«Не думай про це, здоровило, — сказав він собі, — спалимо цей міст, коли добредемо до нього». Від цієї думки до нього повернулася та бадьорість, яку він відчував, коли розмовляв із Гербом біля пропускного пункту, і він ледве не захихотів уголос. Але стримав поривання. Вони схочуть дізнатися, чого це йому так весело, і, напевно, матимуть на це повне право.

— Я думаю, Шутер подався…

(до Міссісіпі.)

— …туди, звідки він приїхав, — майже без запинки закінчив Морт.

— Ви, певно, праві, — сказав лейтенант Бредлі, — та все одно, пане Рейні, я збираюся все перевірити. Нехай ви й переконали цього чоловіка, що він помиляється, та це не означає, що він поїхав від вас із найтеплішими почуттями. Цілком могло бути так, що він приїхав сюди розлюченим і підпалив ваш будинок лише тому, що ви його роздрочили… пардон, пані Рейні.

Криво посміхнувшись, Емі махнула рукою: не вибачайтеся, мовляв.

— Ви не вважаєте, що це можливо?

«Ні, — подумав Морт, — не вважаю. Якби він вирішив підпалити будинок, то вбив би Бублика перед тим, як їхати в Деррі, просто на випадок, якщо я прокинуся до того, як він повернеться. У такому разі кров була б сухою і Бублик був би вже задубів на ту пору, коли я його знайшов. Усе було не так… але я не можу про це розказати. Навіть якби й хотів. По-перше, вони неодмінно поцікавляться, чого я так довго приховував про Бублика. І вирішать, що в мене вже точно кілька клепок повідпадало».

— Думаю, можливо, — відповів Морт. — Але я розмовляв із тим типом. Мені він не видався тією людиною, яка здатна підпалити будинок.

— Тобто він не був Сноупсом, — раптово озвалася Емі.

Морт здивовано подивився на неї… і всміхнувся.

— Точно, — кивнув він. — З Півдня, але не Сноупс.

— Про що це ви? — обережно і з недовірою поцікавився Бредлі.

— Це наш давній жарт, лейтенанте, — відповіла йому Емі. — Сноупси — це персонажі кількох романів Вільяма Фолкнера. Вони свій бізнес почали з того, що палили комори.

— А, — невиразно відповів Бредлі.

— Пане Рейні, людей певного типу, які підпалюють будинки, не існує, — втрутився Вікершем. — Повірте, вони всі дуже різні за формою і розміром.

— Ну…

— Якщо можна, розкажіть трохи більше про його машину, — попросив Бредлі, тримаючи ручку напоготові над записником. — Хочу повідомити поліцію штату про цього чоловіка.

І тут Морт вирішив, що доведеться йому ще трохи прибрехати. А хоча не трохи — багато.

— Ну, то був седан. Це я точно можу сказати.

— Угу. «Форд»-седан. Рік випуску?

— Десь у сімдесяті, здається, — Морт нітрохи не сумнівався, що Шутерів універсал насправді виготовили десь приблизно в той час, коли хлопець на прізвище Освальд обирав Ліндона Джонсона Президентом Сполучених Штатів[198]. Трохи повагавшись, він додав: — Номери були світлими. Може, з Флориди. Заприсягнутися я не зможу, але, здається, так.

— Угу. А сам чоловік?

— Середній на зріст. Біляве волосся. Окуляри. Круглі, у дротяній оправі, такі, як у Джона Леннона. Оце й усе, що я пам…

— А хіба ти не казав, що на ньому був капелюх? — раптом озвалася Еммі.

Морт мимохіть клацнув зубами.

— Так, — люб’язно мовив він. — Справді, а я й забув. Темно-сірий чи чорний. Та тільки то було більше на кепку схоже. З таким, знаєте, козирком.

— Гаразд, — Бредлі з виляском закрив блокнот. — Початок є.

— А це не міг бути простий акт вандалізму? Підпал заради розваги? — спитав Морт. — У романах усе пов’язано, але з досвіду я знаю, що в реальному житті щось іноді стається просто так.

— Могло й таке бути, — погодився Вікершем, — але очевидні зв’язки перевірити не завадить. — Він поважно підморгнув Мортові. — Ви знаєте, іноді життя імітує мистецтво.

— Вам іще щось потрібно? — спитав у пожежника та детектива Тед і обійняв Емі за плечі.

Вікершем і Бредлі обмінялися поглядами, а тоді Бредлі похитав головою.

— Навряд. Принаймні не зараз.

— Я запитую, бо Емі й Мортові доведеться присвятити якийсь час розмовам зі страховою. Може, й із головної компанії слідчий приїде.

Його південний акцент дратував Морта дедалі сильніше. Він підозрював, що Тед походив із тієї частини Півдня, що лежить на кілька штатів північніше від країв Фолкнера, проте все одно то був збіг, без якого він міг би й обійтися.

Офіційні особи потиснули руки Емі та Мортові, висловили своє співчуття, сказали їм, щоб зверталися в разі, якщо згадають щось важливе, і пішли, залишивши їх утрьох іще раз обійти руїни будинку.

— Емі, мені шкода, що все так сталося, — раптово озвався Морт. Вона йшла між ними, і погляд, кинутий через плече, переконливо свідчив, що її вразило щось почуте в його голосі. Проста щирість, імовірно. — За все шкода. Дуже.

— Мені теж, — м’яко мовила вона й торкнулася його руки.

— Ну, а з Тедді нас троє, тих, хто шкодує, — урочисто-задушевним тоном проказав Тед. Емі повернулася до нього, і тієї миті Морт радо вхопив би його за шию й душив, поки б очі не повилазили, тремтячи на кінчиках оптичних нервів.

Вони саме обходили західний бік будинку, прямуючи до вулиці. Тут колись був глибокий закапелок, де в будинку розміщувався його кабінет, а неподалік Емі вирощувала квіти. Вони вже давно зів’яли, але Морт подумав, що це, мабуть, на краще. У вогні згоріла вся трава, яка дотепер іще не пожухла, в радіусі дванадцяти футів навколо руїн. Якби квіти досі буяли, вони б теж повністю вигоріли — занадто сумне було б видовище. Це було б…

Зненацька Морт зупинився, мов укопаний. Йому згадалися оповідання. Одне оповідання. Хоч як його назви — «Сезон сівби» чи «Таємне вікно, таємний сад», — але якщо зняти всю сухозлітку й зазирнути досередини, то вони були однакові. Він подивився вгору. Крім небесної блакиті, там нічого не було, принаймні тепер, та до вчорашньої пожежі в тому місці, куди він дивився, розташовувалося вікно. Вікно комірчини поряд із пральнею. Комірчини, у якій Емі облаштувала собі робочий кабінет. Туди вона йшла, щоб виписувати чеки, заповнювати свій щоденник, здійснювати необхідні дзвінки… до кімнати, у якій, за його підозрами, Емі кілька років тому почала писати роман. А коли роман тихо помер, саме в цій комірчині вона його з усіма належними почестями поховала в шухляді стола. Стіл стояв біля вікна. Емі любила ходити туди вранці. У сусідній кімнаті ставила прання і йшла заповнювати документи, поки не пролунає сигнал про те, що пора вительбушити пралку й погодувати сушарку. Від основної частини будинку цю комірчину відділяла чимала відстань, і ця тиша, за словами самої Емі, дуже їй імпонувала. Тихе і ясне, психічно здорове ранкове світло. Їй подобалося вряди-годи визирати з вікна на свої квіти, що росли в глибокому кутку, який утворювали стіна будинку й флігель із кабінетом. Морт чув, як вона колись сказала: «Це найкраща кімната в усьому будинку, для мене принаймні, бо туди, крім мене, ніхто не заходить. У ній є таємне віконце, яке виходить на таємний сад унизу».

— Морте? — кликала його Емі, але він зреагував не відразу, бо сплутав її реальний голос із голосом зі свідомості, голосом спогадів. Та яким був той спогад, справжнім чи фальшивим? Ось у чому полягало питання, чи не так? Здавалося, що він справжній, але в нього все пішло шкереберть іще задовго до Шутера, і Бублика, і пожежі. Чи не було так, що в нього виникла… ну, галюцинація у спогадах? Що він намагався зробити так, щоб його власне минуле з Емі якимось чином узгоджувалося з тим триклятим оповіданням, у якому чоловік з’їхав з глузду й порішив дружину?

Господи, сподіваюся, що ні. Сподіваюся, ні, бо якщо це так, то це занадто близько до нервовозривної території, щоб бути втіхою.

— Морте, з тобою все гаразд? — спитала Емі й роздратовано посмикала його за рукав, ненадовго виводячи з трансу.

— Так, — відповів він, а потім раптово: — Ні. Правду кажучи, мені трохи недобре.

— Може, то сніданок, — озвався Тед.

Емі так на нього глянула, що Мортові одразу стало трохи краще. То був не надто доброзичливий погляд.