А тепер подумай. Добре ПОДУМАЙ. Чи був він тут? Чи був він тут НАСПРАВДІ?

І Морт замислився. Він думав про це напруженіше, ніж про будь-що у своєму житті; напруженіше, ніж навіть думав про Емі й Теда та про те, що з ними робити, після того як того травневого дня знайшов їх у ліжку разом. Невже Джон Шутер — це його галюцинація?

Він знову згадав, з якою швидкістю Шутер схопив його і кинув об борт машини.

— Ґреґу?

— Морте, я тут.

— Том і машини не бачив? Старий універсал, номери Міссісіпі.

— Він каже, що вчора не бачив на Лейк-драйв жодної машини. Лише тебе, ти стояв у кінці стежки, що спускається до озера. Подумав, що ти краєвидом милуєшся.

Це насправді чи це «Меморекс»?

Думками він усе повертався до міцної хватки Шутерових рук на передпліччях, до швидкості, з якою той тип жбурнув його об борт машини. «Брешеш», — сказав тоді Шутер. Морт бачив закуту в кайдани лють у його очах і відчував сухий запах кориці в його віддиху.

Його руки.

Тиск його рук.

— Ґреґу, зачекай хвилинку.

— Добре.

Морт поклав трубку на столик і спробував закотити рукави. Вдавалося погано, бо сильно тремтіли руки. Тож після невдалих спроб він розстебнув сорочку, зняв її й підняв руки. Спершу нічого не помітив. Та потім розставив їх якнайдалі й побачив: ось вони, два вже пожовклі синці з внутрішнього боку кожної руки, одразу над ліктем.

Сліди, залишені великими пальцями Джона Шутера, коли той схопив його й кинув об машину.

Раптом Морт подумав, що розуміє, у чому річ, і стало страшно. Але не за себе.

За старого Тома Ґрінліфа.

Він підняв трубку.

— Ґреґу?

— Я тут.

— А коли ти говорив із Томом, тобі не здалося, що з ним щось негаразд?

— Він був дуже змучений, — миттю озвався Ґреґ. — Дурний старий, куди вже йому повзати по риштуванню й фарбувати цілісінький день на холодному вітрі? У його віці. Вигляд у нього був такий, наче він от-от гепнеться в найближчу купу листя, якщо терміново не втрапить до ліжка. Морте, я розумію, чому ти це питаєш, і, мабуть, якщо він був дуже втомлений, це могло й випасти з пам’яті, але…

— Ні, я не про це думаю. Ти переконаний, що він був тільки виснажений, і все? А він не міг бути наляканим?

Після цих слів на протилежному кінці дроту запала довга замислена мовчанка. Мортові не терпілося її увірвати, але він цього не зробив. Бо хотів дати Ґреґові весь потрібний час на роздуми.

— Здавалося, що він сам не свій, — нарешті сказав Ґреґ. — Він був неуважний… наче десь далеко думками витав. Я списав це на задавнену втому, але, може, то було щось інше. Або частково щось інше.

— А він не міг щось від тебе приховувати?

Цього разу пауза не надто затяглася.

— Не знаю. Міг. Це все, що я можу сказати напевно. Шкодую вже, що не побалакав із ним трохи довше й не натиснув трохи сильніше.

— Я думаю, нам варто поїхати до нього додому, — сказав Морт. — Просто зараз. Ґреґу, все сталося так, як я тобі й розказував. Якщо Том цього не підтвердив, це може означати, що мій дружбан залякав його до всирачки. Зустрінемося там.

— Добре, — знову стривожився Ґреґ. — Але, ти знаєш, Том не з тих, кого можна легко залякати.

— Колись так і було, я переконаний, але тепер Томові сімдесят п’ять. Я думаю, що старшим ти стаєш, то легше тебе залякати.

— То що, до зустрічі там?

— Дуже вдала думка. — Морт повісив трубку, вихлюпнув решту бурбону в раковину й поїхав додому до Тома Ґрінліфа на «б’юїку».

Коли Морт під’їхав, Ґреґова машина вже була припаркована на під’їзній доріжці. Томів пікап «скаут» стояв біля чорного ходу. На Ґреґові була фланелева куртка з піднятим коміром; з озера віяв пронизливий вітер, і було холоднувато.

— З ним усе добре, — одразу ж сказав він Мортові.

— Звідки ти знаєш?

Обидва говорили стишеними голосами.

— Я побачив його «скаут» і пішов до чорного ходу. Там записка пришпилена, а в ній сказано, що в нього був важкий день і він рано ліг спати.

Широко всміхнувшись, Ґреґ відкинув довге волосся, що лізло йому в обличчя.

— А ще там написано, хай всі, хто до нього регулярно звертається, дзвонять мені.

— А записка його рукою написана?

— Ага. Старечий почерк, мов курка лапою. Я б його де хоч упізнав. Я обійшов навколо будинку й зазирнув через вікно в його спальню. Він там. Вікно зачинене, але дивно, як ті кляті шибки не полопалися, так гучно він хропе. Хочеш сам подивитися?

Зітхнувши, Морт похитав головою.

— Ґреґу, але щось не так. Том бачив нас. Нас обох. Того типа якийсь ґедзь укусив через кілька хвилин після того, як Том проїхав, і він схопив мене за руки. У мене синці лишилися. Покажу тобі, якщо хочеш побачити.

Але Ґреґ похитав головою.

— Я тобі вірю. Що більше я про це думаю, то менше мені подобається те, як він говорив про те, що ти був зовсім сам, коли він тебе бачив. З ним було щось… не так. Уранці я з ним іще раз поговорю. Чи можемо поговорити разом, якщо схочеш.

— Було б чудово. О котрій?

— Може, прийдемо до парафії десь о пів на десяту? Він на той час уже встигне вихилити дві-три чашки кави… а до нього краще не підходити, поки він кави не нап’ється… і тоді ми зможемо ненадовго стягти його з того триклятого риштування. Може, життя йому врятуємо. Що скажеш?

— Добре, — Морт простягнув руку. — Пробач, що змусив тебе ганятися за привидами.

Ґреґ потис йому руку.

— Не варто вибачатися. Тут явно щось не так. І я рішуче налаштований з’ясувати, що саме.

Морт сів у свій «б’юїк», а Ґреґ умостився за кермо пікапа. Вони роз’їхалися в протилежні боки, залишивши змученого старого відсипатися.

Сам Морт не спав майже до третьої ранку. Він неспокійно крутився під ковдрою, поки його постіль не стала нагадувати поле битви, а він сам більше не міг це терпіти. Відтак у якомусь заціпенінні побрів у вітальню й ліг на канапу. Обдерши гомілку об мандрівний кавовий столик, монотонно вилаявся, ліг, зручно вмостив подушки під головою і майже миттєво провалився в чорну діру.

Прокинувшись о восьмій наступного ранку, Морт зрозумів, що почувається на диво бадьоро. Але так йому здавалося тільки до тієї миті, коли він спустив ноги з канапи й сів рівно. Саме тоді в нього й вирвався стогін, такий гучний, що більше нагадував притлумлений крик, — і сидіти він зміг лише якусь мить, шкодуючи, що не може одночасно контролювати спину, коліна й праву руку. Найгірше було з правою рукою, тому Морт вирішив тримати її. Десь він читав, що в стані паніки люди можуть демонструвати ледве не надприродну силу; що вони нічого не відчувають, коли піднімають автомобілі, під якими застрягли малі діти, чи голими руками душать убивць-доберманів, а всю напругу, яка охоплювала їхнє тіло, відчувають лише потім, коли відступає хвиля емоцій. Тепер він у це повірив.

Двері ванної кімнати на другому поверсі Морт відчинив із такою силою, що вони злетіли з однієї завіси. Як сильно він розмахнувся тією кочергою? Сильніше, ніж йому хотілося б про це думати, якщо вірити ранковим відчуттям у спині й правій руці. Так само йому не хотілося думати про всю ту завдану шкоду нагорі, а також про те, як її міг би сприйняти чийсь неупереджений погляд. Єдине, що Морт знав напевно, — він усе полагодить власними руками, як зможе, так і зробить. А ще Морт подумав, що в Ґреґа Карстерза вже напевно виникли сумніви щодо його психічного здоров’я, всупереч його протестам і запевненням у протилежному. Одного погляду на розбиті двері ванної, розтрощені дверцята душової кабіни й скалки від шафки для ліків буде достатньо, щоб Ґреґ утвердився у своїй думці щодо його психічних проблем. Він згадав, як подумав, що Шутер спробує переконати людей у його, Мортовому, божевіллі. Зараз, коли він витяг цю думку на денне світло, вона зовсім не видавалася дурною; ба навіть навпаки, тепер вона видавалася логічнішою та ймовірнішою, ніж раніше.