Ледь не бігцем повертаючись до машини, Морт пирхнув од сміху. Ніколи в житті він не бував у Міссісіпі, і навіть зараз, у стані письменницького застою, йому було ще далеко до того, щоб опускатися до плагіату. Він сів за кермо й запустив двигун, розмірковуючи над тим, що людський мозок вряди-годи здатен видавати якесь ну дуже дивне лайно.

Морт гадав, що люди — навіть ті, які намагаються бути більш-менш чесними самі з собою — не розуміють, коли настає відповідна мить і щось закінчується. Він вважав, що люди продовжують і далі вірити (чи намагатися вірити), навіть якщо написи на стіні вже не просто проступили, а такими величезними літерами, що їх легко прочитати з відстані ста ярдів без бінокля. Якщо це щось таке, чого ти дуже хочеш, що тобі по-справжньому потрібно, тобі легко надурити себе, легко переплутати життя з ТБ і переконати себе, що те неправильне й мульке за відчуттями щось от-от перетвориться на правильне… можливо, після наступної перерви на рекламу. Він думав, що без своєї грандіозної здатності до самообману людство було б іще божевільнішим, ніж воно є зараз.

Проте іноді правда проривається назовні, і якщо ти свідомо намагаєшся обійти цю правду дорогою думок чи мрій, наслідком може стати катастрофа. Це ніби стояти на шляху у височезної хвилі, яка не просто накриває тебе з головою, а врізається в загату, яку ти виставив на її шляху, і розмазує її та тебе заодно.

Одне з таких одкровень-катаклізмів Морт Рейні пережив після того, як представники поліції та пожежної служби пішли, а він, Емі та Тед Мілнер лишилися — блукати в задимлених руїнах зеленого будинку у вікторіанському стилі, який сто тридцять шість років простояв на Канзас-стрит, 92. Саме під час цієї жалобної інспекції він остаточно усвідомив, що його шлюб із колишньою Емі Дауд із Портленда, штат Мейн, добіг кінця. То не був «період шлюбного стресу». Не було «пробне розлучення». То був не один із тих випадків, про які ви вряди-годи чуєте: обидві сторони розкаялися у своєму рішенні й одружилися знову. Тут усе було скінчено. Їхнє життя разом відійшло в минуле. Навіть будинок, у якому вони зазнали стількох радощів, перетворився на ніщо — тільки крокви, що провалилися в льох, лиховісно там тліли, ніби зуби велетня.

Зустріч у Марчмана, в маленькій кав’ярні на Вітчем-стрит, пройшла досить непогано. Емі обійняла його, він обійняв її у відповідь, та, коли хотів поцілувати в губи, вона так спритно вивернула голову, що його губи натомість торкнулися її щоки. Цьом-цьом, як казали на офісних вечірках. Дуже радий тебе бачити, люба.

Тед Мілнер — цього ранку з ідеально укладеним за допомогою фена волоссям, і жодного тобі розкуйовдженого альфальфівського пасма — сидів за столиком у кутку і спостерігав за ними. У руці він тримав люльку, яку Морт за останні три роки не раз бачив затиснутою в нього в зубах на різних вечірках. Морт був переконаний, що люлька — це бутафорія, призначена лише для того, щоб її власник почувався старшим за свій вік. А скільки ж йому було? Напевно Морт цього не знав, але Емі було тридцять шість, а Тед, у тих своїх бездоганних зістарених джинсах і сорочці з відкритим комірцем, мав бути років на чотири (а то й більше) молодшим. Мортові стало цікаво, чи підозрює Емі, що через якихось десять чи навіть п’ять років у неї почнуться проблеми. Та він вирішив, що хай про це їй повідомить якась краща за нього людина.

Морт спитав, чи є якісь новини. Емі відповіла, що їх нема. Потім до розмови долучився Тед, зі своїм легким південним акцентом, набагато м’якшим за те кашоподібне гугніння, з яким говорив Джон Шутер. Він сказав Мортові, що начальник пожежників і лейтенант із деррійського поліційного відділку хочуть зустрітися з ними на «місці», як назвав це Тед. Їм потрібно поставити Мортові кілька запитань. Морт сказав «добре». Тед спитав, чи не хоче він чашку кави — час у них є. Морт відповів «добре». Тед спитав, як у нього справи. Морт знову вжив слово «добре». Щоразу, коли воно зривалося з його губ, відчуття затертості дужчало. Емі з певним побоюванням стежила за ходом їхнього обміну репліками, і Морт її розумів. Того дня, коли він побачив їх двох у ліжку, пообіцяв Тедові, що вб’є його. Правду кажучи, він, здається, погрожував убити їх обох. Його спогади про ті хвилини були доволі туманними. Та й їхні, як він підозрював, теж. Про інші два кути трикутника він не знав, але щодо себе виявив, що ця туманність не лише зрозуміла, а й милосердна.

Вони випили кави. Емі спитала в нього про «Джона Шутера». Морт відповів, що, на його думку, ця ситуація цілком під контролем.

Про котів, записки й журнали він не згадував. І за якийсь час вони вийшли з Марчмана та вирушили на Канзас-стрит, 92, що колись була не просто «місцем», а місцем, на якому стояв будинок.

Шеф пожежників і детектив-полісмен, як і було обіцяно, вже чекали там. Пролунали запитання, теж як було обіцяно. Більша частина запитань стосувалася тих людей, які могли не любити його аж настільки, щоб укинути коктейль із бензином «Тексако» йому в кабінет. Якби Морт був сам, він би й словом не згадав про Шутера, але, звісно, Емі б не змовчала, тож довелося йому переказати всі деталі їхньої зустрічі.

— І цей чоловік був дуже сердитий? — уточнив начальник пожежної бригади Вікершем.

— Так.

— Досить сердитий, щоб приїхати в Деррі й підпалити ваш будинок? — спитав Бредлі, детектив.

Морт був майже цілковито переконаний, що це скоїв не Шутер, але заглиблюватися в перипетії недавніх взаємин із ним не хотів. По-перше, це означало розказати про те, що Шутер зробив із Бубликом. А це б засмутило Емі, це б її дуже сильно засмутило… і заодно розкрило бляшанку з хробаками, яку він волів тримати закритою. Настав час, вирішив Морт, знову трохи схитрувати.

— Може, спочатку так і було. Та після того, як я побачив, що два оповідання справді дуже схожі, я подивився дату публікації свого.

— А його оповідання ніде ніколи не публікували? — спитав Бредлі.

— Так, я переконаний, що не публікували. А тоді вчора він з’явився знову. Я спитав у нього, коли він написав своє оповідання, сподіваючись, що він назве пізнішу дату, ніж моя. Розумієте?

Детектив Бредлі кивнув.

— Ви сподівалися довести, що обійшли його.

— Точно. «Сезон сівби» вийшов у книжці оповідань, які я опублікував тисяча дев’ятсот вісімдесят третього, але перша публікація відбулась у вісімдесятому. Я надіявся, що цей тип вибере якусь дату за рік чи два до вісімдесят третього. І мені пощастило. Він сказав, що написав своє у вісімдесят другому. Бачите, я його випередив.

Морт сподівався, що на цьому запитання скінчаться, але начальник пожежників Вікершем не збирався так легко здаватися.

— Пане Рейні, ви це розумієте, ми це розуміємо. А він зрозумів?

Морт подумки зітхнув. Він знав, що хитрувати можна лише до певної межі — якщо робити це досить довго, то рано чи пізно настане та мить, коли треба або казати правду, або видавати відверту брехню. І ось він до неї підійшов, до цієї миті. Але чия то була справа? Їхня чи його? Його. Точно. І він збирався подбати про те, щоб так було й надалі.

— Так, — сказав Морт. — Зрозумів.

— І що він зробив? — спитав Тед. Морт глянув на нього з легким роздратуванням. Тед відвів погляд, з таким обличчям, наче шкодував, що при ньому нема люльки, щоб із нею погратися. Люлька лишилася в машині. Сорочка була без кишень, тож і покласти її не було куди.

— Поїхав собі, — гнів на Теда, який абсолютно не мав права стромляти сюди свого носа, якнайкраще сприяв брехні. А те, що він бреше Тедові, навіть якось її виправдовувало. — Пробурмотів якусь маячню про те, який неймовірний збіг обставин, вскочив у машину, наче в нього волосся горіло і от-от мала зайнятися срака, і поїхав.

— Пане Рейні, а марку машини й номер ви часом не роздивилися? — спитав Бредлі, наготувавши записник і кулькову ручку.

— То був «форд», — відповів Морт. — На жаль, із номерами я вам не допоможу. Точно знаю, що номер був не мейнський, а поза тим… — він знизав плечима й прибрав вибачливого вигляду. Хоча в душі відчував дедалі більший дискомфорт від того, як просувалася розмова. Коли він просто мудрував, обходячи гострі кути відвертої брехні, все здавалося нормальним — він мовби просто хотів уберегти Емі від болю, щоб вона не дізналася, що той псих скрутив Бубликові в’язи, а тоді прохромив його викруткою. Однак тепер Морт опинився в становищі, коли розказує різним людям різні версії історії. Якщо вони зберуться разом і порівняють їх, то він уже не здаватиметься таким крутим. А пояснювати, чому збрехав, буде непросто. І хоч імовірність таких порівнянь була незначною, якщо, звісно, Емі не поговорить із Ґреґом Карстерзом чи Гербом Крікмором, але що, як між ним і Шутером виникне сутичка, коли вони з Ґреґом під час зустрічі тицьнуть Шутерові під носа червневий випуск «ЕКММ» за 1980 рік?