Морт майже очікував, що Емі зараз попросить його передумати. Але вона не попросила.

— Їдь обережно, — сказала натомість вона і невинно поцілувала його в кутик рота. — Дякую, що приїхав і що був таким… розважливим у всьому.

— Емі, я можу щось для тебе зробити?

Вона заперечно похитала головою, злегка всміхаючись, і взяла Теда за руку. Якщо він шукав якогось знаку, то цей був занадто виразним, щоб його пропустити.

Вони повільно рушили до Мортового «б’юїка».

— А ти там як, нормально тримаєшся? — спитав Тед. — Щось треба, може?

І втретє Морта вразив південний акцент цього чоловіка. Ще один випадковий збіг.

— Та ні, наче нічого, — сказав він, відчиняючи дверцята «б’юїка» й виловлюючи з кишені ключі до машини. — Теде, а звідки ти родом? Чи ти, чи Емі, напевно, вже мені казали, але клята пам’ять підводить. З Міссісіпі?

Тед від щирого серця розсміявся.

— Ні, Морте, я здалеку. Виріс у Теннессі. У маленькому містечку. Зветься Шутерз-Ноб, штат Теннессі.

До Ташморського озера Морт повертався, міцно вчепившись руками в кермо, спину тримаючи рівно, як лінійку, й не зводячи нерухомого погляду з дороги. Він збільшив гучність радіо й люто зосереджувався на музиці щоразу, коли відчував промовисті сигнали розумової діяльності під черепною коробкою. Ще не подолавши й сорока миль, Морт відчув явний тиск у сечовому міхурі. Ця нова обставина була навіть бажаною, тому він не зупинився біля придорожнього туалету. Потреба подзюрити — ще одна чудова нагода перестати думати.

Додому він приїхав близько пів на п’яту і поставив «б’юїк» на звичне місце біля бічної стіни будинку. Ерік Клептон задихнувся посеред гітарного бугі-соло, коли Морт вимкнув двигун, і градом каміння, обгорнутого в гуму, на нього посипалася тиша. На озері не було жодного човна, і жоден цвіркун не дзижчав у траві.

«У сцяння й думання багато спільного, — подумав він, вилазячи з машини й розщібаючи блискавку. — І те, і те можна відкласти на якийсь час… але не назавжди».

Морт Рейні стояв, мочився й думав про таємні вікна й таємні сади; він думав про тих, кому можуть належати останні й хто може визирати в перші. Він думав про те, що журнал (який був йому потрібен, щоб довести, що певний мужик чи то псих, чи то шахрай) випадково згорів якраз того вечора, коли він спробував його роздобути. Морт думав про те, що коханець його колишньої дружини, чоловік, якого він від усієї душі зневажав, походить із містечка під назвою «Шутерз-Ноб» і що «Шутер» — так уже сталося — це псевдонім згаданого вище чи-то-психа-чи-то-шахрая, який з’явився в житті Морта Рейні якраз тоді, коли Морт Рейні почав осягати своє розлучення не як академічну концепцію, а як простий факт свого життя віднині й довіку. Він навіть думав про те, що «Джон Шутер» стверджував, ніби він підловив Морта Рейні на плагіаті приблизно в той самий час, як Морт Рейні розлучився з дружиною.

Запитання. Невже все це — випадкові збіги?

Відповідь. З формального погляду це можливо.

Запитання. Чи вірить він у те, що все це — збіги?

Відповідь. Ні.

Запитання. А тоді чи вірить він у те, що божеволіє?

— Відповідь — ні, — сказав Морт. — Він не вірить. Принаймні поки що. — Він застібнув ширінку й, обігнувши ріг будинку, підійшов до дверей.

Морт знайшов ключ від будинку, підніс його до замкової шпарини, та передумав встромляти. Натомість рука потягнулася до ручки, і щойно пальці зімкнулися на ній, він відчув упевненість, що вона легко прокрутиться. Тут побував Шутер… побував чи досі був. І зламувати замок йому теж не було потреби. Е ні. Тільки не цьому виродкові. Запасний ключ до будинку на Ташморському озері Морт зберігав у старій мильниці на найвищій полиці в сарайчику, а саме туди ходив Шутер, щоб похапцем дістати викрутку, коли настала пора пришпилити горопашного старенького Бублика до сміттєвого бака. І тепер він у будинку, винюхує… чи, може, ховається. Він…

Ручка відмовилася прокрутитися; Мортові пальці просто ковзнули довкола неї. Двері були замкнені.

— Гаразд, — сказав Морт. — Подумаєш, велике діло, — і навіть тихо розсміявся, встромляючи ключ у шпарину й провертаючи його. Те, що двері виявилися замкненими, не означало, що Шутера в будинку немає. Насправді якщо добряче замислитися, то навіть правдоподібніше було б, щоб він виявився всередині. Міг скористатися запасним ключем, покласти його на місце, потім замкнути двері зсередини, щоб приспати підозру свого ворога. Зрештою, щоб замкнути ці двері, треба було просто натиснути на ґудзик у центрі ручки. «Він намагається довести мене до божевілля», — подумав Морт, переступаючи через поріг.

У будинку плавало запорошене сонячне світло надвечір’я. І стояла тиша. Але за відчуттями — тиша, у якій хтось причаївся.

— До сказу мене довести хочеш, га? — гукнув Морт. Він очікував, що ці слова прозвучать божевільно навіть для його власних вух. Самотній параноїк звертається до непроханого гостя, що існує, врешті-решт, лише в його уяві. Але самому собі Морт божевільним не здавався. Для власних вух його слова прозвучали як слова людини, яка бодай наполовину розкусила, у чому фокус. От тільки розкрити половину схеми — це не так уже й круто. Та все ж таки половина — це краще, ніж нічого.

Морт зайшов у вітальню з її банястою стелею, стіною-вікном із краєвидом на озеро і, звісно, Всесвітньо Відомим Диваном Морта Рейні, також знаним під назвою Канапа Коматозного Письменника. Вимушена посмішка торкнула кутики його губ. Тестикули в паху підскочили й стислися.

— Половина схеми — це ліпше, ніж нічого, правда ж, пане Шутер? — погукав він.

Слова розтанули в порохнявій тиші. У тій пилюці Морт відчував запах старого тютюну. Погляд упав на зіжмакану пачку сигарет, які він викопав у шухляді стола. Подумалося, що в будинку стоїть запах — майже сморід — жахливо неприємний: то був запах відсутності жінки. А потім він подумав: «Ні. Це помилка. Це не те. Ти відчуваєш запах Шутера. Пахне цим мужиком і його сигаретами. Не твоїми. Його».

Закинувши голову назад, Морт повільно розвернувся на сто вісімдесят градусів. Спальня на другому поверсі дивилася на вітальню з висоти середини стіни кремового кольору; отвір перекривали темно-коричневі дерев’яні планки. Вони призначалися для того, щоб хтось необережний не випав звідтіля й не заляпав собою всю підлогу вітальні. Але також вони слугували для декору.

Утім тієї миті нічого особливо декоративного Морт у них не побачив; вони здалися йому ґратами тюремної камери. Усе, що йому було видно з гостьової спальні, як вони з Емі її називали, — стеля і один із чотирьох стовпчиків ліжка.

— Пане Шутер, ви там? — заволав Морт.

Відповіді не було.

— Я знаю, що ти хочеш довести мене до сказу! — тепер уже він почувався трохи смішним. — Але в тебе нічого не вийде!

Приблизно шість років тому вони встановили у вітальні великий камін із плитняку, з топкою «Блекстоун». Біля нього стояла стійка з камінним причандаллям. Морт узяв лопатку для попелу, повагався, поклав її на місце й узявся натомість за кочергу. Розвернувся обличчям до заґратованого отвору гостьової спальні й підніс кочергу догори, немов лицар, що салютує своїй королеві. Повільно рушив до сходів і пішов нагору. Відчувалося, як у м’язи хробаком прокрадається напруга, але Морт розумів, що боїться не Шутера. Насправді він боявся не знайти нікого.

— Я знаю, що ти там, і знаю, що ти хочеш довести мене до сказу! От тільки не знаю, для чого це все, Альфі, тому, коли я тебе знайду, ти мені все розкажеш!

На майданчику другого поверху він зупинився, відчуваючи, як вискакує з грудей серце. Двері кімнати для гостей були ліворуч. І раптом Морт зрозумів, що Шутер тут, а не в спальні. Ні, це лише обманний виверт. Це те, у що Шутер хоче змусити його вірити.

Насправді Шутер був у ванній.

І, стоячи на майданчику з кочергою, міцно стиснутою в правій руці, поки піт стікав із волосся по щоках, Морт почув його. Легке шурх-шурх. Він там, усередині, авжеж. Судячи зі звуку, стоїть у самій ванні. І зовсім трішки посунувся. Ку-ку, хлопчику Джонні, я тебе чую. Ти як там, сраний виродку, озброєний?