Але Морт пообіцяв Ґреґові зустрітися з ним біля парафії за півтори години (вже навіть менше), щоб поговорити з Томом Ґрінліфом. А якщо сидіти тут і прислухатися до того, де болить, то він туди не потрапить.

Морт змусив себе стати на ноги й почалапав будинком до великої ванної. Відкрив воду в душі, таку гарячу, що вгору полинули хвилі пари, проковтнув три пігулки аспірину й заліз усередину.

Коли він вийшов із душу, аспірин почав діяти, і вже здавалося, що цей день він якось переживе. Невесело, звісно, і коли все скінчиться, буде таке відчуття, ніби минуло кілька років, але якось він це все-таки витримає.

«Сьогодні другий день, — подумав він, поки вдягався. Тілом пробіг легкий спазм поганого передчуття. — Завтра крайній термін, який він мені дав».

Це змусило його згадати спершу про Емі, а потім про те, як Шутер сказав: «Я б її в це не вплутував, якби міг, але я вже починаю думати, що іншого вибору ти мені не лишаєш».

Спазм повернувся. Спершу клятий сучий син убив Бублика, потім погрожував Томові Ґрінліфу (авжеж, погрожував, він мусив погрожувати Томові Ґрінліфу). А ще, як зрозумів Морт, насправді було цілком можливо, що Шутер підпалив будинок у Деррі. Морт від самого початку про це знав, просто не хотів зізнаватися самому собі. Запалити будинок і спекатися журналу було основним завданням Шутера — аякже; такий на всю голову довбонутий, як Шутер, просто не міг додуматися, що навкруги ще повно інших примірників того журналу. Такі речі не стосуються картини світу психічно хворого.

А Бублик? З котом, напевно, все вийшло випадково. Шутер повернувся, побачив кота, який сидів на ґанку й чекав, коли його впустять у дім, з’ясував, що Морт і досі спить, і заради розваги вбив кота. Так, потім швидко мотнутися в Деррі було важко, але цілком досяжно. Усе це було логічно.

А тепер він погрожував утягнути в цю справу Емі.

«Я повинен її попередити, — подумав Морт, заправляючи сорочку ззаду в штани. — Подзвоню їй сьогодні вранці й викладу все, як є. Розбиратися з цією людиною власними силами — це одне; але стояти осторонь, поки якийсь ненормальний утягує єдину жінку, яку я колись любив у житті, у щось таке, про що вона ні сном ні духом… це вже інше».

Так. Але спершу він поговорить із Томом Ґрінліфом і витягне з нього правду. Якщо Том не підтвердить своїми словами, що Шутер справді десь тут і він дуже небезпечний, Мортова власна поведінка видаватиметься підозрілою чи психованою або те й те одночасно. Найімовірніше, те й те. Тому спершу Том.

Та перед тим, як зустрітися з Ґреґом біля методистської церкви, він збирався заїхати до Бові та з’їсти один із уславлених Ґердиних омлетів з беконом і сиром. Армія марширує на шлунках, рядовий Рейні. Ваша правда, сер. Він вийшов у парадний хол, відчинив маленьку дерев’яну шафку, що висіла на стіні над телефонним столиком, і навпомацки пошукав ключі від «б’юїка». Ключів від «б’юїка» всередині не було.

Насупившись, Морт пішов на кухню. Там вони й лежали на стільниці біля раковини. Він задумливо зважив їх на долоні. Невже не поклав їх учора в шафку, коли ввечері повернувся із забігу до Томового будинку? Він силкувався згадати, але не міг… пам’ять підводила. Закидати ключі в шафку по поверненні додому було вже такою давньою звичкою, що одне закидання змішувалося з іншим. Коли спитаєте в чоловіка, який любить яєчню на сніданок, що він снідав три дні тому, то він не згадає — висловить припущення, що їв яєчню, бо він її часто їсть, але напевно не скаже. От і з ним було так само. Він повернувся втомлений, з болем у тілі й тривожними думками в голові. І просто не пам’ятав.

Але йому це не сподобалося.

Зовсім не сподобалося.

Морт підійшов до дверей чорного ходу й відчинив їх. А там, на дошках ґанку, лежав капелюх Джона Шутера з круглим наголовком.

Морт застиг у дверях, дивлячись на нього, стискаючи в руці ключі від машини з мідним брелоком, який, звисаючи, віддзеркалював спис ранкового сонячного світла. Морт чув, як у вухах пульсує кров. Серце билося повільно й розмірено. Десь глибоко в душі він цього очікував.

Капелюх лежав точно там, де Шутер залишив свій рукопис. А далі, на під’їзній доріжці, стояв Мортів «б’юїк». Повернувшись напередодні ввечері, він поставив його за рогом — це він пам’ятав достеменно, — але тепер машина стояла тут.

— Що ти зробив? — зненацька пронизливо закричав Морт Рейні в ранкове світло сонця, і птахи, що безтурботно щебетали на деревах, раптово змовкли. — Що, в ім’я всього святого, ти зробив?

Але Шутер не відповів, навіть якщо й спостерігав за ним зі сховку. Можливо, тому, що вже зовсім скоро Морт повинен був дізнатися, що він зробив.

Попільничка в «б’юїку» була витягнута, і в ній лежало два недопалки. Без фільтра. Морт підчепив один із них нігтями, кривлячись від огиди, переконаний, що це буде «Пел-Мел», улюблена марка Шутера. Так і виявилось.

Він повернув ключ, і двигун завівся одразу. Морт не чув, щоб той поклацував, коли вийшов на ґанок, але стартував він усе одно так, ніби був теплий. Шутерів капелюх уже лежав у багажнику. Підняв його Морт із такою самою огидою, як і цигарковий недопалок, лише пучками пальців торкаючись крисів, щоб узятися. Під ним нічого не було, а всередині — тільки дуже стара заплямована потом внутрішня стрічка. Але пахло від капелюха чимось іншим, гострішим та їдкішим, ніж піт. Цей запах видався Мортові знайомим, от тільки він ніяк не міг зрозуміти, що це. Може, згодом збагне. Він поклав капелюх на заднє сидіння «б’юїка», потім згадав, що менш ніж за годину зустрічається з Ґреґом і Томом. І зовсім не певен, що хоче, аби вони побачили той капелюх. Морт не розумів, звідки в нього це відчуття, але того ранку здавалося безпечнішим послухатися інтуїції, ніж ставити її під сумнів, тому він укинув капелюх у багажник і поїхав до міста.

Дорогою до Бові він знову проминув будинок Тома. Пікапа «скаута» на під’їзній доріжці більше не було. На якусь мить Морта це знервувало, та потім він вирішив, що то добрий знак, а не поганий. Напевно, Том уже поїхав і став до щоденної праці. А може, й сам подався до Бові. Том був удівцем і часто обідав за стійкою в універсальному магазині.

За тією стійкою зібралася більша частина ташморського департаменту комунального господарства — люди пили каву й базікали про сезон полювання на оленів, що мав от-от розпочатися, але Тома серед них

(мертвий він мертвий, Шутер його вбив, і вгадай, чиєю машиною скористався)

не було.

— Морт Рейні! — привітала його Ґерда Бові своїм звичним хрипким вигуком уболівальника «Нью-Йорк Янкіз». То була висока жінка з копицею пухнастого каштанового волосся й пишним круглим бюстом. — Цілу вічність тебе не виділа! Шось хорошого написав останньо?

— Намагаюся, — ухильно відповів Морт. — Правда ж, ти підсмажиш мені один зі своїх особливих омлетів?

— Та в сраці вам! — і Ґерда розреготалася, щоб показати — це вона так жартує. Робітники в брудно-оливкових комбінезонах розсміялися разом із нею. На мить Морт пошкодував, що в нього нема великого-великого револьвера, одного з тих, які Паскудний Гаррі носив під своїми твідовими піджаками. Бум-бам-блам — і може, тут би запанував сякий-такий лад. — Зараз буде, Морте.

— Дякую.

Коли вона принесла омлет із грінками, кавою й апельсиновим соком, то вже тихішим голосом сказала:

— Чула про твоє розлучення. Співчуваю.

Рукою, що майже не тремтіла, він підніс кухоль із кавою до губ.

— Дякую, Ґердо.

— Ти дбаєш про себе?

— Ну… намагаюся.

— Бо вигляд у тебе трохи нездоровий.

— Іноді важкувато буває заснути вночі. Я ще не звик до тиші.

— Дурниці. Ти не звик спати сам, от до чого ти не звик. Але чоловік не мусить вічно спати сам, Морте, лише тому, що його жінка не вміла цінувати те добре, що мала. Ти не ображайся, що я так із тобою говорю…

— Я не ображаюсь, — сказав Морт. Але насправді він був проти. Бо з Ґерди Бові, на його думку, була гівняна Енн Лендерс[206].