен. Але інакше він не міг.