Імовірно, так і є, та тільки навряд чи зброєю виявиться револьвер. Бо Морт здогадувався, що прізвище цього чоловіка — це все, що в нього є від вогнепальної зброї. Шутер справляв враження людини, якій більше до душі якісь тупі інструменти. На підтвердження цього свідчило те, що він зробив із Бубликом.

«Закладаюся, що це молоток, — подумав Морт і вільною рукою стер піт з потилиці. Очі пульсували в очницях у такт із серцем. — Ставлю що завгодно, що це молоток із повітки для інструментів».

Більше він ні про що подумати не встиг, бо побачив Шутера, чітко його побачив — як той стоїть у ванні у своєму круглому капелюсі й жовтих робочих черевиках гнойовика, губи розійшлися й показують протези, замовлені поштою, і та посмішка більше скидається на гримасу, а обличчям струмує додолу піт, збігаючи глибокими борознами зморщок, неначе вода — мережею оцинкованих ринв, а молоток піднятий до рівня плеча, як у судді. Просто там стоїть і чекає слушного часу, щоб той молоток опустити. Приставе, наступна справа.

Я розкусив тебе, друзяко. Викупив. Одразу ж, тільки-но побачив. І знаєш що? Ти не того письменника обрав, щоб мозок їбати. Здається, я з середини травня мрію когось убити, і ти мені годишся, нічим не гірший за інших.

Морт повернув голову в бік дверей спальні. Водночас сягнув лівою рукою (обтерши долоню об сорочку спереду, щоб рука не підвела в найвідповідальнішу мить і не зісковзнула) та взявся за круглу ручку дверей ванної кімнати.

— Я знаю, що ти там! — прокричав він до зачинених дверей спальні. — Якщо ти під ліжком, то краще вилазь звідти! Рахую до п’яти! Якщо не вилізеш доти, доки я буду біля дверей, то я зайду… і зайду з розмахом! Ти мене чув?

Відповіді не було… та він на неї й не розраховував насправді. І не хотів. Морт міцніше взявся за ручку дверей ванної, але продовжував кричати у бік гостьової спальні. Він не знав, чи Шутер зможе почути або відчути різницю, коли він поверне голову в бік ванної, але думав, що той на це здатен. Було очевидно, що цей чоловік розумний. Збіса розумний.

За мить до того, як почати рахувати, Морт почув іще одне слабке шарудіння у ванній. Був би проґавив його, навіть так близько стоячи, якби не вслухався з усією концентрацією уваги, на яку тільки був здатен.

— Один!

Господи Ісусе, він пітнів! Як свиня!

— Два!

Ручка дверей ванної холодним каменем лежала у стиснутому кулаці.

— Тр…

Він крутнув ручку, розчахнув двері, й вони відскочили від стіни, вдарившись об неї з такою силою, що пробили шпалери й зіскочили з нижньої завіси, і ось він, ось він, насувався на нього з піднятою зброєю, його зуби шкірилися в посмішці вбивці, а очі палали божевільним, геть божевільним вогнем, і Морт одним помахом опустив кочергу, вона просвистіла в повітрі, і йому якраз вистачило часу збагнути — Шутер теж замахнувся на нього кочергою; збагнути, що на Шутері нема того круглого капелюха; збагнути, що то взагалі не Шутер; збагнути, що то він сам, божевільний — то він, і тут кочерга розтрощила дзеркало над раковиною, і скло з амальгамою порснуло в усі боки, зблискуючи в напівтемряві, і шафка для ліків обвалилася в раковину. Погнуті дверцята, немов безсило відвисла щелепа, випустили назовні потік пляшечок сиропу від кашлю, йоду й ополіскувача для рота «Лістерин».

— Я вбив проклятуще йобане дзеркало! — верескнув він і хотів викинути кочергу, коли раптом у ванні, за гофрованими душовими дверцятами, справді щось ворухнулося. І перелякано запищало. Вишкіривши зуби в посмішці, Морт завдав навскісного удару кочергою і пробив пластмасові дверцята, відкривши в них діру із зазубленими краями й зірвавши з напрямних. Він заніс кочергу над плечем. Його очі нерухомо дивилися вперед осклілим поглядом, а губи розтяглися в гримасі, яку він уявляв на обличчі Шутера.

Але поволі опустив кочергу. І зрозумів, що мусить пальцями лівої руки розтискати пальці правої, щоб кочерга могла впасти на підлогу.

— Звірятко, чом ти скачеш так, — промовив Морт до полівки, що сліпо металась у ванні. — Тебе пойняв безумний ляк[202].

Його голос звучав хрипко, безбарвно і дивно. Він зовсім не був подібний до його власного голосу. Це більше нагадувало перше прослуховування свого голосу, записаного на касету.

Розвернувшись, Морт повільно вийшов із ванної повз перекособочені двері, зірвані з петлі. Під ногами похрускувало розбите дзеркальне скло.

Зненацька на нього накотило бажання спуститися вниз, лягти на канапу і подрімати. Раптом йому захотілося цього понад усе на світі.

Розбудив його телефон. Сутінки майже переросли в ніч, і довелося повільно пробиратися повз скляний кавовий столик, що так і прагнув укусити за ногу, з дивним відчуттям, що минулий час якимось дивним чином повторився в теперішньому. Права рука пекельно боліла. Та й спина теж була не в ліпшому стані. Як сильно він тією кочергою розмахував? Якої сили паніка його гнала? Думати про це не хотілося.

Морт узяв трубку, навіть не завдаючи собі клопоту подумати, хто б це міг бути. Життя, дорогенькі, останнім часом було таким діловим і завантаженим, що це міг бути навіть сам президент.

— Алло?

— Як там ваші справи, пане Рейні? — спитав голос, і Морт відсахнувся, тримаючи трубку у витягнутій руці, неначе то була змія, що хотіла його вкусити. Та потім поволі знову підніс її до вуха.

— Зі мною все гаразд, пане Шутер, — сухим, через пересохле горло, голосом відповів він. — А ви як ся маєте?

— Як у казці, — сказав Шутер із тим своїм простацьким південним акцентом, таким неприхованим, як непофарбована клуня, що стоїть собі посеред поля. — А от з вами, думаю, не все гаразд. Те, що ви вкрали в іншої людини, — це вас навіть не потурбувало нітрохи, ні. А от те, що вас на цьому зловили… це вам, схоже, завдало страждань.

— Про що ви говорите?

У голосі Шутера завібрували ледь чутні нотки подиву й веселощів.

— Ну, я тут по радіо почув новину, що хтось спалив вашу хату. Іншу вашу хату. А коли ви вернулися сюди, то таке виробляли, коли зайшли, наче в істериці забилися чи що… лупили там по чомусь… чи, може, просто успішні письменнички, як оце ви, психують, коли щось іде не по-їхньому. Може, в цьому річ?

О Господи, він таки був тут. Він був.

Морт мимоволі визирнув у вікно, так, наче Шутер міг досі бути десь там… у кущах ховався, можливо, і розмовляв із ним по якомусь бездротовому телефону. А то, звісно, повний абсурд.

— Журнал із моїм оповіданням уже в дорозі, — сказав Морт. — Коли він прибуде, ви, нарешті, відчепитеся від мене?

У голосі Шутера все ще лунали ліниво-розсміяні нотки.

— Нема ніякого журналу з тим оповіданням, пане Рейні. Ви та я, ми це просто знаємо. Нема журналу з вісімдесятого року, ні. Звідки йому було б узятися, коли моє оповідання, яке ви вкрали, з’явилося тільки у вісімдесят другому?

— Чорт забирай, та не крав я вашого опо…

— Коли я почув про ваш будинок, — перебив Шутер, — то пішов і купив «Івнінг Експрес». Там надрукували фотографію того, що від нього лишилося. Небагато. І фото вашої жінки було, — запала тривала, сповнена задуми мовчанка. Після якої Шутер сказав: — А ловка жіночка, — він навмисне, із сарказмом, вжив сільське слівце. — Пане Рейні, і як такому потворному гадючому синові, як ви, підфартило на таку ловку жінку?

— Ми розлучені. Я вам казав. Може, їй розплющилися очі й вона нарешті побачила, який я потворний. Може, не будемо втягувати в це Емі? Це тільки між нами двома.

Вдруге за останні два дні він зрозумів, що зняв трубку в напівсонному й фактично беззахисному стані. Тому розмова відбувалася під майже повним контролем Шутера. Він водив Морта за ніс і командував парадом.

То поклади трубку.

Але він не міг. В усякому разі поки що.

— Між нами двома, кажете? — перепитав Шутер. — То ви, виходить, про мене нікому ще й не казали.

— Чого вам треба? Кажіть! Чого вам, в біса, треба?